Білий король детективу
Шрифт:
Новий рік приніс їм вітання.
На відеоекрані раптом з’явився робот і безбарвним голосом прогудів (Джо і Дженні, урвавши танець, застигли, повернувши голови):
— Засуджений номер 3542475! Адміністрація міської в’язниці вітає вас із Новим роком і сподівається, що ви і в Новому році будете поводитися зразково й не порушувати правил ув’язнення. Адміністрація бажає вам щастя в Новому році!
Відтарабанивши це, робот зник, і екран згас.
— Засуджений номер 3542475, я приєднусь до поздоровлень адміністрації і також бажаю вам щастя в Новому році. — Повагавшись, Дженні обережно поцілувала
На екрані з’явився інспектор КС Х’юлетт Кларнес у службовій куртці із значком “КС” на лацкані.
— З Новим роком, Джо!
— З Новим роком, інспекторе!
— Як тобі в зоні ув’язнення? Сподіваюсь, ти не скаржишся на суєту нашого життя?
— О, нарешті я діждався того, про що завжди мріяв: спокою. В зоні ув’язнення — океан вільного часу! Що тебе ще цікавить?
Х’ю зітхнув.
— Твій голос занадто бадьорий, щоб я повірив, що все о’кей. Але потерпи ще трохи. Щось придумаємо, і твоя доля…
— Із своєю долею розберуся сам!
І Джо вимкнув екран.
Дженні, скрутившись калачиком на дивані, спала.
Джо походив по кімнаті, потім прикрив дівчину пледом, думаючи, як йому повезло, що в новорічну ніч до нього прийшла така вродливиця у вбранні Санта-Клауса. Усміхнувся… Раніше він не терпів жінок, над усе ставив свою холостяцьку волю, думав, що так воно завжди й буде. А прийшла ця дівчина-і від його переконань і сліду не лишилося. Тільки тепер він відчув, яка жахлива штука самотність. Гірше за неї нічого в світі немає! Недарма кажуть: самотність ніколи не буває щасливою…
Він ходив і ходив по кімнаті, усміхався до сонної Дженні. Вона теж уві сні посміхалась. Раз по раз поправляв на ній плед, бо все йому здавалось, що вона накрита не так, як треба. А потім сів у крісло, з насолодою випростав ноги, відкинувся на спинку. Від того, що Дженні була поруч, що вона, скрутившись калачиком, спала на його дивані, йому було затишно і хороше. Так затишно і так хороше, як іще ніколи не було.
З тією думкою він і заснув, сидячи в кріслі.
Спав міцно, але недовго, бо коли прокинувся, була сьома ранку (задрімав він о п’ятій), але відчув себе як ніколи бадьорим та свіжим. Легко схопився і глянув на диван.
Диван було акуратно заслано пледом.
І від того йому враз стало сумно. Так акуратно застилають постіль лише тоді, як ідуть з квартири.
— Дженні? — він усе ще сподівався, що вона поруч. — Дженні??!
У відповідь — ані звуку.
На столі білів аркуш паперу.
Він усе зрозумів і приречено взяв записку.
“Спасибі за гостинність. Я ніколи-ніколи не забуду нашої зустрічі! Дженні-маленька, вона ж Санта-Клаус”.
Він повертів у руках записку, все ще сподіваючись, що Дженні лишила свою адресу. Та адреси ніде не було. Але тут він згадав, що Дженні мешкала в сусідній віллі, поруч, і трохи заспокоївся. Ще встигне її знайти. Чому — “встигне”? Сам не знав, але при згадці, що може втратити Дженні, йому стало так тяжко на душі, що хотілося кричати…
Вискочив на веранду з наміром негайно бігти на пошуки Дженні, та тільки зробив три кроки, як загаласував електронний охоронець на руці про те, що засуджений номер 3542475 зробив три кроки, а це рівнозначно втечі із зони ув’язнення…
— Та замовкни ти! — з ненавистю сказав він до браслета, але браслет не вгавав, погрожуючи увімкнути систему нуль. Довелося повертатися в зону ув’язнення.
Кружляв по кімнаті, як звір на ланцюгу.
Не знаходив собі місця.
Та ось у нього з’явилась інша, вже похмура думка: а чому це він так заметушився? Хіба вона його? Хіба вона обіцяла бути з ним, запевняла, що повернеться? А може, він їй зовсім байдужий? Вона просто провела в нього новорічну ніч, потанцювала. І пішла. Щоб більше до нього не повертатися. І забула про нього, а він…
І раптом над вхідними дверима проспівав дзвінок.
Джо метнувся в передпокій і зазирнув до вічка-перископа.
І тієї ж миті квапливо відчинив двері.
Перед ним стояла Дженні-маленька з двома сумками в руках і чомусь зажурено до нього посміхалась. Так зажурено, що в нього аж серце стислося.
— Хелло, містере 3542475, — вона намагалася говорити весело і безтурботно. — Як спалося?
— Ви кудись їдете? — кивнув він на її сумки.
— Так.
— І… надовго?
— Назавжди, — вона помовчала. — Я не перебила вам ранковий сон?
— Що ви, що ви!’ Я вже давно на ногах, — вигукнув він. — І, уявіть собі, виглядав вас.
— А я прийшла подякувати вам за новорічну ніч і… попрощатися.
— Ніякого “прощай”! — вигукнув він у відчаї. — Дженні, здрастуй! — він непомітно для самого себе перейшов на “ти”. — Який я радий, що ти повернулася. Прокинувшись, я подумав… ні, я жахнувся, подумавши, що втратив тебе. А сьогодні у мене найщасливіший день. І більше не хочу тебе втрачати.
— Я не сама, — сказала вона стомлено. — Зі мною дві сумки, і це єдине, що в мене залишилося.
Він підхопив її сумки, заніс до передпокою, зачинив за нею двері і, підійшовши взяв її руки в свої.
— Я не хочу тебе втрачати знову, — дивлячись їй у очі, шепотів він. — Я чудом, просто чудом знайшов тебе в цьому світі і більше не відпущу. Не відпущу, бо самотність ще ніколи не була щасливою.
— Мене викинули на вулицю, — сказала вона з гіркотою.
— Ти залишишся у мене. Назавжди! Дженні зажурено дивилась на нього.
— Але тебе теж викинуть на вулицю.
— Як будуть викидати, то викинуть удвох, — він зігрівав її холодні руки теплом своїх рук. — А вдвох нам буде легше триматися.
— Надворі мороз, — усміхнулась вона, — і я геть замерзла.
Він доторкнувся губами до її рук.
— Ну ось, вже й зігрілися… Роздягайся, зараз будемо снідати. У мене є трохи яєчного порошку та сухої картоплі.. Уявляєш, це ж ціле багатство-яєчня і картопля!
— Уявляю, Джо, уявляю!
Весело перемовляючись, вони насмажили картоплі з яєчнею, зготували каву.
— Я навіть не підозрював, що в зоні ув’язнення буду таким щасливим! — вигукнув Джо. — Аби ти була поруч, я ладен все життя просидіти у цій в’язниці!