Білий король детективу
Шрифт:
— Але ж вона знущалася з мене… Дивлячись йому в очі, детектив швидко запитав:
— І тоді ви знищили її?
Професор звів на нього затуманений зір.
— А для чого я мав її знищувати? — криво посміхнувся (чи просто судома пересмикнула його обличчя). — Хоча… хоча у мене була думка відомстити їй. Так, я хотів її смерті. Жадання помсти оволоділо мною, але… але я не вбив її. Я міг лише подумки їй мстити. А побачивши її, відчував таку любов, що ладен був молитися на неї. Молитися, молитися, молитися!
Джо дивився на великий портрет Дженні, що висів на стіні
— Вона й тут як жива.
— Дженні надзвичайно фотогенічна, — задумливо мовив Джо. — Коли б вона не пішла в науку, то стала б актрисою. — І різко повернувся до ван Гоффа: — Гаразд. Підсумовую перший етап: ви, професоре, найняли грабіжників, щоб вони викрали годинник з привидом. Так?
— Обійшлося мені це дуже дорого.
— А для чого вам годинник?
— Вам, детективе, цього не збагнути. — Професор якийсь час мовчки ворушив губами. — Я хотів, щоб Дженні була зі мною. Завжди. Щоб тільки переді мною вона з’являлася о дванадцятій ночі… Якщо вона не дісталася мені живою, то хай би була моєю хоча б у вигляді привиду.
— Скромне бажання.
— Ви, очевидно, збираєтесь мене арештувати? — посміхнувся професор, сяйнувши штучними зубами.
— Ви не помилилися, професоре, — озвався Кларнес. — Ви звинувачуєтесь у викраденні годинника, що є приватною власністю, і в убивстві агента Кримінальної служби. Це — поки що.
— Я лише найняв злодіїв.
— Там розберемося.
— Тоді я пропоную вам… пропоную сто тисяч! — Ван Гофф аж сам був вражений такою щедрістю. — Подумайте, сто тисяч!
— Ведіть нас у свою спальню, — велів Джо.
— Якщо маєте таке бажання, то — прошу. — Ван Гофф повів їх у спальню, що була поруч з кабінетом і з’єднувалась із ним замаскованим ходом. — Прошу, прошу, — господар став аж надто люб’язний.
Детективи зайшли.
У кутку спальні стояв годинник.
Маятник, ніби нічого й не сталося, м’яко гойдався сюди й туди, спалахуючи жовтим сяйвом:
“Цок-цок, цок-цок…”
І тут ван Гофф раптом, приклавши пальця до губів, підкрався навшпиньки до годинника і легенько постукав по його корпусу.
— Дженні, до тебе можна? — і, повернувши до годинника вухо, напружено слухав когось. — Це я, люба. Твій Карл… Вибач, детективи. Вони запевняють, що я тебе вкрав. Скажи, мила, що я тебе ніколи не крав, ти завжди належала мені, — повернувся до детективів. — Чули? Дженні підтвердила це. Але вона ще сказала, що приміряє зараз нові туалети і тому не зможе вас прийняти, Приходьте вже якось іншим разом.
— Що ж, тоді доведеться забрати годинник, а вас — арештувати.
Тільки Кларнес встиг це вимовити, як професор верескнув:
— Хло-опчику-у!!!
Стіна з книжковими полицями почала відсовуватись убік, і за нею почулося знайоме:
— Ах, ах, як я люблю процесора Карла ван Гоффа! Ах, ах, як я люблю професора…
Кларнес вихопив пістолет, і тонкий голубий промінь затанцював на стіні. Мить — і стіни як не було, а там, де вона мала бути, ногами до кабінету лежав маленький робот і димів, увесь у дірках. Розплавлений метал витікав з нього струмками.
Х’ю наказав агентам Кримінальної служби, що саме заходили:
— Заберіть цього комедіанта. Він нікудишній актор і роль схибленого зіграв вельми посередньо. А за вбивство Дженні Стівенс вам, професоре, теж доведеться відповідати.
— У вас немає фактів, — спокійно і навіть глузливо мовив ван Гофф. — Мені жаль вас, детективи. Ви ще пошкодуєте… Раджу вам подзвонити своєму начальству і проконсультуватися з ним перед тим, як мене арештувати.
Інспектор Кларнес махнув рукою, два дужі агенти кинулись до професора з двох боків, клацнули металом. Професор, опинившись у блискучих наручниках, якусь мить здивовано розглядав їх на своїх руках, а тоді раптом зареготав:
— Професор Карл ван Гофф в наручниках? Ах-ха-ха-ха! Ох-ха-ха! Професор Карл ван Гофф в наручниках! Ох-ха-ха-ха!!!
XXVIII
Коли в глибині підвальних приміщень Кримінальної служби за ван Гоффом безшумно і м’яко зачинилися масивні броньовані двері з телевічком та електронним замком, Х’юлетт Кларнес повернувся у свій кабінет на чотирнадцятий поверх з якимось неспокоєм у душі: чи не поквапився він, бува, з арештом професора — відомого, до речі, в Місті? Надто зухвало тримався арештований, певно, має на те підстави. У вухах інспектора все ще чувся насмішкуватий голос: “Містере інспектор, вам доведеться досить швидко випустити мене звідси, то раджу навіть не перевантажувати наглядача і не зачиняти ці апартаменти”.
І — як у воду дивився клятий професор з двома “ф” наприкінці прізвища. Не минуло й години, як на екрані внутрішнього зв’язку з’явилась офіційно-ділова фізіономія особистого помічника шефа.
— Містере Кларнес! — у голосі помічника не відчувалося ніяких емоцій. — Шеф вас запрошує до себе.
— Зараз буду.
Екран згас. Кларнес відсунув від себе документи і вийшов з кабінету. Підійшовши до зачинених дверей приймальні, просунув у щілину своє пластикове посвідчення з фотографією та відбитком пальця, електронна система впізнала його, дала сигнал “свій”, і двері нечутно відчинилися.
У приймальні сиділа секретарка міс Вільямс. Інспектор привітався до неї і тільки-но почав з компліментів (міс Вільямс до них небайдужа, тож співробітники цим іноді користувалися, щоб випитати про настрій шефа), як двері кабінету відчинилися і на порозі постав особистий помічник шефа. Він жестом запросив інспектора до кабінету, а сам лишився в приймальні.
Кожного разу, коли Кларнес заходив до шефа, та ще за викликом, і погляд його падав на голову шефа — заледве не квадратну, велику, з блискучим, неначе відполірованим черепом і такими ж масивними щелепами (у шефа все було на обличчі масивним і солідним), йому ставало не по собі. Може, тому, що шеф рідко викликав до себе інспекторів, а якщо й викликав, то приємності від цього було мало.