Аукціон
Шрифт:
«Дорога моя!
… Нарешті закінчив Морозовські панно і взявся за «Богатиря». Використовую світло, і тому всі свята й дні нікуди не виходжу. Адміністрація нашої виставки в особі Дягілєва опирається і, вважай, відмовляє мені виставити цю роботу, хоч вона набагато викінченіша й сильніша за минулорічну, яку вони; в мене мало не з рук вихопили… Хочу рискнути з нею на академічну виставку, якщо приймуть. Мене ж атестували декадентом. Але це непорозуміння, і теперішня моя картина в достатній мірі це спростовує. Намагаюсь себе втішати… Слава богу, ніхто мені не заважає в моїй майстерні. Наді сумніше: її право на артистичну працю в руках Мамонтова, а в нього в трупі повний розгул фаворитизму. Їй мало доводиться співати; руки зайняті домашньою роботою; підкрадаються
Врубель».
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
1
Фол ніколи не чув імені Герхарда Шульца; вони ніколи не зустрічалися; жили на американському континенті, але в різних його частинах — один на півдні, в Парагваї, другий на півночі, у Вашінгтоні; Шульц був уже дідом; родина його налічувала двадцять сім осіб, щасливий чоловік, батько і брат; Фол поселився окремо від сім’ї, сумно й самотньо, віддавався повністю роботі, яка — після розлучення з Дороті — стала його непогамовною пристрастю; Шульц жив у розкішній гасієнді на березі вічно теплої, хоча й буро-червоної, брудної на вигляд Парани; Фол наймав номер у готелі; дві кімнати, вікна виходили на подвір’я, могила, колодязь; а ще кажуть: у Вашінгтон приїжджають дивитись, як цвітуть вишні; хіба що екзальтовані туристи, їх возять з Нью-Йорка, дуже престижно — за один день побувати в обох столицях.
Фол не знав, що «Шульц» — не справжнє прізвище дона Ерхардо; змінив сьомого травня сорок п’ятого року; раніше був Зульцем, штурмбанфюрером СС; його запросила до співробітництва американська секретна служба восени сорок дев’ятого в Ріо-де-Жанейро; вербування пройшло гладко, за п’ять хвилин; «Визнаєте, що на цьому фото ви зображені у формі СС?» — «Визнаю». — «Готові до розмови з нами?» — «Давно готовий». — «Це несерйозно, містер Зульц. Справжня розмова почнеться лише тоді, коли ви напишете нам імена мерзотників з вашої нинішньої мережі на півдні континенту». — «Я не називав би тих, хто опинився у вигнанні після перемоги більшовиків». — «Після нашої загальної перемоги, містер Зульц, — американців, англійців і росіян. Ми спільно розгромили тиранію Гітлера, і вам не треба втручатися в наші справи з росіянами, домовились? Щодо вигнанців, то це вже дозвольте нам судити, чи ваші друзі вигнанці, чи вони організовані в добре законспіровану бандитську мережу, о’кей?»
Фол не міг завбачити, що шифрограма, надіслана з філіалу його страхової фірми в Лондоні, викличе такий дивний, складний і невичислений процес: засідання Ради директорів фірми — зустрічі з потрібними людьми — вихід на ЦРУ — і, потім уже, коли діло пішло в роботу, — на відповідні підрозділи, яким доручено знайти підходи до «Еухеніо Ростоу-Масалю; справжнє ім’я Євгеній Ростопчин, громадянин Швейцарії, проживає в Аргентіні, район Кордови; 1952 року народження, одружений, має двоє дітей; зайнятий у сільськогосподарському бізнесі; необхідно вплинути на нього в тому плані, щоб він звернувся до батька по фінансову підтримку; зробити це треба через його матір, з якою князь Ростопчин розлучився 1959 року; леді Вінпресс Софі-Клер, проживає в Парижі, має будинок в Едінбурзі й квартиру в Глазго».
Результатом чималої роботи (аналіз архівів і розрахунок на ЕОМ) була цифра «УСГ-54179»; агент проживав у Парагваї, але мав апартамент у Кордові; Герхард Зульц, землевласник і компаньйон директора фірми по будівництву шосейних доріг; зараз ведуть трасу зовсім близько від земель Ростоу-Масаля; є можливість натиснути на сина князя, перетнувши його водні комунікації, а це рівнозначно економічному краху останнього.
… Людина — маленький гвинтик у величезному всесвітньому механізмі; ні про що не здогадуючись, сеньйор Еухеніо Ростоу-Масаль, він же Євгеній Ростопчин, він же «Женечка» (для батька) і «Шеня» (для матері), того ранку, як завжди, снідав на великій терасі, збудованій із старого, добре мореного дерева; в окрузі жили швейцарці; еміграція минулого століття; будинок поставили так, як це вміли робити в горах над Цюріхом, — на віки, але водночас легко й затишно.
Дружина привчила його до іспанського сніданку: кава з вершками і «чулос» — довгі хлібці, підсмажені на оливковій олії; в Памплоні, за часів Сан Ферміна, після ранкової естафети, коли розлючені бики промчать з кораля на Пласі де Торрос, усе місто вийде на площу пити каву з чулос; Марі-Ісабель страшенно пишалася тим, що народилася саме в Памплоні, дочка басків, золоте руно, спорідненість душ і мов з далекими грузинами, ось чому вийшла заміж за росіянина!
— Ти не голодний, любий?
— Не те слово! Справжнісіньке обжерство.
— Боже, який це страшний фільм — «Велике обжерство».
— Чому? В деяких частинах він забавний, та й сексу в ньому багато.
Діти, хлопчик і дівчинка, — три й шість років — хлюпалися в басейні; Марі-Ісабель попросила зробити два басейни: великий — для дорослих, маленький — для дітей; Еухеніо поманив пальцем дружину, та схилилася до нього; він шепнув:
— Я дуже тебе хочу…
— Я теж дуже хочу тебе…
— Ходімо?
І саме в цей час подзвонив сеньйор «Ерхардо Шульц»; говорив різко; в картах плутанина, вам продали землі, які два роки перед тим перейшли до нашої фірми, дуже шкодую; так, рішення місцевої влади на мою користь; ні, я не товариство благодійності; ні, я не відмовляюся від зустрічі, навпаки, я наполягаю на ній; компроміс можливий, чому ж ні, близько п’ятдесяти тисяч доларів; ні, про аванс не може бути мови; ні, місцевою валютою плату ми не приймаємо, всі розрахунки йдуть через банк у Манхаттені; гроші треба внести протягом тижня, діло є діло, в мене стоятимуть робітники, платити неустойку через плутанину у ваших документах я не збираюсь; добре, сьогодні о шостій в Кордові, юридична контора «Мазічі й Ечаверіа», в центрі.
Матір він знайшов у її едінбурзькому домі; синовому дзвінку зраділа:
— В Парижі страшенно погана погода, хлопчику! Я втекла звідти в тутешню весну. Чудово! Що в тебе з голосом? Чому ти мовчиш?
— Мамо… Розумієш… Мені… Нам негайно потрібні гроші…
— Що сталося?!
— Якась страшна плутанина із землею… Одним словом, це важко пояснити… Мені продали чужу землю…
— Як?!
— Ні, ні, не всю… Але саме ту ділянку, де в мене вода… Я лишився без води, це — кінець… Спека, все згорить…
— Я зараз же подзвоню батькові… А чому ти сам не хочеш? Добре, добре, Шеня, розумію, я це зроблю сама, в мене є двадцять тисяч, можу вислати тобі половину…
— Це не вихід, мамо. Мені поставили умову, за якою я зобов’язаний протягом тижня внести всі гроші, до останнього цента.
— Я передзвоню через десять хвилин.
Поклавши трубку, Софі-Клер раптом збагнула, що не пригадує телефону чоловіка. «Колишнього чоловіка», виправила вона себе; боже мій, яка я була дурна; він же єдиний, хто кохав мене; так, усе правильно, він просто нестерпний, бо, крім отих російських картин та ікон, для нього нічого не існує; так, звичайно, було прикро, коли він відмовляв мені в тому, що я заслужувала, але ж він відмовляв мені в платтях від П’єра Кардена, можна обійтися й без них; нічого не вдієш, коли я не хворіла його хворобою, нічого не вдієш, коли я була, та й не перестаю бути звичайною жінкою?!
Вона підвелася з тахти; голова розвалюється; судини, спадкове; батько помер від інсульту; слава богу, не мучився, не страждав від нерухомості чи німоти, тільки б не цей жах; Шеня (про чоловіка вона думала так само, як про сина, слово «Женя» не виходило в неї ні в розмові, ні в думках) читав мені якогось російського письменника: «Легкого життя я просив у бога, легкої смерті треба просити»; як правильно і як гірко; підійшла до столу, висунула шухляду, знайшла стару телефонну книжку, відкрила сторінку на «Р»; Ростопчин; невже й тут немає, все в Парижі? На щастя, телефон Ростопчина був; вона подзвонила в довідкову, їй сказали код Швейцарії, Цюріха; князь був ще в офісі; як завжди, сидів там допізна.