Арсен
Шрифт:
Наближається до мене.
Дихає вогнем. Я повільно беру його за обидва роги. Напружуюся. І згинаю його голову аж до землі.
Трибуни завмирають. А потім зриваються мільйоном голосів. Але в цьому мільйоні голосів я чую:
— Це мій син!!! — кричить Юля.
— Це мій син!! — кричить батько.
— Це наш онук!! — кричать бабуся з дідусем.
— Це мій найкращий учень! — кричить Ганна Павлівна.
— Гордість школи! — кричить директор.
— Це мій друг! — кричить Пашка.
Мене закидають квітами.
Я дивлюся на мовчазну
Я кланяюся. Мене виносять з арени на руках. Живий і здоровий бик мирно жує сіно в своїй загорожі.
— Агов, хлопче! — почув я голос фермера, і прийшов до тями. Це ж я, як зазвичай, марив.
Мене охопило шалене бажання негайно перелізти через паркан і випробувати себе наяву. Як це зробив той сміливий іспанський парубок.
— А тепер біжи додому, — сказав Василь Петрович, підводячись з трави. — Ти турбуєш тварину. Бачиш, як він дивиться? Певно, відчуває в тобі суперника. Вони розумні…
Чорний справді все ще стояв під парканом, ніби чув і розумів нашу розмову. Я теж підвівся, подякував фермерові за цікаву розповідь. І пішов геть.
Але я вже точно знав, що маю зробити! Негайно і неодмінно!
Я озирнувся і кинув останній погляд на Чорного. Він уважно дивився мені вслід…
Корида в місячному сяйві
Коли я повернувся на наше обійстя, Нійолє вже стрибала по саду, ніби візит до лікарні надав їй нових сил. І знову їла із землі немиті абрикоси!
Я підскочив до неї, відібрав.
— Знову хочеш захворіти?!
— А я зовсім не була хвора! — радісно повідомила дівчинка. — Це бабуся вигадала!
— Все одно — фрукти треба мити. І руки також! — сказав я тоном старшого брата.
На диво, Нійолє одразу ж мене послухалась і пішла мити руки. Я знову завважив, що не так уже й погано мати сестру і навчати її уму-розуму.
А ще їй можна доручити важливу справу. Ту, про яку я міркував усю дорогу додому.
— Нійолє! — покликав я дівчинку.
Вона одразу ж прибігла. Очевидно, їй теж було приємно відчувати, що у неї є брат.
— Умієш зберігати секрети? — запитав я.
— Атож! — гордо мовила вона. — У нас у Барбідонії суцільні таємниці! І всі їх зберігають у слоїках з-під меду. І закорковують воском!
Я кивнув і поманив пальцем, щоб вона наблизила до мене вухо. Її обличчя стало кумедним і дуже серйозним. А я прошепотів:
— Можеш віднести записку до БРТ?
— Звісно… А кому віддати?
— Айрес, — сказав я. — Тільки це треба зробити так, щоб ніхто цього не бачив! Зможеш?
— Атож! — знову повторила вона. — Я можу одягнути невидимий плащ!
— Який ще плащ? Я ж серйозно! — розізлився я.
— І я серйозно, — сказала Нійолє. — Ну, якщо не хочеш, щоб я була в плащі, можу просто піти гратися до Лізи і непомітно віддам записку…
— Оце буде краще, — сказав я.
— А ти що — закохався? — хитро посміхнулася дівчинка.
— Звісно,
— Яка? Скажи, яка? — мала аж застрибала від цікавості.
— Розумієш, я хочу, щоб Айрес провела мене на горище. Ти ж чула, що там зберігаються якісь речі й документи мешканців села. Можливо, там є щось про наших?
— Про Арсена і Нійолє? — здогадалася вона.
— Так. Ми ж мусимо знати про них більше! — поважно сказав я. — Але про це поки що нікому не треба знати. Розумієш?
Дівчинка кивнула.
— Клянешся? — суворо запитав я.
І вона знову кивнула.
— А де записка? — запитала вона.
— Зараз напишу.
І я пішов до хати писати записку. Виявилося це справою непростою. Я сів за дідівський стіл, узяв папір та ручку. І закляк.
Що ж написати? Почав згадувати, що писав Ольці Курочкіній. Здається, там було так: «Приходь після уроків до теплиці. У мене є два квитки в кіно…»
Написав — і оком не змигнув. Але що маю написати зараз?
Я напружено гриз кінчик ручки…
Написав таке: «Айрес! Приходь…» — і зібгав папір. Узяв новий аркуш. Замислився.
«Дорога Айрес…» Знову зібгав. Усе було не те…
Може, не треба ніякого звертання? Але як вона зрозуміє, що я звертаюся до неї?
Я взяв новий аркуш: «Айрес! Є важлива справа…».
Чи можна починати листа одразу зі справи?
Одне слово, за півгодини біля мене на столі виросла ціла купа зібганих аркушів.
Під вікном уже нетерпляче стрибала Нійолє. Час минав.
Я розсердився на себе і зопалу вивів на папері такі слова:
«Синьйорино! Якщо Ви хочете побачити кориду в місячному сяйві — будьте біля коралю рівно опівночі» — і поставив жирну крапку.
Акуратно згорнув папірець і написав зверху: «Айрес. Особисто».
Потім, поки не передумав, швиденько віддав листа Нійолє. Побачив з вікна, як вона стрімко помчала вниз вулицею. І одразу ж пошкодував про свою затію. А раптом Айрес сприйме це за жарт або покаже записку іншим? І всі насміхатимуться з мене?
Але що зроблене, те зроблене. І відступати вже пізно.
…Що ближче день котився до вечора, то дужче я хвилювався.
Згадував розповідь Василя Петровича, і в мені мовби починала бриніти якась невідома до цього часу струна — тихо, але наполегливо. Чи зможу я зробити те, що хочу? Випробувати себе на сміливість, як той іспанський хлопець, про якого розповідав батько Федора? Чи вистачить хоробрості й рішучості? А чи вся моя сміливість — лише на словах? Тоді навіщо я викликав Айрес? Невже лише через те, щоб похизуватися перед нею? І взагалі, навіщо мені ця пригода? Чи не краще повернутися додому, де на мене чекають мої книжки і спокій? І сам собі відповів: ні, не краще! Я ж давно мріяв про справжнє життя, небезпеку, прихильність Прекрасної Дами. Про те, щоб свіжий вітер завжди дмухав в обличчя, а не в потилицю! І про те, щоб дізнатися, хто я є — боягуз чи людина слова й честі?