Біла тінь

Мушкетик Юрий Михайлович

Проте він почував якусь незручність перед Борозною, спробував його заспокоїти:

— Даремно ви так хвилюєтеся, Вікторе Васильовичу. Я, звичайно, не маю права підозрювати вас чи будь — кого іншого…

Борозна не дослухав його. Повернувся й так само рішуче, проте не так пружно, вийшов з кабінету. Він спустився на перший поверх і зайшов у приймальню директора. Секретарка сказала, що Корецького немає, і він прочинив двері ліворуч, до Одинця.

Бурбонистий заступник директора, з яким Борозна конфліктував з самого початку, зустрів його на диво привітно. Посадовив у крісло, сам вийшов з-за столу й сів у інше, навпроти. Це був найвищий вияв демократизму й привітності з його боку, коли приймав відвідувачів

не за широким полірованим столом, а за маленьким приставним столиком, підкреслено ставлячи себе у рівне становище з тим, хто сидів навпроти.

— Як ваші справи, вже здали установку? — запитав Карпо Федорович, підсовуючи до Борозни попільничку й цигарки. — Здали. Прекрасно. Я поставив вашу роботу на перше місце в звітності. А чого не йдете у відпустку? Щось і на той місяць я не бачив вашої заяви. Чи ви на осінь… На бархатний сезон? Може, оце й принесли заяву?

Борозна сказав, що заяви на відпустку не приніс. Власне, він і сам не знав, чого прийшов до Одинця. Мабуть, ним просто рухала потреба щось робити, шукати десь захисту та якихось засобів, які б допомогли зняти з себе оту підлу підозру, а воднораз і наклеп на Дмитра Івановича. Може, думалось, підкаже щось Карпо Федорович. Він чоловік грубий, нецеремонний, то й знає, як треба рубати такі вузли.

— Карпе Федоровичу, — сказав, — мені стало відомо, що на Дмитра Івановича написано анонімну заяву. В тому підозрюють мене…

— Підозрювати можна будь — кого, — сказав Одинець. — Такі речі треба доводити.

— У тому-то й річ, що Марченко заяву порвав. І тепер не можу нічого довести я. Тим більше подібного в інституті ніколи не було.

— А вам і не треба доводити. Ви не вчинили нічого поганого. Всі ці розмови — дурниці.

Карпо Федорович дивився на Борозну, і в його чорних очах під густими, стріхами вниз бровами то гасли, то знову загорялися червонуваті вогники. То були вогники радості, схожі на ті, які загоряються в хижака при вигляді здобичі. Щоправда, зараз Одинець здобичі не бачив. Але вони про неї розмовляли, й це збуджувало його.

— То так, — дедалі більше хвилювався Борозна. — Але я не можу їх спростувати. Я ніколи не був анонімником і не буду ним. Я тільки що був у Дмитра Івановича і бачу, що він не вірить мені.

— Звичайно, не повірить, коли сам вказав на вас, — закурив Одинець. — О, то теж маневр: очорнити людину, в якої… Ну, яка вміє працювати й має підстави претендувати чи домагатися…

— Я ні на що не претендую, — перебив Борозна. — І мені щиро шкода Дмитра Івановича. Він не такий, як написано в тому брудному листі.

— Це у вас промовляє доброта, — посміхнувся Одинець. — Але нею, мій друже, не завжди можна керуватися.

— Я не з добряків, — спохмурнів Борозна. — І вмію постояти за себе.

— Прекрасна риса.

— Але я звик обстоювати свої вчинки.

— Ви не хвилюйтеся, — сказав Одинець. — До речі, те вже не так і важливо, хто написав. І не так страшно. Важливіше, що все те правда. Шість років Марченко дув мильну бульку. Таку, як ото дмуть діти. Тільки діти дмуть для забавки, а він тією булькою замилював усім очі. — Одинець говорив злостиво, безжально, він не міг подарувати Дмитру Івановичу того, що той не виступив на вченій раді проти Абрамчука, втік на Десну, пошивши його, заступника директора, в дурні, не міг подарувати незалежності, авторитетності, наукової спроможності. — І от — булька лопнула.

— Невдача може спіткати кожного, — не погодився Борозна. — Дмитро Іванович — шукач, чоловік з фантазією…

— От — от, — ухопився за невдало сказане слово Одинець. — Фантазер. Справжній фантазер. А в науці фантазер — це те ж саме, що ілюзіоніст. Маніпулятор.

— Його здогад щодо попередника АТФ не такий уже абсурдний, — сказав Борозна.

— Він висмоктаний з пальця. Це пластмасова лялька, од якої ждуть

дитини. Так, так, пластмасова лялька. — йому, видно, сподобалося власне незвичайне порівняння, і він його повторював знову й знову, щоразу огрублюючи дужче й дужче. — Шість років він спав з пластмасовою лялькою. Ну, для різноманітності спав і з коханкою.

— Ну, це ви занадто, — сказав Борозна.

— Не захищайте! — в запалі ляснув по столу долонею Одинець. Упіймавши той свій жест, який не входив у плани розмови, потарабанивши по полірованій поверхні стола порослими чорнорудим волоссям пальцями, усміхнувся. — Пробачте. — Але по хвилі, заговоривши про Дмитра Івановича, забувся знову, кидав слова, неначе потрощені кістки, — Борозні навіть здалося, що він чує хрускіт, — очі його налилися кров'ю, стали нещадні й неприємні. — Про його маніпуляції вже знають у президії, —підніс багатозначно догори оклецькуватого пальця. — І про все інше. Завів на роботі коханку. Тероризує жінку. Виховав сина — бандита.

— Карпе Федоровичу, — підвівся Борозна. — Я не можу цього слухати. Кажуть, щось подібне написано і в тому листі. А я заперечую не тільки своє авторство, а й те, що там написано.

— А звідки ви знаєте, що там написано? — враз жорстко сказав Одинець. Але по хвилі зм'якшився, йому хотілося мати спільника. — Про це знає тільки Марченко. Котрий і обмовив вас.

— Думаю, що Марченко цього не робив, — сказав Борозна. Він уже кілька разів вертався думкою до того, що здогад про автора анонімки і її зміст буцімто вийшли од Дмитра Івановича. Не повний же Марченко ідіот, щоб зводити наклеп на самого себе! Щоправда, розумів і те, що його захист Дмитра Івановича тепер, коли всі думають, що саме він написав анонімку, виглядатиме фарисейськи й смішно. Отож йому не лишалося нічого іншого, як закінчити цю розмову. Він не став у чомусь переконувати Одинця, бо знав, що ніякі, навіть найвагоміші слова на того жодного впливу не мають. На коротку мить перед ним постало запитання: чи почувають такі люди, як Одинець, коли — небудь муки совісті, чи караються вчиненим злом? Проте відповісти не зміг. Може, й караються, бо всі люди караються, тільки такі, як Одинець, дуже мало і не так, як совісні й чесні. Здебільшого, роблячи підлоту, людина виробляє внутрішню філософію й намагається нею заспокоїти себе. Чим більша підлота, тим складніша «філософія».

Але як це відбувається в Одинцеві, має він таку філософію чи живе тільки первісними інстинктами, відповісти не міг. Та й не до того йому було в той час.

Він вийшов у парк, зупинився біля басейну. Те, що Одинець прийняв його за свого спільника, було гидко й образливо. Він бачив, що його незгоду і захист Дмитра Івановича Одинець витлумачив по — своєму: мовляв, різник з білим комірцем, хоче залишитись чистеньким, знаємо таких. І, може, навіть ставить себе вище за нього: адже б'є прямо, навідліг. Щоправда, б'є він і з-за рогу, засобів Карпо Федорович не вибирає. В академію, мабуть, теж сам написав. Від такого пощади не сподівайся!

І Борозні вперше по — справжньому заболіло серце за Дмитра Івановича. І за тих, хто працював разом з ним. Тепер він безмежно шкодував за необережно сказані раніше слова. Йому хотілося допомогти Марченку й не знав, як це зробити. Розумів, що тепер кожне його втручання може зашкодити Дмитру Івановичу, йому залишалося одне: відійти вбік! Ні, спочатку спробувати знайти аноніма. Якби він його знайшов — розчавив би, як мокрицю. Стер би на порошок, змішав з гумусом…

Борозна важко дихав, він зупинив той свій дон — кіхотський порив. Він бив, трощив щось неуявне, аморфне, його думка не підказувала жодного конкретного обличчя й не могла вказати бодай на найнепомітніші сліди. Отже, якщо він не знайде, йому тут залишатися не можна. Доведеться покинути те, що вимірював підряд кілька років… Та що там це! Йому доведеться покинути…