Біла тінь
Шрифт:
— Я пива не п'ю, — сказав бридливо.
Вони пройшли трохи доріжкою, сіли на край басейну. У басейні плавав велетенський, кілограмів на сім короп, його упіймав і впустив сюди двірник Василь.
Борозна якусь мить спостерігав через плече, як рибина тичеться носом у крихти булки на дні, а тоді повернув до Вадима голову й запитав без будь — якого вступу:
— Скажіть мені, Вадиме, що означає вся оця обструкція, яку влаштовують мені? За що вона? За те, що я наперед спрогнозував невдачу? Але ж я те зробив без зла. І від цього нічого не змінилося.
Вадим йорзнувся, у ньому водночас рвонулися дві думки, закружляли,
Адже пора було перейти від мовчазної обструкції до відвертої ворожнечі. Так принаймні думав раніше. Але за останні дні багато помінялося. Обидві перевірки дали негативний результат. Виходило, правда була на боці Борозни. Та це б ще нічого. Але ж похитнулося становище Марченка! Схоже на те, корабель їхнього зава йде на дно. Вчора на зборах Одинець відверто пішов на таран. Громив Марченка нещадно. За волюнтаризм, наукову безвідповідальність. Ще один такий удар… І не відомо, хто буде завідуючим лабораторією. Може, й оцей Борозна. У світі див чимало,
Тому сказав обережно й ніби аж співчутливо:
— Кажуть, ви написали на Дмитра Івановича листа.
— Я? — аж підвівся Борозна.
— Ну, підпис змінено. Тобто анонімка… Я не знаю… Так кажуть. Щось про роботу. Про якісь там шури — аму — ри…
Борозна задихнувся від гніву. У цю мить він підвів голову й побачив у вікні Нелю. Вона стояла й дивилася в сад. Вадим теж побачив Рибченко. Мляво підвів руку й поворушив пальцями. Борозна хотів щось гукнути, а тоді важко стиснув і розтиснув кулаки й швидко пішов у інститут.
Дмитро Іванович саме доїдав бутерброд. Він зараз не їздив обідати додому й рідко коли ходив до їдальні. Аби ні з ким не говорити — не сповідатися в нещастях — та й заощаджував час. Він зосереджено перечитував дисертації Юлія, Євгена та Миколи. Треба було рятувати своїх молодих колег, подбати, аби не обірвалися їхні стежки в науку. Він розумів: іншого для нього немає. Вивести їх з глухих бескеть будь — якою ціною! Цим зараз жив. Віднаходив у дисертаціях обірвані кінці, зв'язував, викреслював нові лінії. Адже дослідження Юлія та інших не суспіль складалися з розробок по амоніл — тетрафосу, а й по будові хлоропластів, світловому спектру, тут деякі знахідки були безсумнівні. Треба тільки було підсумувати їх, позводити в системи. Працюючи над дисертаціями хлопців, про свою роботу майже не думав. Ну, хіба що тоді, як ішов вулицею чи вертався додому.
Він, мабуть, теж працюватиме далі над спектральними дослідженнями й будовою хлоропластів. Скажімо, в квантосомі. Тут у нього є деякі цікаві міркування. Кожен міліметр нових знань — то дуже важливо на шляху загального поступу фотосинтезу. Зрештою, може піти в якийсь інший інститут. Його візьмуть залюбки. Проте на те не має права. Принаймні поки що. Доки не допоможе хлопцям.
Звичайно, він не збирався остаточно розлучатися й з ідеєю ексордіуму. Він ще шукатиме. Але там треба починати з самого початку. Міліметр за міліметром проповзе той шлях на череві.
Насамперед треба намітити вихідні позиції. Треба уважно і детально проаналізувати стан наукової розробки проблеми. Знайти слабкі місця, обриви ланцюга… Перевірити всі вузли. Перемацати всі щаблі. Згори вниз і знизу вгору. І кожен
Найприкріше йому було через плітки, що кружляли по інституту. Про його нібито неморальні вчинки, натяки на Світлану, їхні з нею поїздки машиною в ліс, розлад у сім ї… То було як їдкий дим темної ночі. Не знаєш, звідки його несе вітер, і куди йти, аби вирватися з задушливого полону. Про це він думав щодня. Думав і тепер, одірвавшись од рукопису й дивлячись на освітлені сонцем дахи будинків, пережовуючи бутерброд з ковбасою, смаку якого не відчував.
У саду співала іволга, але її спів мовби обтікав думку Дмитра Івановича, не перебиваючи її. Тільки якесь тоненьке відчуття чогось приємного, ніжного легенько поколисувало його, творило один безконечний акорд; той акорд лунав у ньому здавна, в ньому чи й не в ньому, просто в світі, і Дмитро Іванович почував, що він не погас і погасне не скоро, й це, в свою чергу, не давало думкам зсотати — ся у важку хмару.
О тій хвилі й увійшов Борозна. Він увірвався як вихор. Торохнув дверима, широко ступаючи, підійшов до Марченка. Його очі горіли рішучістю, уста були стулені в тверду складку.
— Дайте того папірця, — сказав, переводячи дух: збіг на третій поверх одним махом.
— Якого папірця? — запитав Дмитро Іванович і тільки тепер оглянувся. Упізнавши голос Борозни, він не оглядався навмисне, не хотів зустрічатися очима, думав, що той прийшов у якійсь буденній справі, запитає щось і піде. Щоразу, забачивши цього чоловіка, почував, як у ньому наростають роздратування й злість. Намагався не виказати цього, надавав голосу рівних інтонацій і сам відчував фальш, мимоволі хмурився, сердився, що не може загнуздати себе. Він не почував Борозну до кінця своїм ворогом, отим ворогом, якого хочеться збити з ніг, топтати, знищувати, мабуть, через те, що не бачив на власні очі його підступних дій, що ота анонімка залишала місце й ще для когось, проте й поводитися, як поводився раніше, теж не міг.
Але нього разу дзвінкий з напруги голос Борозни змусив його насторожитись.
— Анонімку, — майже крикнув Борозна. Дмитро Іванович розгубився. Підвівся з стільця, розвів руки — одну з олівцем, другу з бутербродом.
— Немає… Я її порвав.
Борозна хвилину невідпорне дивився на Марченка, немов хотів пришпилити його поглядом до стіни, а тоді рубонув рукою, неначе сокирою:
— Чорт би вас забрав з вашим лібералізмом! — закричав він. — Краще б ви прийшли й кинули мені її в пику. Краще б ви подали на мене до суду. Я тоді спробував би оборонитися. Та нащо ж ви тоді…
Він хотів крикнути «сказали іншим» і не крикнув. Він згадав, що Марченка спіткало вдома лихо, що воно ще не минуло, й замовк. Тільки важко з — під чорних гострих брів дивився на Дмитра Івановича. А той і собі не одводив погляду. «Хіба здатна людина так прикидатися? — думав. — Хіба б він тоді прийшов до мене?»
йому хотілося повірити Борозні. Проте думка мимовільно натикалася на анонімний лист і на те, чим той лист обернувся для нього. І щось не давало йому простягти руку, сказати щиро: «Я вам вірю. Забудемо про те назавжди». «Якби можна було, — подумав мимовільно й проникливо, — якби можна було запустити йому в душу ті ж мічені атоми й побачити, справжня вона чи фальшива, світла вона чи в чорних тінях лжі та підступів. Немає таких атомів. Немає такого способу».