Аукціон
Шрифт:
— У тебе є олія? — знову спитала Зіта.
— Здається.
— Якщо нема — все пропало. Бурякові котлети розваляться, як тільки я покладу їх на сковорідку без олії.
— У мене тефлонова. Можна без олії.
— Я не вірю в ці нововведення.
— Ти дикунка?
— Страшенна.
— Картопляний бунт влаштуєш?
— Відбунтувалася, слава богу.
— Давай спочатку складемо мої речі.
— Дві хвилини, та й годі.
— Більше. Треба впакувати чорний хліб, дві банки ікри разом з кросовками і спортивним костюмом, вовняні шкарпетки, труси, книжки й джемпер.
— А
— В Лондоні весни холодні.
— Ти в Лондон? Як цікаво! А плащ узяв?
— Ні.
— Але ж там безперестану йдуть дощі.
— Не більше, ніж у нас. Послухай, Зітулю, чого ти до мене, старого, їздиш?
Зіта засміялася.
— «Старий»! Ти не знаєш, що таке старий?! Це тюхтій. Або ледар. А ти вмієш квіти дарувати. Жінці нічого не треба, аби тільки квіти дарували.
Зіта поставила посуд в сушарку, оглянула маленьку кухоньку Степанова, сіла на табуретку біля вікна, підперла щоку кулачком і зітхнула:
— Життя якесь безглузде, правда, Юрійовичу?
— Є трохи. Чого це тебе на мінор потягло?
— Так… Ти одружився, коли я в перший клас пішла, а твій Лис і мій Миколка народилися в один рік. Ти самотній, і я самотня, а разом нам бути не можна, ні мені Миколка не простить, ні тобі — Лис і Бембі. Ти мотаєшся, 6Ід себе тікаєш, а коло мене атлети з широкими плечима упадають. Кажуть, доля кожного визначена наперед. Правильно?
— Біс його знає. Мабуть, усе-таки правильно.
— Ти щасливий, у тебе є улюблена справа…
— Це правда. Ходімо чемодан складати.
— Гайда.
Золота людина, подумав Степанов; найстрашніше, коли в жінці сидить хижачка; а взагалі, хіба не ми їх такими Зробили? Принизили до рівноправ’я, їм тепер, бідолашним, і в черзі треба після роботи стояти, і обід готувати, і білизну до пральні нести, а кавалер телевізор дивиться, лежачи на дивані. В тапочках. Коли б хоч босий, у цьому є щось від мужчини, та де там, усі пнуться в капці влізти, домашній спокій, повна втіха…
Зіта склала чемодан швидко і вправно; так тільки Бембі вміє складати, подумав Степанов; у Бембі почалося своє життя; і слава богу; я не маю права їй ні за що дорікати, я повинен тільки радіти; інакше все буде протиприродним; роки — це втрати, і нічого з цим не вдієш; Роланд відчував щастя лише тоді, коли проти нього виходила на поле битви сотня; коли ж йому протистояли п’ять рицарів, це викликало в нього роздратування; з кожним прожитим днем ворогів у тебе все більше: хвороби, відчуття самотності, страх перед втомою, котра не дає змоги писати так, як ти міг раніше, безсилля перед думкою — не встигнеш сказати всього, що зобов’язаний; літератор подібний до акумулятора, життя — безупинне підзарядження, тільки-но піднявся до розуміння чогось загального, тільки-но відчув слово, як раптом нападає хвороба, і все йде разом з тобою в небуття… Правду казав Уайльд, що слово могутніше, ніж музика й барви, бо в ньому і пристрасть, і натхнення, і музикальність, і розмаїтість, і — головне — думка…
Хоч таємниця набуття слова вічна, і щастя, коли ти станеш бодай часточкою цього процесу… Середні віки подібні до таємного скарбу
— Знаєш, я інколи думаю, — сказав Степанов, коли вони повернулися на кухню, і Зіта ввімкнула маленьку електричну плитку, — що всі ці мої побивання за нашими картинами не дуже й потрібні…
— Ти ще слухай ідіотів… І, крім того, тобі заздрять… Живеш, як хочеш, дівчата до тебе липнуть, здоровий…
— Здоровий, — повторив Степанов. — Мрію якнайшвидше лягти в ліжко й заснути.
— А мені подобається дивитись, як ти спиш. Тобі страшні сни сняться?
— Я їх забуваю. А от Бембі всі свої сни пам’ятає.
— Бідолашна… Я так нею на виставці любувалась, так захоплювалася нею. Яка ж вона вродлива… Схожа на Надю.
— На мене також.
— А мій Миколка на батька схожий. Мене це лякає.
— Не здумай при ньому лаяти батька. Це відштовхне його від тебе.
— Я знаю. Хвалю батька, без упину хвалю… Знаєш, як важко раз у раз брехати?
— Але ж щось хороше в тебе з ним було?
Зіта знизала плечима.
— Рибу засмажувати?
— Ні в якому разі. Я сироїд.
— Знаєш, усе-таки найпрекрасніша поетеса — це Цвєтаєва.
— Ти любиш тільки її та Ахматову?
— Напевне… Нещастя створюють велику поезію.
— У вас з ним було хороше, — впевнено сказав Степанов. — Хіба Миколка — це не найпрекрасніше в твоєму житті?
— Так, — сказала Зіта. — Справді.
О восьмій ранку подзвонила Бембі.
— Тату, я не запізнилася?
— Ні.
— Я зараз приїду й одвезу тебе в Шереметьєво.
— Добре.
Зіта зітхнула:
— Не кажи Бембі, що ти марно клопочешся про картини. Це дуже боляче чути, так боляче, аж серце крається… Хто тебе образив?
— Ніхто. Просто мені здалося. Я ходив по відрядження в одну газету, і так мені стало сумно…
— Заздрять вони тобі! Не звертай уваги… Скільки в мене ще є часу?
— Хвилин десять. Випий кави.
— Не хочу. Я хочу поцілувати тебе. І, будь ласка, подзвони, коли приїдеш; бо ти тільки перед від’їздом дзвониш… А потім атлетами докоряєш…
— Збираєшся заміж за нього?
— Так.
— Правильно.
— Ні. Неправильно. Просто він спортсмен, майстер, Миколці це подобається, хлопчисько ж…
— Ти також майстер.
Вона всміхнулася.
— Я — колишній… А він ще їздить… Він гонщик, розумієш… Але якщо ти скажеш — не треба, я не вийду.
Степанов закурив.
— На жаль, я скажу «треба».
— Я все одно приїжджатиму до тебе.
— Це буде нечесно.
— Чесно. Кохання в нас немає з ним, так, мирне співіснування, дуже зручно.
— Ти дуже самотня людина, Зіто…
— Ні, — вона похитала головою. — Дуже самотня людина ти, Юрійовичу. І я тебе страшенно люблю…