Автограф для слідчого
Шрифт:
— Багато живе, — зауважив Леребур і розповів, що недавно в англійській газеті “Гардіан” з’явилося сенсаційне повідомлення: в португальську колонію Мозамбік доставлено вісімсот дев’яносто ящиків з одним мільйоном катанзьких монет вартістю 13 фунтів стерлінгів кожна — загалом на суму 13 мільйонів фунтів. Ці гроші вивезли під охороною в спеціальному автофургоні з Катанги в Північну Родезію ще до вступу військ ООН у Елізабетвіль, чимало, певно, прилипло й безпосередньо до рук Чомбе…
Слуга в бездоганно пошитому білому смокінгу провів їх до модерно обставленої великої кімнати з напівзаштореними вікнами й вентиляторами
Моїс Чомбе міцно потис журналістам руки, запросив до столика з пляшками.
— Прошу, панове, без церемоній, — мовив, широко посміхаючись і показуючи бездоганні білі зуби, що контрастували з його чорним вилицюватим обличчям. Налив усім, підкреслюючи свою демократичність. — Я з задоволенням відповім на ваші запитання, панове, — провадив дещо урочисто, але в той же час намагаючись надати своїм словам проникливого звучання, — та давайте раніше вип’ємо за мою багатостраждальну батьківщину й моїх нещасних співвітчизників.
Він став у театральну позу. Гюнтер посміхнувся: бездарний актор, усе в ньому розраховано на зовнішній ефект.
— Які заходи вважаєте за необхідні для стабілізації становища в країні?— запитав Леребур.
Чомбе сів на стілець, сьорбнув зі склянки, насупив чоло й відповів категорично:
— Ми повинні покласти край діям розкольників — я маю на увазі різних “патріотів”, які каламутять воду в провінціях, відвертають народ від праці розмовами про демократію. З цим може впоратися сильна централізована влада: розгромити бунтівників і встановити мир у країні. Слід звернутись за допомогою до високорозвинутих держав і добитись ритмічної роботи промислових підприємств…
Чомбе говорив, а Карл, дивлячись на його усміхнене обличчя, думав, що криється за цими акуратними, відточеними реченнями, — він заллє країну кров’ю, виріже цілі поселення, домагаючись покірності, продасть іноземним компаніям ще не продане, змінить особняк на ще розкішніший і посміхатиметься інтерв’юерам й фотографам: у його країні — спокій і тиша. Карлові стало огидно, захотілося підвестися й піти, та сидів і далі зі склянкою в руці, лише набурмосився.
Ініціативу в розмові взяв на себе Гюнтер.
— Ви казали, — зауважив, — що підтримуєте програму рішучих дій проти повстанців. Але ж для цього слід мати добре підготовлені й дисципліновані військові з’єднання.
— Звичайно, — згодився Чомбе, — влада може опиратись лише на силу. Необхідно реорганізувати армію, вигнати недостойних, зміцнити офіцерські кадри.
— Ви вже маєте досвід, — докинув Леребур. — Катанзька армія була досить сильна…
Чомбе зиркнув на нього підозріливо: говорить щиро чи знущається? Адже відомо, що він зміг протриматись у Катанзі зовсім недовго. Та француз дивився, доброзичливо, й Чомбе заспокоївся.
— Природні умови Катанги, — мовив повчально, — не дозволяють вести війну в її, так би мовити, класичних зразках і диктують зовсім своєрідну тактику…
— Ми б хотіли познайомитися з цією тактикою, — втрутився Гюнтер. — Нам рекомендували полковника Пфердменгеса.
— Хто рекомендував? — швидко обернувся до нього Чомбе.
— Пан Леребур, — кивнув Гюнтер
— Так, — згодився Чомбе, — полковник Пфердменгес — людина справді хоробра.
— Ми б просили вас допомогти нам зустрітися з полковником, — наполягав Гюнтер. — Справа в тому, що ніхто, крім вас…
— Так, війна йде жорстока, — ствердив Чомбе, — й необхідно вживати певних заходів і дотримуватися суворої військової таємниці. Та я постараюсь допомогти вам, хоча…
Гюнтер зрозумів його.
— Ми не діти й розуміємо, що специфічні умови ведення військових дій у Конго вимагають іноді деяких надмірностей і, як би це сказати, немалої крові. Але ви можете бути певні в нашій лояльності й небажанні роздмухувати негативні аспекти…
Чомбе закивав головою.
— Так… Так… Само це я й хотів сказати. Гарно, що ми маємо спільну точку зору. Я дам вам листа до полковника, але повинен попередити, що дістатись туди буде важко. — Підійшов до карти на стіні, обвів пальцем досить велику територію. — Це Північна Катанга. — Тицьнув пальцем: — Ось тут ви знайдете полковника Пфердменгеса.
Жорж Леребур виявився неоціненним компаньйоном: крім того, що знав Конго так, як Карл свій рідний Бернський кантон, мав багато знайомих у найрізноманітніших колах. У дирекції “Юніон міньєр”, яка фактично була справжнім хазяїном Катанги, їх зустріли з розкритими обіймами — того ж таки дня Жорж умовився про оренду не дуже старого “пежо”; їм пропонували й кращі марки, та Леребур рішуче відмовився. “Може, спеціально для нас ви відкриєте й пару бензоколонок?” — запитав, і ніхто йому не заперечив. Справді, вони мали їхати по дорозі, де бензин міг бути, а міг і не бути; пам’ятали випадок, коли автомобілі стояли по кілька днів у маленьких провінційних містечках, чекаючи пального. Жорж знав це й тому рішуче вибрав “пежо”, а не елегантний “ягуар”, якого пропонував їм один з директорів “Юніон міньєр”.
Тепер, коли позаду залишився не лише Елізабетвіль, а й Лубуді, Букама, Каміна, вони по-справжньому оцінили передбачливість Леребура: все одно на місцевих дорогах, особливо після Буками, більше ніж 50–60 кілометрів не зробиш, і потужний “ягуар” лише дратував би їх, а пошарпаний “пежо”, скрегочучи залізом на вибоях, потихеньку на одному баці дотяг їх до Буками, де завжди був бензин і працювали аж дві заправочні станції.
Тепер шосе прорізало незайманий тропічний ліс, бігло повз плантації, оточені високими вітрозахисними смугами евкаліптів. Іноді серед сухого бушу відкривались мальовничі краєвиди з бамбуковими гаями — тут не пройти, не пролізти, міцні стовбури стоять мало не впритул.
Часто дорога в’юнилась у суцільному зеленому тунелі: переплетені ліанами дерева, здавалося, навалювались на неї, пахло гнилими випарами, як в оранжереї, важко було дихати — сиділи в самих шортах і легких сорочках, знемагали від спеки.
Обідати зупинились під розкішними пальмами барассус, які росли на самому узбіччі. Трава під пальмами досягала метра, “пежо” заховався в ній; Гюнтер, розстеливши брезент, валявся горілиць, насолоджуючись відпочинком. Він вів машину і, як людина робоча, лише поблажливо дивився, як Жорж і Карл відкривали консервні банки. Видно, йому захотілося побалакати, бо відпив просто з пляшки кілька ковтків мінеральної води й почав: