Аукціон
Шрифт:
IV
«Вельмишановний Миколо Сергійовичу!
Недобре, звичайно, зловтішатися, та чи можна вважати зловтіхою справедливість, яка не завжди милостива, зате вражає грішника?
Ви, мабуть, уже чули, що Надія Забела-Врубель, завагітнівши, перестала співати, одійшла від театру, і заробіток у сім’ї декадентського Юпітера дуже зменшився, довелося жити тільки на гроші, виручені за продаж картин. На жаль, ще не перевелися аристократи (не можу збагнути їхніх вчинків, гра в оригінальність, чи що? Або дитяча безвідповідальність?), які купують для своїх колекцій відхилені імператорськими музеями картини Врубеля. Ну, нехай це
Кажуть, працював він день і ніч, щоб ублажити свою черевату, майже по вісімнадцять годин, навіть при електриці, без природного світла (тому й така мазанина), сяк-так зводив кінці з кінцями, багато скандалів було з його «Демоном», — не почув Господь наших благань, щоб не доторкався до Лермонтова, а тут народилася дитина, яку назвали, звичайно, Савою, гм-гм, Сава Врубель, істинно по-російськи, аби ні в кого не було сумнівів, що, мовляв, лях чи якийсь там литовець. До речі, його улюблена гра називається «Оргія», авжеж, саме так, вірні люди розповідали, ще на хуторі в старого Ге вони влаштовували Оргію Троянд, але ж від Троянд до чогось іншого лише один крок, а слово «Оргія» містить у собі певний смисл…
Так от, Сава Врубель немовлям помер, застудившись у дорозі.
Звичайно, не можна по-людськи не співчувати батьківському й материнському горю. Може, ця жертва, як відплата, очистить його й одверне від усього, що викликає у нашої православної публіки обурення, так справедливо, так відверто, без натяків, висловлене.
Мій удар по його «Демону» завдав декадентові чимало прикрих хвилин, адже він уже не один, у нього сім’я, він звідав турботи житейські, годі витати в емпіреях та жити за рахунок Мамонтових і Морозових, пора й своїм трудом, своєю головонькою думати.
Поглянемо, куди його тепер понесе. Удар був сильний, як очисна гроза з блискавицями. Хто знає, може, повернеться в Лоно? Я перший тоді простягну йому руку, перший надрукую статтю, бо не злість чи заздрість спонукали мене до того, а лише скорбота через знехтувані традиції, через насильство над світлими ідеалами Православ’я…
Поживемо — побачимо.
Любий Миколо Сергійовичу, був би безмірно Вам вдячний, якби Ви посприяли, щоб мені надіслали гонорар за четвертий і п’ятий номери, та й аванс непогано б одержати, ми з Танечкою думаємо поїхати на води у Віші, а там курс вельми дорогий.
Сердечно Вас обнімаю, зостаюсь Вашим покірним слугою
Гаврило Іванов-Дагрель».
6
— Взагалі, за любов карають, — сказав Фол містеру Джавісу, провідному експертові фірми «Сотбі» з питань європейського живопису. — А найбільше за батьківську. Як тільки діти зрозуміють усю глибину батьківської чи материнської любові, ми їх втрачаємо; з’являється відчуття власної непогрішимості та вседозволеності — особливо коли батьки живуть окремо. Про це моєму старшому братові сказав Хемінгуей, вони разом рибалили на Кубі, я згоден з такою концепцією.
Фол відійшов у куток темного залу «Сотбі», що, як і всяка престижна фірма, розмістилася в старому будинку вісімнадцятого століття; другий поверх, де призначено торги, було заставлено російським живописом; Фолу здалося, що в цьому синьо-червоно-дерев’яному залі росіянам холодно. Він ще раз глянув на Врубелівський ескіз обличчя хлопчика: сидить у колясці, сорочечка фіолетова, щоки повненькі, мов налиті, верхня губка роздвоєна, оченята розумні.
— У вас є діти? — спитав раптом Джавіс.
— Нема, — відповів Фол. — Або є такі, про існування яких мені нічого невідомо.
У нього було троє дітей від Дороті; хлопчики й дівчинка; Деніз, Ел і Кетрін; дев’ятнадцять, десять і сім років; усе скінчилося — і з їхньої матір’ю і з ними, — коли він зрозумів, як гидливо сторонилася вона його любові; протестант; сухар; ой боже мій, чи варто згадувати про це, один; зовсім один, хай живе свобода, страшна самітність, постійний погляд у дзеркало.
Коли вони розлучилися, Фол став пиячити. Схопило серце; і він подумав: чого це я? В них — і в Дороті з її торговцем, і в старшого
— Це немовля — син Врубеля? — спитав Фол.
— У нас немає літератури про художників. Мені важко відповісти вам.
— У вас немає літератури тільки про росіян?
— Ні, практично про всіх. Крім, звичайно, Мікеланджело чи Ван-Гога.
— А як же можна працювати? — Фол здивувався. — Ви ж головний експерт з живопису!
— Абсолютно правильно, — підтвердив Джавіс. — Але ви не зовсім правильно трактуєте поняття «експерт». У. нашій фірмі завдання експерта полягає в тому, щоб з’ясувати справжню вартість картини, підготувати буклет для наступного аукціону, скласти каталог, повідомити людей, зайнятих нашим бізнесом, залучити мистецтвознавців і простежити за тим, щоб усі чекали події й готувалися до неї… Мабуть, вам це не цікаво?
— Дуже цікаво. Я ніколи не писав про торги.
— Ви штатний співробітник журналу чи вільний журналіст?
— Так, я працюю за угодою… На Америку, Австралію… Мене добре купують у Новій Зеландії, — сказав Фол. Він не брехав: статті журналіста, чию візитну картку він використовував для розмови в «Сотбі», справді на задвірках світу йшли добре — щось у них подобалось місцевим пастухам. — А хто вестиме торги?
— Я і мій колега, містер Адамсон.
— Он як? Отже, ви вестимете торги?! Дуже цікаво… Ви вже маєте інформацію про те, хто приїде сюди, на Нью-Бонд стріт?
— Ми маємо вичерпну інформацію, не можна покладатися на приблизні відомості.
— Кого ж ви чекаєте на аукціоні? Я маю на увазі імена, котрі самі по собі викличуть сенсацію…
— Очевидно, змагатимуться американці з французами. Дві шановані родини з Лондона доручили вести торг своїм брокерам. Я жду баталій… Імен ми не називаємо… Як правило, в залі знімає телебачення, отже, з випуску останніх вістей країна дізнається, хто був у нас на торгах.
— Буде багато американців?
— Фонд Селлівен, Інститут театру, що його фінансують Меллоні, й темна конячка із західного узбережжя, містер Кеббот, він розбагатів на нових видах упаковок для прохолодних напоїв у спеку, цікава ідея, мінімальна затрата робочої сили; їх було в ділі лише дев’ять чоловік, а взяли за три роки понад сім мільйонів…
— Понад дев’ять, — виправив Фол. — Я знайомий з Кебботом. Наш журнал брав у нього інтерв’ю…
— Он воно що, — Джавіс гостро глянув на співрозмовника. — Як ви гадаєте, він битиметься за російський живопис?
— Дивлячись хто його консультує. Коли Кеббота переконають, що це серйозний вклад капіталу, що, купивши тепер за двадцять тисяч, через три роки він одержить за цю ж картину сорок, — тоді битиметься.
— Це надзвичайно цікаво, дякую. А ще ми чекаємо містера Софокулоса. Він працює на емірів, там, на Сході, осідають найцікавіші роботи, новий Лувр.
— Скажіть, а чим може скінчитися, коли з’ясується, що на аукціоні на продаж виставлено крадену картину?
— Цього не буває в «Сотбі». Я готую аукціон майже півроку саме для того, щоб таких неприємностей не сталося. Як ви розумієте, ми працюємо в тісному контакті з поліцією і страховими компаніями, ні, ні, це абсолютно виключено.
— Останнє запитання, містер Джавіс. Чому фотоальбоми балетів Дягілєва і Ліфаря неймовірно дорогі, ціна вища, ніж на малюнки Пікассо і Далі?
— Цілком зрозуміло! За ці альбоми заплатять не менше ста п’ятдесяти тисяч фунтів, хоч початкову ціну для торгів ми визначали всього лише тридцять тисяч. Річ у тім, що на фотографіях костюми й декорації кращих балетних постановок Дягілєва. Не менше двадцяти одиниць. Якщо балети вирішили б відновити, довелося б замовляти нові декорації і костюми видатним художникам. Це коштуватиме, принаймні, п’ятсот тисяч, а то й більше, хоч тепер у театральному живопису немає особливо великих імен. Після Коровіна, Бенуа, Кокто, Головіна й Пікассо світ збіднів.