Білий король детективу
Шрифт:
Джо хотів було встати, але професор раптом застеріг:
— Прошу залишатися на своїх місцях!
І швидко, як на свої роки, відскочив убік. Детективи опинилися перед маленьким роботом.
— Хлопчику! — крикнув професор. — Ці люди геть нечемні, вони ображають твого любого професора. Поклопочися про їхнє виховання!
Маленький робот блискавично викинув уперед руку, в його металевій долоні утворився круглий чорний отвір.
— Не рухатись! — застеріг він уже не хлоп’ячим і зовсім не дзвінким голосом. — Один рух, і ви будете
— Ах, яке миле симпатичне хлоп’я, дещо аж придуркувате на вигляд, але який у нього металевий голос! — насмішкувато мовив Джо і непомітно опустив руку до своєї кишені.
Тієї ж миті з руки робота сяйнула голуба блискавка і пронеслася всього за дюйм від правого вуха детектива.
— Це перше і останнє застереження! — прогудів робот.
— Раджу вам не ворушитися, джентльмени, — буркнув професор, походжаючи кабінетом. — І ще раджу виконувати всі команди Хлопчика. Він жартувати не любить, і тим паче не любить неслухняних людей. Один мій знак — і з вас лишиться купа попелу. Прекрасного, поживного попелу — добрива для моїх квітів. — І до робота: — Правда ж, Хлопчику, ти дуже-дуже любиш професора Карла ван Гоффа?
— О, я дуже-дуже люблю професора Карла ван Гоффа, — вигукнув маленький робот. — Я теж, як виросту, стану таким самим професором.
— Ми не сумніваємось, — сказав йому Кларнес і повернувся до професора. — А вам раджу облишити вибрики, професоре ван Гофф з двома “ф” наприкінці прізвища. Передавач, який Джо прикріпив під днищем годинника, вже півдоби надсилає сигнали, що реєструються головним комп’ютером Кримінальної служби. Крім того, я викликав агентів, вони ось-ось прибудуть сюди.
Якусь мить професор думав, потім провів рукою по обличчю, й воно зробилося сірим і старим.
— Вийди звідси, Хлопчику, — глухо мовив до робота. — Я думаю, що ти вже перевиховав неввічливих джентльменів, і я домовлюся з ними без твоєї допомоги.
Опустивши руку, маленький робот бігцем подався до стіни, що розійшлася перед ним, і зник за нею, а в кабінеті все ще лунав його дзвінкий хлоп’ячий голос:
— Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа!
— Ще кави?
— Вдячні за гостинність, — буркнув Джо.
— Як хочете. — Ван Гофф хлюпнув собі в чашку коньяку і одним духом випив його. — Скільки? — запитав він швидко, не дивлячись на детективів.
Детективи мовчали.
— Я питаю: скільки вам заплатити за годинник? — повільно і старанно вимовляючи слова, говорив господар. — П’ять тисяч? Десять? А двадцять тисяч вас влаштовує? Отримаєте зараз же, готівкою. По десять тисяч кожному, непоганий заробіток, га?
— За пограбування… — почав було інспектор, та професор верескливо його перебив:
— Тільки без сентиментів! Як мудрі люди кажуть: живи і дай жити іншому. І затямте: я не крав. Це навіть/ пхе, вульгарно. Професор і — елементарна крадіжка. Ха! У наш час крадуть тільки ті, в кого немає на що найняти злодіїв.
— Найняті вами грабіжники убили нашого агента.
— Гаразд, подвою суму: сорок тисяч вас влаштовує? Хоча це й забагато, адже якийсь там агент не вартий і тисячі. А я за нього — двадцять тисяч. Чи не забагато, га?
— Гадаю, що ми не сторгуємось. — Джо потягнувся рукою до мочки вуха.
— А я гадаю, що зійдемось, — з притиском мовив ван Гофф. — У нас все продається і все купується. На те й банкноти. Моя остання пропозиція — п’ятдесят тисяч. І більше ні цента!
— Хвацько торгуєтесь, професоре! — похитав головою Х’ю. — Часом комерсантом не були?
— Всі ми комерсанти в цьому житті. Одні торгують ганчір’ям, інші — життям. Хочеш жити — умій торгуватись. Втім, це неточно. Хочеш жити — май гроші. І все буде. Але я не розумію вас: п’ятдесят тисяч! Ні, я сьогодні занадто щедрий.
— Ой і гендляр же ви, професоре! — тільки й похитав головою детектив. — Невже ви справді певні, що все можна купити?
— Я вісімдесят літ живу в нашому суспільстві! — з пафосом вигукнув ван Гофф. — Я не з неба звалився, до вашого відома.
І тоді, дивлячись йому в очі, детектив швидко запитав:
— За віщо ви вбили Дженні Стівенс, професоре?
XXVII
— Я запитую, — підвищив голос Джо, — за віщо ви вбили Дженні Стівенс, професоре?
— А за віщо я мав її… убивати?
— Ви домагалися її любові, а вона вам відмовила.
— На жаль, це так.
— Що — так? — доскіпувався детектив. — Що ви убили Дженні чи що вона відхилила ваші домагання?
Професор ніби очуняв від раптового шоку, і на обличчі його з’явилися червонуваті жилки — кров ожила і запульсувала.
— Я закохався в неї так, що не міг нічого з собою вдіяти! — вигукнув він якось аж жалібно і дивився на Джо, наче шукав у його очах співчуття. — Але Дженні мені відмовила. Вона відмовила мені досить безцеремонно. О, вона іноді бувала безцеремонною! Вона насмішкувато вигукнула: як спеціаліст ви, професоре, мене цілком задовольняєте, а ось як женихайло… Вона так і сказала: же-ни-ха-йло-о! Яке образливе слівце! О, в її лексиконі траплялися і не такі перли. Вона сказала: професоре, гляньте на себе в дзеркало. Ви ж древній дід! Я не збираюся після весілля стати вдовою.
— Тоді ви зробили пластичну операцію, омолодилися?
— Так. Але це — з відчаю. З великої любові до Дженні. Я не шкодував грошей, я поставив собі штучне серце, штучні нирки, печінку. Я ладен був на все, аби вона стала моєю… Але Дженні побачила мене після пластичної операції — і тільки зареготала. — В очах ван Гоффа ятріла давня злість і образа. — Вона вигукнула: омолоджений дід ще бридкіший, ніж натуральний! О, вона іноді бувала брутальною, повірте мені.
— Ви чекаєте від нас співчуття? — здивовано запитав Кларнес.