Біла тінь
Шрифт:
— Для чого це… — хотів сказати «фіглярство», а сказав: —Перевтілення.
— Ні, ви таки перевтільтеся й сядьте на моє місце, — м'яко сказав Корецькии. — Справді, що б ви робили? Шість років ми не маємо ніяких практичних доказів того, що ота робота… ота робота конче потрібна. Тобто ви мене розумієте. Всі подібні лабораторії і навіть інститути поки що нічого не дають практично. Під словом «практично» я розумію вагомі результати. Ну, дещо ви маєте. По світло — спектру, по складу строми… Але основна група… Я просто не маю права.
В очах директора світилося щире співчуття, і саме це стримало Марченка від різких слів, які крутилися на думці.
— А ви самі, Павле Андрійовичу, якби це тільки від вас залежало?.. Ну, й кошти були ваші, власні? — тільки й запитав він.
— Я дозволив би. Щось там є… Я розумію. — Корецький став не директором, а просто науковцем. — Якби вам вдалося довести — це ключ до всього. Ну, не до всього, але ви б перевершили всіх своїх колег. І наших, і зарубіжних. Але, — сказав голосом уже тільки директора, — ті гроші не мої, і я не можу підписати кошторис у тому вигляді, в якому склали ви. Та й Карпо Федорович рішуче заперечує.
Слова Корецького про Одинця Марченко залишив поза увагою. Він вийняв з кишені папери і сказав:
— Якщо ви самі так думаєте, то зможете обстоювати інтереси лабораторії фотосинтезу перед вищими інстанціями.
— Ви мене впіймали, — сказав Корецький. — Я… спробую.
Дмитро Іванович розумів, що обстоюватиме Корецькии
слабко. І це, очевидно, нічого не дасть. Проте підсунув до директора папери:
— Тут деякі розрахунки. Подивіться. — Він помовчав, подивився на білих голубів на стелі й закінчив: — Як ви самі розумієте, не можу залишити цю роботу. Я залишу тільки тоді, коли впевнюся, що там справді глухий кут.
Дмитро Іванович піднявся на третій поверх. Біля дверей кабінету його чекав Вадим Бабенко. У руках тримав якийсь папір («Ох, щось забагато сьогодні паперів», — подумав Дмитро Іванович); Бабенко мав рішучий і незалежний вигляд, якийсь особливо незалежний, щось було у його обличчі, отверділе й не знайоме Марченкові.
— Тут не замкнено, — сказав Дмитро Іванович. — Чого ви не заходите?
— Знаєте, ще потім хтось щось подумає, — сказав Вадим. — Тут у нас творяться такі дива…
— Ніяких див, — і собі нахмурився Марченко. Йому не сподобався Вадимів натяк і насторожила холодність, з якою той зустрів його. Він звик бачити Вадима усміхненим, коректним, а тепер з його вигляду уловив якусь зміну й насторожився. — Що там у вас? — мовив сухо, офіційно.
— Підпишіть, — поклав перед Дмитром Івановичем папір Вадим.
Дмитро Іванович узяв папір, почав читати. «Вадим Олександрович Бабенко, сорок шостого року народження, безпартійний, освіта вища, кандидат біологічних наук. Працюючи в лабораторії фотосинтезу з тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року, зарекомендував себе здібним, талановитим науковцем, здатним до аналітичного мислення, глибоко теоретично освіченим, послідовним і точним у практичній лабораторній роботі.
Вадим Бабенко — свідомий громадянин, чуйний товариш, висококультурна людина…»
— Що це таке? — обірвав читання Дмитро Іванович.
— Я переходжу на роботу в інститут біохімії, — не змигнувши оком, відповів Бабенко.
Дмитро Іванович сидів, немов уражений ножем у спину. Він аж обіперся на стіл, щоб не похитнутися. Вадим Бабенко, котрого вважав надією і опорою відділу, котрому допомагав написати дисертацію, котрий і справді багато й плідно працював у лабораторії, утікав. Утікав дочасно (мабуть, поспішав, поки чутки про невдачу не розійшлися по сусідніх інститутах, бо тоді перейти буде важче). Це було неймовірно. Дмитро Іванович повернувся разом із стільцем і подивився у вічі Бабенкосі. Тон ледь — ледь почервонів, але витримав погляд.
— Мені давно пропонували там місце, — сказав. — Ви не маєте права затримувати мене… — Він говорив ніби й з повагою, але в очах і на губах було написано зовсім інше.
— А оце, — Дмитро Іванович тицьнув пальцем у папір, — самі написали?
— Сам, — нітрохи не зніяковів Бабенко. — Так усі роблять.
— Ті, що йдуть за доброю згодою. Ті, що не продають своїх товаришів, — скипів Дмитро Іванович. Він відчув, що лють зашморгнула йому горло. — Ви пацюк, що втікає з корабля.
Бабенкові очі враз стали круглі, в них спалахнули зелені вогники, і він сказав з холодним презирством:
— Не я в тому винен, що корабель виявився дірявим. Ви його стругали. І нікого я не продаю. Од цього нікому немає зла. То ви самі… вашою нікчемною добротою…
— Що… я сам? — обіперся об стіл Дмитро Іванович, почуваючи, як у ньому поруч з люттю народжується щось тремке, крихке; він уже шкодував, що не стримався, втягнувся в негідну суперечку чи й сварку з Вадимом, якого стільки літ опікував, хоч і здогадувався про холодини, які той носить у серці. Він і зараз, сказавши такі злі слова, залишився спокійним і холодним. Зелені вогники у його очах зблиснули тільки на мить, його очі знову були світлі, чисті, егоїзм не виїв їх, він, як упевнився в ту мить Мар — ченко, в'ївся в них далеко вглиб, то була іржа під поні—кельованою поверхнею. Придивившись ще пильніше, Дмитро Іванович зрозумів, що ота світлість, чистота — то не чистота, то прозорість рідини, що не пропускає проміння.
— Розплоджували брехню, стояли нам на дорозі.
— Я стояв на дорозі? — спантеличено сказав Марченко.
— А хіба ні? Моя думка про це така… Нам треба зробити так, — сказав Вадим, розтягуючи трохи слова, як вимовляв їх Дмитро Іванович. — А чужі думки? А бажання інших?
— Хіба я не давав можливості розвиватися їм?
— Давали… — іронічно скривив губи Бабенко. — А це тоді що? А оце?
Він відчинив шухляду, вийняв звідти оберемок журналів і кинув на стіл. На кожному з них рукою Дмитра Івановича було написано «sine mora», ще й підкреслено раз або кілька разів. То були статті, прочитані його співробітниками, а деякі й ним самим, порушені в них проблеми потребували перевірки, розробки, звірки з проблемами, що розроблялися в їхній лабораторії. І ось вони лягли на полиці шафи, «sine mora» розтягалося на роки й забувалося зовсі. Дмитро Іванович підійшов до шафи. Журнали стояли нерівними рядами, їхні строї скидалися на камінне мурування, порушене в багатьох місцях, вони видалися Марченкові цегляною стіною, яка кожної миті могла похилитися і впасти на його голову.
— Мене не вистачало на все, — нарешті тихо, заглиблений у себе, сказав він. — Ми справді… надто жили летючим днем.
— Вашим днем, — уточнив Бабенко.
— Може, й моїм. Але чого мовчали інші? Зокрема ви?
— А кому хочеться мати неприємності?
— Ну, це вже ви… — обурився Марченко. — Хіба я коли — небудь помщався? Хіба я притискував вас?
— Зовні ніби й ні. А насправді…
— Що насправді? — Якби це була розмова тільки з Бабенком, оцим Бабенком, котрий щойно вивернув себе до лиця, Дмитро Іванович не вів би її далі. Але тепер він сперечався з самим собою, він намагався захиститись від чогось, що постало перед ним крутим ребром, суворим і нещадним знаком запитання, якого він ставив перед собою й раніше, але який ще ніколи не нависав так круто над його життям. — Я завжди намагався… Ну, як сказав один великий чоловік: ніхто не одягнув через мене чорного плаща.