Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

Про що ж він говорив?

Новий фюрер не закочував очей і не робив пате­тичних жестів — це сприйнялося б як карикатура. Фон Тадден виступав статечно і навіть стримано, хоч іноді й допускав патетичні вигуки, красномовні жести.

“Звернімося до минулого! — так, здається, говорив він. — Ще задовго до свого приходу до влади Адольф Гітлер роз’яснив своїм соратникам: коли вирішується доля народу, тоді не годяться ані народні представ­ники, ані парламенти, ані ландтаги. Німецький пар­ламентаризм — це кінець німецької нації… У важли­вих питаннях повинен вирішувати або референдум. — Фон Тадден відірвався від папірця, кинув у зал під бурхливі оплески: — Референдум — це ви, решту ми примусимо мовчати! Так-от: або референдум, або одна людина! Наше завдання полягає в тому, щоб, коли диктатор прийде, дати йому народ, який дозрів до нього!”

І знову зал вибухнув оплесками.

“Ми поставимо цей народ на коліна!” — вигукнув хтось.

Фон Тадден поморщився: загалом правильно, хоча й надто прямолінійно. Поки що слід загравати з на­родом. Заперечив:

“З людини, яка стоїть на колінах, ніколи не вийде гарного солдата. Ми ж мусимо тримати в руках зброю! Лише тоді зможемо успішно розв’язати про­блеми, що стоять перед нацією!”

Отже, фон Тадден уже мріє про війну…

Карл заплющив очі й побачив дуло автомата, яке перетворюється на гарматне жерло. Невже це видіння переслідуватиме його все життя? І чи не час поклас­ти край убивствам? Майнула думка: цей майбутній фюрер божевільний, його треба ізолювати від громад­ськості…

Та фон Тадден продовжував твердо й упевнено, він холодно дивився в зал, і в очах у нього не було божевільного блиску:

“Наша партія починає передвиборну боротьбу силь­нішою, ніж будь-коли. Я твердо вірю в свого співвіт­чизника, я знаю душу свого народу, її невичерпні сили. І ці сили використовуються нинішнім урядом бездарно, якщо не сказати — злочинно!”

“Для чого використовуються бездарно? — хотіло­ся б запитати Карлові. — Для нагнітання військового психозу і створення запасів зброї?”

Фон Тадден наче прочитав його думки і впевнено кинув з трибуни під бурхливі оплески присутніх:

“Ми даємо близько сорока процентів звичайних сил НАТО, і вже час одержати нам відповідне право голосу в командуванні НАТО!”

Карл збагнув: армії західних держав у Європі мають перейти під верховне керівництво німецьких генералів. Оце фінт! До такого не додумався б і сам Адольф перший!

Замислившись, Карл не почув, з чого почав Йоахім Шліхтінг нараду неонацистських бонз.

У Шліхтінга, здавалося, все було видовжене: ви­сока, суха, наче кипарис, людина з довгастим обличчям і руками шимпанзе, які звисали нижче ко­лін. Довгий червонуватий ніс і підборіддя, що йшло клином униз, робили його постать ще вужчою. Він стояв, спираючись на довгий полірований стіл — лискуча поверхня відбивала його постать і ще по­довжувала, робила нереальною, наче не людина нави­сала над столом, а виготовлений невдахою-майстром карикатурний манекен чи лялька-гігант для ярмарко­вого балагана. Але, на відміну від велетнів, які висміюються в лялькових виставах за незграбність і тупість, Шліхтінг не проголошував глупот, і Карл подумав, що краще б він пошився в дурні, бо говорив справді страшні речі.

— Ми переходимо в наступ на всіх ділянках, — казав, наче йшлося про випуск нової зубної пасти чи нейлонових шкарпеток, — і кінцева наша мета — мати більшість у бундестазі й сформувати свій уряд, який поведе Німеччину новим шляхом. Якщо коротко сформулювати нашу передвиборну програму, то вона складається лише з кількох пунктів. Перше: очисти­ти громадське життя країни. — Вуста в Шліхтінга ледь розтяглися, може, він посміхнувся, а може, просто поморщився. — Декого не влаштовує абстрактність цієї вимоги, та, гадаю, всі присутні знають, від чого слід очищати наше життя… Насамперед від лівих крикунів, комуністів. І тут ми завжди будемо вкрай нещадними!

“Концтабори?” — хотів запитати Карл, та прику­сив язика: його лише виставлять звідси, а коли ще буде можливість послухати відверті розмови нових німецьких фашистів?

Сьогодні вранці він подзвонив Йоахіму Шліхтінгу, знайшовши номер телефону маєтку “Берта” в до­віднику, й той призначив йому побачення в центрі Ганновера на штаб-квартирі найперспективнішої, як висловився, з німецьких політичних партій — НДП.

Це побачення відбулося перед самісінькими збо­рами. Почувши, чого з’явився Карл, Шліхтінг зрадів і розхвилювався, навіть розчулився. Він гадав, що все вже загинуло — і списки, і гроші, і пароль — і тре­ба ж таке… Отже, життя починається заново…

Запросив Карла побути на зборах і потім рекомен­дував партійним керівникам як представника одного з закордонних центрів. Не хотів ані на секунду роз­лучатися з ним, поки вони не домовляться остаточно. Як зрозумів Карл, Шліхтінг посідав у партії мало не таке ж становище, як і офіційний її голова фон Тадден, — він був мозковим центром НДП, розробляв її програму й спрямовував діяльність, а найголовніше, як колишній промисловець, здійснював зв’язки партії з промисловими магнатами: без їхньої фінансової підтримки на діяльності неонацистів одразу можна було поставити хрест.

Шліхтінг зауважив:

— Друге. Ми вимагаємо поновити німецький ге­неральний штаб, бо без цього наша держава ніколи не займатиме того становища в Європі, яке належить їй по праву. Далі. Ні в якому разі не визнавати так звану Німецьку Демократичну Республіку. Навіть думка про це є зрадою інтересів Великої Німеччини, як і думка про те, що ми можемо відмовитися від територій, утрачених під час другої світової війни.

— Геть кордони по Одеру–Нейсе! — прогудів, на­че в трубу, опецьок, що сидів другим від проходу. — Я вітаю заяву судетських німців про те, що вони не заспокояться, поки не замостять чеськими черепами Вацлавську площу в Празі!

— Слушно! — підвів довгу руку Шліхтінг, і зда­лося, що він дістане пальцями стелі. Загримав над столом, буцімто в нацистському вітанні, й вигук­нув: — Ми вимагаємо покінчити з однобічною оцін­кою минулого і осудженням третього рейху! Мюнхен­ська угода дійсна, і ми не відмовимося від неї!

“Все йде до одного. Війна…” — збагнув Карл. Уважно подивився на Шліхтінга — ні, не божевіль­ний, але ж нормальна людина не може не розуміти, що принесе війна й чим вона може закінчитись! Віра в те, що весь західний світ об’єднається проти комуніз­му? Але ж уже зараз кількох водневих бомб виста­чить, щоб знищити всю Німеччину…

Якась сила підкинула його зі стільця, хотів уже запитати: “На що ви розраховуєте?” — та зустрівся поглядом з тим опецьком, що вимагав замостити празьку площу чеськими черепами, й сів.

Хіба доведеш такому що-небудь? Його треба бити по голові, бити систематично, лише тоді — ні, не сві­домість пробудиться в ньому, а страх, та й це буде величезне досягнення і, може, чогось навчить інших…

А Йоахім Шліхтінг? Той не може не знати, куди він іде й до чого це може призвести.

Карл кілька секунд спостерігав за впевненими жестами Шліхтінга — так, цей усе продумав до кінця. і його не збити з обраного шляху. Десь у глибині душі він знає, чим закінчиться їхня авантюра, та все ж не вірить у можливість ганебного кінця, сподівається на щасливий лотерейний квиток, нехай один із тися­чі, але ж комусь він повинен випасти! Такому наплю­вати, що загинуть мільйони,— аби вижив він. Його не залякати мегатоннами, він, прийшовши до влади, найперше збудує собі під землею надійний бункер — зкалюгідний дурень, хіба фюрер третього рейху не на­будував “вовчих лігв”, по руїнах яких тепер блукають туристи?