Аукціон
Шрифт:
Він сів за кермо звіроподібного красеня, виїхав на порожню трасу, натиснув; увімкнув радіо, знайшов італійців, саме передавали серенади, нехай собі, аби не останні вісті, немає сили слухати, лякають один одного, як діти. Тільки ті грали в «козаків-розбійників», а тепер доведеться грати в «ракети-сховища», переможців тут немає, кулька на шматки, розлетимось, як пилюка; шкода.
На щастя, поліції не було; махонув чотириста кілометрів за три години, після Лозанни, правда, швидкість довелося скинути — вузенька дорога вкручувалася в гори; підйом у Гійон; найпрестижніший готель, Ліфар є Ліфар, усе життя в готелях, ніколи не мав свого дому; та хіба даси йому вісімдесят два? Худорлявий, меткий, скептичний:
— Ну, годі, князю, ви все дуже добре знаєте; так, мабуть, продаватиму пушкінські листи, така доля… Як дісталися вони мені шалено, так і підуть…
— А як вони вам дісталися? Газети писали, що їх придбав Дягілєв.
Ліфар засміявся добре поставленим акторським сміхом і заговорив (чимось невловно схожий на Федора Федоровича, ті самі акценти, розкотисте «р», мхатівська школа), захоплюючись своєю ж розповіддю:
— Мене тоді Дягілєв узяв з собою, в Лондон… До великого князя… Його дочка породичалася з британським двором, жила в замку, а батька поселила на мансарді, раніше там слуги жили… Поселила там неспроста — пив старий, тож людей соромилась… От він нас до себе й покликав, палець до губів приклав, шепнувши: «На червоненьке не вистачає…
12
Велика честь (фр.).
Наступного дня прийшли машиністи сцени, пожежники, оркестранти. «Можна аванс?» — «Звичайно. Скільки?» — «Та добре було б тисячі зо три». — «Десять хочеш?» — «Хочу!» — «Бери!» — «А що робити?» — «Нічого! Приходити на службу і вдавати, ніби працюєш!» А вже й на Ейфелевій башті свастика, і на Ке д’Орсе; усе, що погано лежало, німці зразу привласнювали… І раптом в Опера пролунав телефонний дзвінок… Це було так дивно — телефонний дзвінок в Опера, в моєму кабінеті. Дзвонив перший комендант Парижа фон Гроте з готелю «Рітц», де був штаб окупантів. Викликають туди… «Викликають» — це коли поліцейські приїжджають на відкритій машині, якщо в закритій — значить, заарештовують. Смішно, в «Рітці» раніше найбагатші люди Америки зупинялись… Входжу в апартамен, підводиться генерал з моноклем і говорить чистою російською: «Сергію Михайловичу, ми дуже раді вас тут бачити!» Який негідник, га?!
… Ростопчин знав, що цих старих не можна квапити, нехай скаже те, що має на серці; свідчення очевидців допоможуть потім відділити правду від брехні; до головного треба підходити поступово, вже під кінець, як розм’якне…
«Коли я стану таким? — подумав він. — Років через п’ять. Мені теж є що згадати про перші дні німецької окупації Парижа, тільки я був у підпіллі, а він — в Опера».
— Я сторопів, — тим часом вів далі Ліфар. — Така чудова мова, така ленінградська, тобто петербурзька… «Ви — росіянин?!» — «Я німець, але служив у лейб-гвардії його імператорської величності! Я знаю всі ваші балети, страшенно люблю французьку культуру, купив віллу під Парижем!» Вухам своїм не вірю! «Ми пришлемо до вас у театр з рейху молодого ляйтера, він візьме на себе тягар господарських турбот, щоб ви цілком віддалися мистецтву!»— «Виходить, усе-таки берете театр? Хто ж керуватиме, — ви чи я?» — «Ні, ні, ви! Не хочете ляйтера — не дамо. Звертайтеся до мене в усіх питаннях, до ваших послуг!» Я вклонився і до дверей, а він мене зупиняє: «Сергію Михайловичу, у вас буде секретна місія, і ви мусите її прийняти!» — «В чому ж вона полягає?» — «Ви сьогодні повинні залишитися ночувати в Опера». — «Чому?» — «Тому що сьогодні в Комп’єні підписують мир. А після цього Хітлер хотів би в Опера». І, — при слові «Хітлер», — викидає руку. «Відповідаєте за все ви, це справа життя і смерті». Я бігом до міністра едюкасьйон насьональ [13] ; той вислухав; «все на вашій відповідальності, ви прийняли повноваження, тільки, благаю, нікому ні слова!» Але я вирішив дезертирувати — вперше в житті… Зайшов в Опера, дав пожежникові на червоненьке, «залишаю тебе на ніч», і з переляку подався в єврейський дім — знайшов пристанище, як?! Хочу про все це написати в своїх «Мемуар д’Ікар» [14] . З першим метро лечу в театр, а мій пожежник розповідає робітникам сцени, як уночі до залу вдерлися німці, багато німців, серед них був один з вусиками, дуже добре знав про Опера, розповідав іншим, де й що. «Я вирішив, що це німецький співак, — вів далі мій пожежник. — Коли він спитав, де президентська ложа, я відповів, а чорт її знає, їх стільки в нас, отих президентів». Співак з вусиками засміявся і поплескав мене по плечу, а я — його. Коли всі виходили, співак звелів дати мені грошей за екскурсію, але я відмовився, — «від бошів не беремо». Робітники почали його лаяти, мовляв, гроші не пахнуть, а я спитав, як звати того співака. «А біс його знає. Рулер чи Фулер». — «А він був у військовій формі?» — «Так». — «З вусиками?» — «З вусиками. Як у Шарля Чапліна». — «То це ти Хітлера по плечу плескав!» Пожежник — бах, і знепритомнів! Відвезли бідолашного до лікарні, і він там помер від шоку… Уявляєте?! Не від кулі, а від самого імені Хітлера! Так… Я біжу до телефону, дзвоню в префектуру: алло, знаєте новину, в Опера був Хітлер! Дзвоню всім друзям і знайомим: «Хітлер у Парижі!» Я таким чином хотів повідомити в Лондон, що він тут, нехай діють! А через три дні французьке радіо передає з Англії: «Серж Ліфар прийняв в Опера Хітлера! За це його засуджено до смерті!» В мене волосся дибом! Але й німці радіо слухали, і вони були впевнені, що я приймав Хітлера, і тому не я їм уклонявся, а вони мені. А скільки я врятував грузинських полонених, коли ставив балет «Шота Руставелі»?! О, сотні! Так… Якось на репетицію прийшов страшний, небритий кавказець і каже: «Ну, здрастуй, товаришу!» Поруч сидить Кокто, настрій у всіх піднесений, союзники йдуть на Париж… Але ж є й колаборанти, інформатори! Я підморгнув музикантам, ті як бабахнуть на барабані! А той грузин закричав: «Вогонь! Плі!» Запала мертва тиша… Й тоді цей грузин, — його звали князь Ніжерадзе, — спитав так, щоб усі почули: «Ти кому робиш балет? Хітлеру?» А я — не думаючи ні секунди: «Чому Хітлеру, а не Сталіну?» Тоді він падає на коліна, виймає зі свого брудного пальта револьвер, простягує його мені й каже: «Убий мене, ти — мій брат!» Так… А коли прийшли союзники — в усіх газетах статті: «Ліфар з німецькими мільярдами втік до Аргентіни!» Я до генерала Леклерка; той: «Тримайся, ми тебе не дамо скривдити!» А в театрі суд: «Ліфар — друг Хітлера, приятель Абеца; розстріляти його! Він танцював для німців!» А суддя: «Ви переконані, що він танцював для німців?» — «Звичайно». — «Мабуть, ви користуєтеся чутками… А самі що робили в той час?»— «Як що?
13
Народної освіти.
14
Мемуари Ікара.
— Ви розповіли новелу, — мовив Ростопчин. — Сценарій фільму.
— Моє вміння розповідати сюжетно перший помітив Шаляпін, — усміхнувся Ліфар. — На моїй Пушкінській виставці він запропонував: «Серьожо, давай відкриємо драматичну студію, га?!» Але ж він був великим артистом, і, як усі великі, хотів, щоб його без упину славили… А це дуже важко… Чому він захворів? Знаєте?
— Ні.
— Ну, як же… Поїхав до Китаю, у Харбін… А там його російська еміграція в штики зустріла, «продає білу ідею, з червоними зустрічається, в радянському павільйоні на Всесвітній виставці був». Свист у залі, вигуки. Він дуже переживав, і захворів на рак крові… Я його на вокзалі зустрічав: поїхав — могутній, здоровенний, сильний, а повернувся, наче жердина. Насилу довіз його додому, — він же цілий будинок купив, — у нього там і студія була, вікна на подвір’я виходили, він мені тоді напам’ять «Моцарта і Сальєрі» читав… Саме там я й попросив його безплатно виступити для моєї Пушкінської виставки. «Ач, чого захотів! Тільки пташки безплатно співають! Ха-ха-ха!» — «Та в мене грошей немає, щоб вам заплатити!» — «Зароби!»— «Як?» — «Грай зі мною Моцарта. А я — Сальєрі!»— «Але ж я не драматичний актор!» — «Навчу! Ей!» — Тут до нього хлопчина-слуга скільки духу. «Ану, графинчик нам!» От ми горілочку клюк-клюк, пішло добре, і він став читати «Моцарта і Сальєрі» на два голоси. А як скінчив, я весь закляк, і волосся дибом стирчить… Еге ж… Це було за два роки до його смерті. А того дня приходжу провідати… Як завжди, сім’я п’є чай, доньки ситі такі, веселі, а біля його ліжка два лікарі, Залевський і Васильєв… Федір Іванович рве на собі сорочку й хрипить: «Ех, не звучить, не звучить, не зву-у-учить». Потягся на подушках і завмер. Залевський помацав пульс і каже, помер… Я перший про це в «Фігаро» надрукував, більше ніхто. А ховати? За які гроші? Ще тіло не захолонуло, як почали ділити майно… А Борис з Федором, головні Шаляпіни, в Америці… От і пішли мої грошики на похорон… Пішов я до директора Опера, до міністра — треба влаштувати проїзд катафалка по місту, організувати державний похорон. «Ні, він не наш, він росіянин, ми тільки Сарі Бернар робили таке». Пригнічений і принижений, звертаюсь до префекта поліції мосьє Маршана… Чого мене до нього принесло? Мабуть, тому, що Шаляпіна вшанували командорським ступенем Почесного легіону… «Як, командорові не дають права проїхати останній раз по Парижу?! Містом керую я! До мене всіх!» Ну, й поїхали ми по бульвару Осман, а я вже хор нашого Афонського замовив… Процесія зупинилася, і грянув російський спів… Більше такого ніколи не було… І пам’ятник Феді я поставив… Через двадцять років… Нічого я за це не хочу, щасливий, що міг зробити…
— Було б добре, якби ви зберегли листи Пушкіна для Росії… Це був би ще один ваш подвиг, Сергію Михайловичу…
Ліфар зітхнув і заплющив очі.
— Я знав, що ви цим закінчите… Я не продаватиму їх на нинішньому аукціоні, обіцяю… Але й безплатно Москві не поверну… Федір Федорович учив: «Тільки пташка безплатно співає». А я додам: «І комарик — танцює».
… На березі темного женевського озера, — після дуже нелегкої тригодинної розмови з Ліфарем — Ростопчин зупинив машину, спустився до берега й довго сидів, знесилений, не міг їхати далі, стиснуло серце…
9
Степанов поглянув на годинник; боже мій, запізнююсь до Савіна, Олександра Івановича; Розен чекає на вулиці; ось він, симптом підкрадання старості — невміння контролювати час, раніше він цокав у мені, я міг не дивитися на стрілки, вгадував з точністю до п’яти хвилин, навіть коли просинався вночі; кинувся до телефону; погортав книжку; номера «Космосу», де зупинився Розен, не було; заціпенів від того, що треба крутити «09»; дівчата з норовом, кидають трубку, не вислухавши, хай живе демократія і права робочої людини, можна подумати, що я рантьє, та й усі ті, хто до них звертається по довідку, стрижуть купони із своїх банківських рахунків, а не займаються, — такою ж, як і вони, — загальнодержавною справою… Дозвонившись, нарешті, до адміністратора готелю, він назвав себе; за щасливою випадковістю адміністратор читав його книжки; пішов на вулицю, до входу, шукати маленького чоловічка в димчастих окулярах, туфлі з крокодилової шкіри, стоїть десь біля колони, він завжди намагається сховатися, цей малюк, така вже в нього дивна натура, ви йому скажіть, що я запізнююсь, нехай чекає.
… Так, звичайно, бездоганний сервіс на заході! І красива архітектура сіл, і естетичний смак законодавців мод текстильної промисловості, яка щороку, — без спонукань центральної преси, сама, голубонька, — повністю замінює асортимент тканин, кофточок, колготок, і вдосталь бензоколонок, де не треба простоювати годину в черзі, щоб одержати свої десять літрів, — усе це чудово, але де, окрім нас (якщо, звичайно, людина досягла чогось у музиці, літературі, хірургії, театрі, космонавтиці, кіно, живопису) — можна відчути таке турботливе ставлення суспільства, зовсім різних людей, коли тобі потрібна допомога?! Степанов був далекий від національної месіанської ідеї, вона здавалася йому малоінтелігентною, а тому огидною, та й потім месіанство, як правило, породжується соціальною несправедливістю суспільства й тоталітарною несвободою кожного його члена, втіха мишей, не кажучи вже про те, що ця ідея неминуче закінчується державним крахом, бо логіка історичного розвитку абсолютна, її не скоригуєш словами. Але водночас, вважав він, того, хто зробив внесок у суспільство, в нас куди більше шанують, ніж деінде.
Савін прийняв їх у великому кабінеті, облицьованому дерев’яними панелями, запросив двох заступників; вислухав Степанова, який пояснив, що його візит зумовлений двома вихідними позиціями: по-перше, містер Розен продає наші верстати на Заході, й добре це робить, бізнес його зростає, цілком престижний, і, по-друге, оскільки містер Розен хоче ввійти в діло після повернення російських цінностей, він, Степанов, не міг не привести його до свого друга, союзного міністра; в бізнесмена (Червона Армія врятувала його від загибелі, під час війни жив у Союзі, вдячний нам за життя) є деякі питання, які доцільно вирішити відразу, на найвищому рівні…
Розен зблід ще дужче — рівень був для нього несподіваний; зчепив свої маленькі пальчики на грудях, сумно всміхнувся.
— Спасибі.
— Спасибі потім скажете, — озвався Савін; війну закінчив лейтенантом, за три дні до Перемоги дістав наказ захопити вокзал; відступали есесівці, йшли напролом на захід; йому тоді було двадцять, дуже хотілося жити, всі розуміли, ось-ось настане мир; із сорока чоловік, які були в обороні, лишилося в живих сім; він потім рік валявся по госпіталях; Зірка Героя знайшла його в Криму, в Місхорі; закінчив університет, вступив у заочну аспірантуру й поїхав у Воркуту, майстром; за сім років виріс до головного інженера комбінату; завівся з місцевою владою; позбулися; захистив докторську, призначили начальником будівництва нового заводу; здав у строк; перевели в Москву заступником міністра; три роки працював у Держплані; звідти — у цей кабінет.