Аукціон
Шрифт:
— Що сталося? — запитав він, вислухавши Софі. — І чому він сам не подзвонив мені?
— Ти ж знаєш, рідний мій, у нього твій характер. Він образився на тебе й не хоче принижуватись.
— А хіба перед батьком можна принижуватись? Та й чим я образив його?
— Не будемо сваритися, добре? Зрештою, мова йде про життя і смерть хлопчика…
— Що?!
— Так, саме так. Він купив не ту землю, в нього відрізають водопостачання, це згубно для його господарства з коровами… Словом, я не знаю подробиць, але, якщо ти не пошлеш йому п’ятдесят тисяч доларів, він загине…
— По-перше, не треба панікувати. Будь ласка, заспокойся, не плач, ради бога…
— Невже тобі ці чортові картини дорожчі за долю сина?!
— Ти ж знаєш, що я зробив для нього все, Софі. Не будь несправедливою…
— Ти хочеш сказати, що в тебе немає грошей, щоб допомогти хлопчикові?
— Я не можу взяти гроші з діла, Софі. Це банкротство. Лише тому, що я веду діло, ти й живеш так, як тобі хочеться.
— Звідки ти знаєш, як мені хочеться жити?! Не говори за мене, будь ласка! Тільки я сама знаю, як мені хотілося жити!
— Дозволь, я передзвоню Жені, а потім зразу ж з’єднаюся з тобою.
Софі не відповіла, поклала трубку; ну й характер, подумав Ростопчин, це вона на старість подобрішала, як же я терпів її раніше? Терпів, бо любив. Ні, не так. Тому що любиш. Степанов правильно читав: «До жінки першої потяг, немов на вальдшнепа потяг, було всяко й буде всяко, тільки до неї залишиться потяг». Як добре, що я кинув курити, бо тепер палив би одну сигару за одною. Хоча Черчілль смалив до дев’яноста трьох років. Фу ти, чорт, якась плутанина в голові. Ану, сказав він собі, зосередься, і не дригай ногами. В житті бувало гірше; зрештою, мова йде про гроші; на старість вистачить, скільки мені лишилось, хто знає? Згадай, що було з тобою, коли ти зрозумів, що Софі пішла від тебе, пішла тому, що не любила, ніколи не любила, просто терпіла, а що може бути страшніше для чоловіка, коли він зрозумів це на шостому десятку? Згадай сімнадцятирічну дівчину з Ніцци, яку розстріляли в тебе на очах у сорок третьому. Згадай ту сковорідку, на якій ви смажили картоплю з мамою після війни. Згадай, як смажили картоплю на прогірклому маргарині, що його вишкрібали з тарілок у ресторані, й нічого, сміялися, ох, який був щасливий час, коли жила мамочка, голодний, злиденний, прекрасний час…
— Алло, Женю, здрастуй, це я.
Син відповів по-іспанськи, потім перейшов на англійську:
— Добрий день. Ти вже в курсі?
— Мама розповіла мені досить сумбурно…
— Справа в тому, що в мене було замало грошей, коли я купував цю землю, щоб найняти хороших адвокатів… Ти ж дав мені в обріз…
— Я дав тобі стільки, скільки ти просив.
— Мені не хотілося б слухати дорікання, тату.
— А в чому я тобі дорікнув? Алло… Ти чуєш мене?
— Чую, — відповів Ростопчин-молодший. — Але ти збився на російську, і я не зрозумів, що ти сказав.
Князь почухав потилицю, кілька разів глибоко зітхнув і заговорив французькою.
— Ти можеш негайно надіслати мені всі документи, Женю? Я найму для тебе хорошого адвоката.
— Марно. Мама, очевидно, сказала тобі, що в ситуації, яка склалася, мене можуть урятувати тільки гроші — п’ятдесят тисяч доларів.
— Добре, я щось придумаю. Але завтра — це нереальний строк. Ті гроші, які в мене є, це для аукціону.
— А те, що ти викупиш на аукціоні, піде в Росію?
— Безперечно!
— Чи не здається тобі це жорстоким, тату?..
— Не будемо судити про жорстокість. Це досить складне питання: хто до кого жорстокий і таке інше…
— Я не часто тебе просив…
— Тобі не доводилося мене ні про що просити. Я вгадував твої бажання…
— Ти не виконав мого головного бажання.
Ростопчин не стримався:
— Почекаємо, коли твоя дружина піде з іншим, кинувши тобі дітей… А я, коли діти виростуть, попрошу тебе вернути її в твоє ліжко, гаразд?
— Це нетактовно, тату.
— Правда завжди тактовна.
— Отже, ти відмовляєш мені?
— Ні, не відмовляю. Я кажу про нереальність строку. Порадься зі своїм юристом…
— У мене немає юриста.
— Найми. Я оплачу витрати. Гроші буде переведено сьогодні ж, назви номер рахунку. Попроси його обговорити умови плати з тими людьми, які наступають тобі на горло…
— Ніхто мені не наступає на горло!
— Це російський вираз. Нехай він домовиться про строк платежів, я надішлю гарантію.
— Вони не погоджуються на відстрочку платежів.
— Попроси свого юриста — ти найми його, негайно, найкращого в місті — зв’язатися зі мною. Я чекатиму дзвінка в офісі.
Син не попрощався, поклав трубку; знову подзвонить Софі, подумав Ростопчин, почнеться мука; на неї іноді находить затьмарення; може приїхати в Лондон і влаштувати скандал в Сотбі.
Він похолов від цієї думки, бо зрозумів, яка вона реальна; боже мій, хто це вигадав, що під старість у людини життя стає простішим?! Неправда, ой, яка ж це неправда! Навпаки, нема нічого складнішого за старість, час підведення рахунків, реєстр на те, що не здійснилося в житті, не вийшло, минуло, пройшло поряд…
Софі подзвонила через десять хвилин; голос дзвенів; він чомусь подумав, що вона виставить йому свій рахунок за телефонні розмови з Аргентіною, — франків п’ятсот, не менше; при чому тут рахунки, якось стомлено запитав він себе, бог з ними, з цими рахунками; просто дуже прикро відчувати себе старим, коли ти самотній і нікому не потрібний, порожнеча довкола, книжки й картини, хай йому грець. Ні, найстрашніше, коли тобі стає нудно, немов усе, що відбувається, вже було з тобою, багато разів було, і все завжди кінчалося нудьгою… Справді… Починалося любов’ю, а кінчилось… Любов? Що це таке, до речі? Мабуть, повсякчасне бажання зробити добре тому, кого любиш… Але ж моє «добре» відрізняється від того поняття «добре», якого прагне від народження (а втім, чи від народження?) той, кого ти любиш… А точніше сказати, очевидно, любов — це постійне небажання завдавати прикрощів, незручностей, неприємностей тому, кого любиш, образити бодай у чомусь. Любов — це коли ти для другого, і вже звідси — для себе, але лише — потім. Усе інше, — а ти думаєш про своє, сказав собі Ростопчин, не маючи сил підвестися з-за столу — стоїть на одвічній помилці. Чи користолюбстві.
(Після розмови з сином він усе-таки примусив себе встати, підійшов до стелажів, відкрив бар, налив чарку, пополоскав рота, відчув, як запекло в піднебінні, біль у потилиці вгамувався…
«Однак, коли помилка чи користолюбство сусідять з дисципліною, виникає нова ситуація; дисципліна — великий організатор: як почуття, так і закамуфльованої нечутливості. Часом той, хто любить, — не стримавши характеру, буває ж, господи, — образив ненароком, і любові завдано непоправного удару, а може, її й зовсім розбито. Інший користолюбець, відданий дисципліні, так веде свою партію, що любов — очевидна й постійна. А як же дисципліновано бреше обманщик, аби тільки зберегти маску любові! Це дуже зручно: вечірній чай, завжди люб’язна усмішка, розмови про дітей, все гарно й пристойно, все як у людей.