Аукціон
Шрифт:
Роселлі витяг з кишені конверт; вийняв з нього два аркушики, простяг Розену.
— Читайте. Це запис телефонних розмов Степанова з князем…
— Ви з розвідки?!
— Боронь боже! Ви ніколи не вдавалися до послуг приватних детективних агентств?
— А навіщо мені це?!
— Прочитайте, прочитайте, містер Розен. А прочитавши, подумайте, чи не доведеться вам удаватися до них по допомогу.
— У вас є окуляри? — спитав Розен.
— Я читаю без окулярів.
Розен відкрив свій плаский портфель, — несподівано для себе простяг Роселлі ложку з Хохломи, яку на літаках Аерофлоту дарують пасажирам першого класу; взяв окуляри; прочитав сторіночки, не доторкаючись до них пальцями, й сказав:
— Та ви ж за ними стежили. У вас є підстави стежити за цими людьми? Вони роблять щось протизаконне?
— Повторюю,
— Так, але я заангажований, містер Роселлі! Я сказав у Москві; що хочу допомогти їм.
— Розумію, розумію… І під це пішли вам назустріч? Обіцяли пільги? Обіцяли всіляке сприяння? Скажіть їм, що у вас стався серцевий приступ. Якщо хочете, ми підготуємо відповідні довідки. Надішлете потім листа, ніби ви все ще сповнені бажання проявити себе на ниві меценатства, нехай тільки повідомлять, де буде новий аукціон російського живопису. Чудовий вихід…
— І все-таки ваш ультиматум ставить мене в скрутне становище. Можливо, пани, які доручили вам цю місію, якимось чином компенсують ті складності, які можуть виникнути у мене в Москві?
— Не думаю… Вас ніхто не примушував у Москві до меценатства, чи не так? Це була ваша ініціатива? Чи хтось натякнув на доцільність такої комбінації?
Розен знову сплеснув руками.
— Яка комбінація?! Я був цілком щирий! Зрештою, я зобов’язаний їм порятунком…
— Облиште, містер Розен. Своїм порятунком ви зобов’язані самому собі. І нікому більше. — Він обернувся до офіціанта, клацнув пальцями (чомусь саме це сухе, владне клацання справило жахливе враження на Розена, в животі знову похололо), не глянувши на рахунок, кинув гроші, поклав у кишеню здачу і різко підвівся.
Розен знову склав на грудях руки.
— Стривайте! Ми ні про що не домовились…
— Маю честь, містер Розен. Я своє доручення виконав, — відповів Роселлі й, обернувшись, м’яко, як рись, пішов до виходу.
— Почекайте! — благав Розен. — Ви сказали про висновок лікарів, почекайте!
Роселлі, не обертаючись, зупинився; якусь мить стояв, немов роздумуючи, потім повернувся, схилився над Розеном, який так і не підвівся із стільця, сказав — карбуючи, владно:
— Я знайду вас сьогодні о десятій вечора в «Савойї». Здається, ви зупиняєтесь саме там?
— Так, але звідки ви знаєте?!
— Містер Розен, ви не хлопчик, і я вийшов з дитячого віку. Ви комбінуєте, ви ще не вирішили… Даремне… Зважте все; що я вам сказав… Ви шукаєте вихід; ви — розумний, але я теж не дурень… Дивіться, не заграйтесь. Отже, «Савойя», лобі, о десятій вечора. Маю честь…
… Найперше, що зробив Розен, це подзвонив у Нью-Йорк, Жаклін; продиктував свій телефон, сказав, що недобре себе почуває, спитав, як діти, чи не дзвонив хтось із фірми, чи все спокійно, поскаржився на кольки в боці; на запитання, як справи — Жаклін була головним порадником, розумниця, — відповів, що все нормально.
Потім роздягся, налив у величезну ванну гарячої води І блаженно опустився в зелено-пінливе озеро; чомусь злякався, що може захлинутися, бо ноги не діставали до країв; найвищий шик, — утоплені в мармуровій підлозі величезні ванни, — розраховано на голіафів чи на те, щоб з тобою поряд ніжилася дівка; розслабився, заплющив очі й тільки тоді подумав, що становище в нього жахливе, з’явитися в Москві неможливо; якщо не допомогти князю, Степанов його просто не зрозуміє. Ні, сказав він собі, я мушу знайти вихід; мабуть, треба подзвонити князю, це просто необхідно; не можна, заперечив він собі, ці італійські бандити слухають усі телефони; їдо ж робити? Подзвонити тоді, коли князя не буде вдома? А що? Правильно. Сказати прислузі, що Розен тут, часу обмаль, треба дещо передати, літак відлітає через три години. А якщо прислуга його знайде? Чи сам князь приїде в аеропорт? Можна дати неправильний телефон. А потім сказати, що переплутала прислуга, ні, це наївно й жалюгідно. Треба було заздалегідь спитати номер його рахунку й переказати гроші, про це ніхто не дізнається, ніякі детективи, приватні чи державні; детектив — детективом, а банк є
… Телефон у номері задзвонив різко, вимогливо; Розен знову відчув нудотну порожнечу всередині; накинув халат, прочовгав маленькими, як у десятирічного хлопчика, мокрими ступнями по синьому персидському килиму, зняв трубку; хтось уривчасто дихав, на його злякане запитання «Хто, хто там?!» не відповіли; його морозило, він дуже тихо витерся, немов у номері був хтось іще, невидимий, і, вийнявши з портфеля карти, швидко розкидав «наполеонівську косиночку», дуже вірив…
Потім подзвонила Жаклін; до неї щойно приходили; плакала; благала повернутись; плутано говорила про передчуття; «повір, рідний, якщо ти будеш упиратися, нас горе жде…»
5
Лондон приголомшив Степанова. Він бував у всіх столицях Європи, тривалий час жив у Парижі, Берліні, Мадріді; одного разу, років вісім тому, провів п’ять годин у столиці Англії; він тоді плив на теплоході в Гавр; влаштували екскурсію; «подивіться ліворуч, подивіться праворуч»; завели в діккенсівську крамницю старовинних речей; в одному з парків на хірургічно підстриженому газоні стояв голий хлопець з гривою скуйовдженого волосся, тримав на плечі орла й робив дивні гімнастичні вправи; птах у такт махав величезними крилами; Степанов відчув запах гнізда, терпкий, якийсь гнійний, він ловив для бази зооцентру орлів у Таджикистані, в середині п’ятдесятих, відтоді цей запах живе в ньому; мабуть, найчіпкіше в людині лишаються саме запахи; слово забувається, навіть обличчя коханої людини з роками стає розмитим, часом лише виблисне, — в хвилини горя чи радості, наче зламане вночі дерево, під час довгої, що розверзає небо, блискавиці.
Мабуть, найдужче його тоді вразили старі, стерті сходи — в порту; саме в них він відчув велич — вона майже не звертає уваги на зовнішні аксесуари; важливіше кількість суден, що стоять на рейді, ніж зовнішнє вбрання порту.
Він відчував Голландію, коли проїжджав по районах; де жив колись Джек Лондон; сам замолоду мріяв пожити тут, написати репортажі; намагався зробити це в Іспанії про Михайла Кольцова — не встиг, як багато проходить мимо, не встигаємо… Після того як вилетів з Аргентіни й гасав у невеличкому двомісному літаку над пустелею Наска в Перу, де хтось, колись виклав таємничі знаки для стародавніх астронавтів, розговорився з молодим пілотом; той учився в Буенос-Айресі; «у нас механіком був старий чоловік, він готував до польоту машини французького письменника із складним ім’ям». — «Сент-Екзюпері? — запитав Степанов. — Ви його маєте на увазі?» — «Здається так, — відповів хлопець, — щось схоже, старий дуже цікаво розповідав, як тоді літали через океан на маленьких двомоторних літачках і той француз, говорив він, не боявся піднімати машину ні в грозу, ні в ураган». Степанову тоді стало страшенно соромно; прожив два місяці в країні, а про Сент-Екзюпері забув; «суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Він подумав тоді, звідки ці слова, і згадав Москву шістдесят четвертого, прем’єру «Трьох апельсинів» у Театрі юного глядача, банкет, який улаштував потім в «Арагві» Михайло Аркадійович Свєтлов; тоді ще був живий Мірінгоф, він привів Степанова в театр і примусив написати п’єсу, і Варпаховський ще був живий, і Гриценко, і Алейников, тільки не треба зараз про них, подумав Степанов, бо порожнім життя стане, а жити треба живими; Бембі треба жити, Лисом; але ж ці слова написав Свєтлов, а його вже немає; Степанов прочитав йому свої вірші, кожен прозаїк балується віршами, а Свєтлов — з його гострим місячним профілем, — узяв серветку й написав на ній: «Скільки разів у труні я лежав, скільки разів я друзям заборгував, суєта, суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Простягнувши серветку Степанову, він сказав тоді: «хлопчику мій, не робіть чужого діла, краще поїдемо до мене, відкриємо холодильник, там у мене в каструлі, в жирному замерзлому бульйоні, лежить курка, і ми з’їмо її, бо їй самотньо й холодно, і, якщо хочете, поговоримо про поезію, хоч говорити про неї — блюзнірство». Михайле Аркадійовичу, Михайле Аркадійовичу, треба ж було перед смертю, знаючи, на що хворий, усмішливо жартувати: «до мого раку добре б чеського пива»…