Біла сукня Попелюшки

Булычев Кир

Сандра опритомніла відразу, болю вона не відчувала.

— Дімов, — вимовила вона важко, — хлопців завалило…

— Спокійно, не хвилюйся, дівчинко, — відповів Дімов.

— Ми були в Синьому гроті… почало трясти… Я була осторонь… Стас сказав, що поранений… Пробач, Дімов, Ерик знає?

Павлиш протягнув Дімову кульку-ампулу. Дімов приклав її до руки Сандри, і рідина увійшла до шкіри.

— Ти можеш дати координати?

— Так, звичайно, я поспішала… мене, напевно, віднесло вбік… двадцять

миль на південний захід від острова, група рифів, два піднімаються над поверхнею…

— Знаю, — сказав Пфлюґ, — місяць тому ми з Ваном туди літали.

Сандра заснула.

— Нільсе, виклич Вана. Він має пам’ятати про ці скелі.

Але спочатку в динаміці виник голос Єрихонського:

— Як Сандра?

— Сандра спить, — відповів Нільс. — Чого ти турбуєшся? Дімов сказав, що все гаразд, а ти турбуєшся…

Купол здригнувся, земля на мить пішла з-під ніг, і діагност відкотився від столу, натягнувши дроти й щупи. Сандра застогнала. Дімов кинувся до столу, повертаючи діагност на місце та прикриваючи тілом Сандру, ніби побоювався, що згори посиплються камені.

— Що? Що там у вас? — крикнув Єрихонський тонким голосом.

— Нічого особливого, землетрус триває, — відгукнувся Нільс. — Де Ван?

Єрихонський, передаючи мікрофон Вану, сказав:

— Вони не уявляють, як мені тут, коли нічого не можеш зробити.

І його голос пропав, розчинився в тиші куполу.

— Ване, — вимовив Нільс, — ти знаєш дві скелі в двадцяти милях на південний захід від сховища?

— Щось не пригадаю. Ми приблизно в цьому квадраті. Але не пам’ятаю. На карті їх нема?

— Ми ж місяць тому туди з тобою літали! — вигукнув Пфлюґ.

— Пробач, Гансе, — спокійно відповів Ван. — Місяць тому ми з тобою літали на північ від сховища. Ти збирав своїх черепашок.

— Але приблизно ти ту точку уявляєш? — спитав Нільс.

— Двадцять миль?.. У межах десяти миль від нас. Я підніму катер вище, вони мають бути на локаторі… Може, хтось із птахів знає?

— Виклич птахів, — запропонував Дімов. Він звільняв Сандру від приладів.

— Навіщо їх викликати, — сказав Нільс, — птахи тут.

— Вони тут, — підтвердив Павлиш. — Один біоформ зі мною прилетів. Той, який Сандру знайшов. А рацію він викинув.

— Павлиш, ви зараз вільні? Вийдіть назовні, запитайте у них про скелі.

Павлиш натягнув маску.

Усі три птахи сиділи на великій пласкій скелі недалеко від куполу і тихо переговорювалися, повертаючи витончені голівки. Над ними підіймалася чорна крива гора, оповита димом і облямована помаранчевим сяйвом. Давно Павлишу не доводилося бачити такого казкового видовища. Схоже було на скандинавську сагу — величезні білі птахи, вулкан і голий холодний берег.

Побачивши Павлиша, птахи поспішили назустріч.

— Як Сандра? — спитав один із них.

— Сандра опритомніла, — відповів Павлиш, — і повідомила Дімову, що підводників завалило в якомусь гроті в двадцяти милях звідси до південного заходу. Там мають бути скелі. Дві з них піднімаються над водою. Але Ван таких скель не пам’ятає.

— Там немає скель, — підтвердив другий птах. — Ми весь цей район облітали. Ти не бачив там скель, Сен-Венане?

— Ні, Алане, — відповів другий птах. — Ніколи не бачив.

Алан обернувся до третього птаха.

— А ти?

Третій птах сказав:

— Здається, я бачила там два рифи. Вони з’являються тільки під час відпливу. Самі верхівки між хвиль.

— Дякую, Марино, — сказав Алан.

— Марина? — повторив Павлиш. — Марина?

Але птах різко змахнув крилами і злетів угору до димової хмари.

— Марина Кім? — запитав Павлиш у Алана.

— Так. Так що ж ви втрачаєте час?

…Три білі птахи летіли попереду флаєра, трохи вище від нього. Від великої кількості вулканічного попелу повітря стало червонястим, зловісним, і крила птахів відсвічували пожежею.

Один з птахів був Попелюшкою, яка змінила вигляд і не хотіла, щоб Павлиш про це дізнався…

— Хто піде з аквалангом? — запитав Нільс.

Він займав середину кабіни, а інші сиділи навколо, немовби оточили величезний святковий пиріг. Нільс відкинув усі заперечення Дімова, який побоювався, що йому важко працюватиметься під водою:

— Ви без мене навряд чи зможете розібрати завал і пробитися вглиб. Ви висаджуватимете в повітря скелі? Ви їх розбиратимете голими руками? Чи чекатимете, поки з диспетчерською планетоїда вам перекинуть підводного робота?

— Ми маємо свій. Його можна змонтувати, якщо потрібно, за кілька годин.

— Ото ж то. Кілька годин. І привести його туди на катері. І він в результаті візьметься за роботу, коли буде вже пізно.

— Ти маєш рацію, Нільсе, — погодився Дімов.

— А Марина давно на станції? — запитав Павлиш через хвилину.

— Вона новенька, — сказав Дімов. — Місяць як у небі.

Внизу показався катер.

Катер розтинав хвилі, виставивши над ними голову-рубку.

Павлиш сказав Вану по рації:

— Йди на найменшому ходу.

— Навіщо?

— Я сяду до тебе на палубу.

— Навряд чи це можливо.

— Іншого виходу немає.

Птахи летіли високо, здавалися білими точками під пурпурною стелею хмар. Потім пішли вниз і вбік.

— Павлишу, — повідомив Алан, — дві скелі над самою водою в півтора кілометрах від тебе. Ми йдемо вниз. Дивися.

— Гаразд, — відповів Павлиш. Він став поступово знижуватися, щоб зрівняти свій хід зі швидкістю катера. — Рівніше йди, — попередив він Вана.