Аукціон

Семенов Юлиан Семенович

— Не може цього бути, Женю! Я провів його в Шеремеетьєво! Він сів на літак! У Цюріх…

— Він не дзвонив, — повторив князь.

— Може, тебе не було вдома?

— Там завжди дворецький і кухар. Дружина дворецького біжить на кожен дзвінок, страшенно цікава, ти ж знаєш її…

— Нічого не розумію. Він, сам запропонував передати тобі десять-двадцять тисяч…

— Не думай про це, Митю. Навчися спокійно ставитися до втрат, бо розірветься серце. Золле привіз документи, — князь глянув на годинник, — він буде внизу через півгодини. Бідолашний, у нього немає грошей на літак, я оплатив проїзд, але він такий гордий… Ех, чому бідні

люди такі делікатні? Вони ставлять у жахливе становище не себе, а тих, хто хоче їм допомогти… Ми пред’явимо документи Золле про те, що Врубеля викрали нацисти з Ровенського музею, і ми виграємо цю битву!.. А ті п’ятнадцять тисяч, що в мене лишилися… Так, так, на жаль, тільки п’ятнадцять. Я не хочу скандалу зі стервою, ти ж знаєш жінок… Підстаркуватих жінок… Боже, які чудові молоді дівчата, вірні подруги, як вони радіють кожному дню, як вони відчувають усю. примарність нашого світу, щасливі навіть годинок* доброти, певності й веселощів… Словом, п’ятнадцять тисяч ми пустимо на те, що цікавить твої музеї, — листи, книги, документи, а Врубель буде нашим так чи інакше. До речі, сюди летить чартерний літак з Нью-Йорка. Закупили колекціонери, отже, доведеться боротися.

— Я повинен подзвонити Розену…

— Що це тобі дасть? І взагалі — звідки він узявся? Ти ж мені не пояснив до пуття. Такий милий голос… Він сподобався мені по телефону, прекрасно розмовляє по-російськи…

— Розенберг теж прекрасно розмовляв по-російськи.

Ростопчин здивувався.

— Який? Майкл Розенберг? З «Нешнл корпорейшн»?

— Ні, Альфред Розенберг.

— Той, що крав картини в музеях?

— І розстрілював наших людей… «Брат фюрера»… Коли його вели на шибеницю в Нюрнберзі, він обкалявся від страху… А як грізно виступав на партайтагах…

(Фол шепнув Джільберту:

— Розенберг і Штрайхер-два найчорніші мерзотники з гітлерівської камарильї, Степанов правду каже.)

— Їж виноград, — сказав князь.

— Спасибі, я вже їв.

— Де?

— В своєму готелі. В «Савойї». У мене тут виступ… Тільки це й дало, мені можливість приїхати до тебе, Женю. Спасибі Андрію Петровичу…

— Це він організував?! Чудова людина! Він не скучає в Москві? Все-таки бути послом цікавіше, ніж керувати компанією…

— Його компанія має такий обіг, немов якась держава, не до нудьги. Думаю, тепер турбот у нього не менше, ніж було. Але все-таки я мушу подзвонити Розену. З ним щось сталося, запевняю тебе, Женю.

— Не треба мене ні в чому запевняти. Забудь про нього… Ходімо вниз, а раптом Золле вже прийшов… На нашу з тобою радість маю сказати: Ліфар на цей раз не пустив у продаж листи Пушкіна. Я умовив його.

— Як це тобі вдалося?

— Знаєш, краще потім… Усе це аж надто боляче, серце крається…

(Фол почекав, поки зачинилися двері в номері князя, вимкнув диктофон, на який записували розмову, зняв зі стіни пристрій для прослухування, заховав його в «дипломат», замкнув особливим ключем, підстрахував спеціальним кодом на заскочках — п’ять літер алфавіту, коли хтось спробує повернути бодай одну — з ручки бабахне паралізуючий газ, подивився на годинник і сказав:

— Ну, а про все, що буде далі, Джільберт, ми дізнаємося пізніше від наших хлопців, вони сидять унизу… Чи хочете піти послухати самі?

— Так, мені дуже хотілося б.

— Ідіть, а чому б і не послухати. Я не люблю дивитися на тих, кому

готую зло; мені їх жалко.)

Золле був блідий, аж синій; він підвівся назустріч Ростопчину й Степанову, але руки не подав, лише рвучко схилив голову на запалі груди.

— Добрий вечір, панове.

Степанова приголомшив вигляд професора; він ще більше схуд, щоки позападали, довгі, пронизливо-чорні очі здавалося погасли.

— Поїдемо кудись повечеряти? — спитав князь. — Я запрошую. Тут страшенно церемонно й дорого. В районі Сохо чудові італійські кабачки, смачно і майже без грошей…

— Ні. Дякую, — озвався Золле.

Степанов сказав:

— Чому? Я з радістю заправився б. Після польоту в мене завжди вовчий апетит…

— Мені здається, — сказав Золле, — перша частина нашої розмови має відбутися тут, панове. Залежно від результатів буде ясно, як діяти далі.

— Що з тобою, Зигфрід? — здивувався Степанов і спантеличено глянув на професора. — Поясни, ради бога, я нічого не розумію.

— Я поясню, пане Степанов, — відповів Золле. — Для цього я й приїхав сюди…

Вони сіли за столик, підійшов офіціант, спитав, що питимуть гості, Ростопчин замовив каву, назвав свій номер, попросив передати рахунок портьє, зблід ще дужче і непомітно кинув під язик пілюлю.

— Пане Степанов, — почав Золле.

— Ми були на «ти», Зигфрід, — нагадав йому Степанов. — Я чимось тебе образив?

Золле немов спіткнувся; завмер; вимовив по складах:

— Ви були весь час зі мною нечесним!

— Тільки не треба сваритися, — мовив Ростопчин. — Прошу вас, панове! Нам гріх сваритися.

Золле тим часом, навіть не глянувши на Ростопчина, провадив своє:

— Я маю неспростовні дані про те, що ви постійно платили гроші панам Шверку, Цоппе та Ранненброку за ті жалюгідні матеріали, котрі вони діставали в процесі їхніх пошуків…

— Я?! — Степанов навіть руками сплеснув; згадав Розена, той так само махав долоньками, ну й тварюка, ну й пройдисвіт; але зразу ж забув курдупля; що це говорить Золле, нісенітниця якась. — Я ніколи нікому не платив, Зиг… пане Золле! Все те, що робили Штайн, Тойрі, князь та інші, як я вважав, робили вони це заради справедливості, керуючись бажанням допомогти повернути в музеї пограбоване.

Золле — по складах, дзвінко — продовжував, наче й не почув Степанова:

— Ви дуже добре знаєте, що я витратив усі мої заощадження на пошуки! Всі! До останнього пфеніга! Пошук — не хобі для мене, а життя! Ось, — він вийняв з товстого, пошарпаного портфеля велику папку. — Тут записано всі мої витрати. Судячи з тих сум, які ви переказували моїм малокваліфікованим колегам, витрати — справжня дрібниця, всього лише вісім тисяч марок. Якщо ви платили їм, то ви тим паче мусите заплатити мені!

— Тільки не сваріться, панове, — знову попросив князь. — Не можна й не треба. Ти повинен заплатити професорові Золле, якщо платив іншим, Митю…

— Але ж я не платив! — якось жалібно, обурюючись на себе за цю жалісливість, вигукнув Степанов. — Звідки в мене гроші?!

— Росіяни іноді викупали деякі речі на аукціонах. Це було в Парижі та в Монте-Карло, — правив своє Золле. — В мене є факти! Ви не смієте заперечувати факти, пане Степанов.

— Ну, добре, добре, — сказав князь. — Я оплачу ваші витрати, професоре, нам потрібні ваші документи про картину Врубеля, заради цього ми й зібралися тут…