Аукціон
Шрифт:
Воістину, «бюрократія дружби» — наймогутніша в цьому світі! Як прикро, що термін «рекомендаційний лист» вийшов з нашого вжитку; адже рекомендують лише того, в кого вірять; на візитній картці може бути безліч титулів, та хіба вони визначають справжню цінність людини? Яке все-таки щастя, що дружба неперервна, зникає ланка, але ланцюг зв’язку лишається, в цьому головна людська надія…»
Михайло продиктував телефони, пояснив, у кого можна зупинитись, якщо скінчаться гроші на готель, хто зможе фінансувати витрати на транспорт при умові, що відповіси тим же в Москві, хто допоможе подивитись найцікавіші вистави і хто — в
— Не можеш без Пі Ар Ю Сея, бо я спритніший за тебе.
— Взагалі я Джозеф. Батько був Левом, на старості років став Левісом, отже, називайте мене Йосифом Львовичем. Дуже просто і майже по-російськи. Йосиф Львович Розен, — відрекомендувався непоказний, з попелястим обличчям чоловік у димчастих окулярах з дуже тонкими руками, майже як у балерини, і зовсім крихітними ніжками, взутими в гостроносі туфлі з крокодилячої шкіри. — Може, разом пообідаємо? Я з радістю запросив би вас у «Сакуру»…
— Ви мене в Панамі запросите, — відповів Степанов. — Тут я хазяїн. Так що годуватиму я, і не в «Сакурі», а в «Націоналі», там чудова російська кухня, поїхали…
— Але в мене призначена зустріч у «Верстатоекспорті» з моїм російським директором! Точніше, співдиректором, бо наша компанія змішана…
— То чого ж, запрошуйте співдиректора, — Степанов кивнув на телефон, що стояв на прилавку біля адміністратора готелю, де жив Розен.
— Це ж службовий, — так само вкрадливо мовив Розен, — незручно…
— Чому ви такий обережний? — усміхнувся Степанов; звернувся до адміністратора, назвав себе (взагалі він не любив, нескромно це, але ще гірше, коли нагрубить при американцеві, за своїх же соромно, такий душевний народ, а зовнішньої культури ні на копійку. На те, щоб пуд солі з’їсти, час потрібен, а іноземець на тиждень приїздить, з того, що за цей час побачить, складеться враження, вони швидкі на висновки), попросив дозволу подзвонити; адміністратор, — очевидно, з відставників, службист, вихований — дозволив, і спитав, над чим тепер працює Степанов, що нового треба чекати в журналах, читати нічого, а такі багаті традиції, та й питань невирішених безліч (говорив рубано, командно, мабуть, був певен, що Розен — теж росіянин, — розмовляє без акценту, тільки голову раз по раз втягує, немов черепаха, й обличчя то кам’яніє, то розпливається в усмішці).
Уже в машині Розен сказав, що співдиректора звуть Паша, чудовий інженер, дуже скромна людина, в Панамі у нього всі закохані, добре володіє іспанською та англійською, зовсім молодий, а дружина цілковита чарівність, нічого не скажеш.
«Цілковита чарівність», — зауважив Степанов, — погане наслідування Бабеля, а в того мова була відточена, чудова.
Паша сподобався Степанову одразу ж, бо й відрекомендувався він легко — називайте мене Паша, я молодий, ще набридне бути Павлом Івановичем, — і посмішка в нього була сором’язлива, і слухав він, наче всмоктуючи: деякі молоді тепер вважають, що все позаду, і сповнені поблажливого гумору та скептичного суму; смішно це, бо вікові грані змістились, і якщо колись про двадцятишестирічну красуню Пушкін
— Що їстимемо? — запитав Степанов, коли вони сіли за стіл на другому поверсі «Націоналю»; вид на Манеж казковий, день весняний, відлига, краса яка, у такі дні музика в душі бринить і не страшно відчувати свої літа, і, хоч немає радісного передчуття, що все ще попереду, варто лиш звернути в провулок, як одразу зустрінеш найпрекраснішу жінку, про котру мріяв усе життя, чи махнеш з Юрою й Беллою на Мещеру, до безногого єгеря Анатолія Івановича, як же Юра гарно писав про нього в своєму мисливському циклі, який друкували в «Огоньку» і «Знамени», як же давно це було, а взагалі зовсім недавно, якихось десять років тому, три тисячі шістсот п’ятдесят п’ять днів, а скільки всього змінилося відтоді, боже мій!
— Я з’їв би супу, — тихо сказав Розен; (він взагалі говорив дуже тихо, й Степанову доводилося весь час напружуватись, щоб розуміти його, інколи читав, як глухий, по його губах; контузило ж мене, раптом подумав Степанов, від бомби, яку гахнули в Лаосі його нинішні співгромадяни, жорстоко бомбили мирних жителів). — І добре було б котлету.
— Тут вибір досить різноманітний. Рекомендую рибну солянку, це чудово. А завершимо рибою по-монастирськи…
— По-московськи, — виправив офіціант. — Ви назвали по-старорежимному, Дмитре Юрійовичу…
— П’ятнадцять років тому режим був той самий; тоді й перейменували, — в тон йому відповів Степанов і подивився на Розена й Пашу. — Хочете внести корективи?
— Якщо можна, я випив би пляшку пива, — сказав Розен.
— Чеського немає, — відповів офіціант, — тільки «жигулівське».
— Так воно мені й подобається! — Розен навіть підняв над черепашачою головою маленькі руки. — Особливо коли піниться…
— Зразково-показовий американець, — озвався Степанов, — провести б вас у державні секретарі! їй-богу, одразу всі спірні питання розв’язали б…
— Не втягуйте мене в політику, — попросив Розен, — я торговець, цим і пишаюсь, а продаю я не щось там, а радянський спосіб життя, — тобто ваші чудові верстати, і дуже непогано це роблю, правда, Пашо?
— Так, бізнес іде нормально, — відповів Паша, і стало зрозуміло, що молодий співдиректор до красномовців не належить.
— Взагалі вислів «продаю радянський спосіб життя» має двозначний смисл, — усміхнувся Степанов. — Ви так не думаєте?
— Та ви не сприймайте це всерйоз, я пожартував!
— Тоді попередьте заздалегідь. У нас є таке слово «жарт»… Перед тим, як готуєтесь смішити, застережіть слухачів: «жарт». І катай усе, що заманеться.
Розен подивився на Пашу злякано і здивовано; той засміявся:
— У Йосифа Львовича особливі стосунки з почуттям гумору. Ви краще розкажіть Дмитру Юрійовичу, — звернувся він до американця, — про свою ідею, тоді легше стане.
— У мене немає ніякої ідеї! Просто я сказав, що було б непогано, якби хтось у Радянському Союзі написав, як працює наша фірма, про наші успіхи й труднощі…