Біс плоті
Шрифт:
— Ні, — відповів я дихавично. — Хочу з тобою зустрічатися, Юстино!
— Але ж не Юстина я, а біс її, — сказала дівчина. — Юстина вмерла, а біс її живий. Отож, коли бажаєш, з’єднайся зі мною, бісом її, — це останнє, що вона може тобі подарувати.
Тоді я звів очі й побачив перед собою диво з див: переді мною стояла гола й осяйна Юстина, волосся її спалахувало іскрами, очі полум’яніли гарячим, чорним вогнем, пишні вуста відслонилися, і між них поблискували перлові зубки; шия в неї була, як у лані, світла й вигинлива, груди її поколихувалися, а сочки настовбурчилися, ніби ось-ось мало приснути з них молоко; живіт її й торс були ніби з мармуру точені; лоно її темніло, як ліс густий, а ноги стояли, ніби дві колони стрункі.
Юстино, — простогнав я. — Кохання моє, Юстино!
— Не Юстина я, — сказала вона ніжно, — а тільки її біс. Хочеш не забути її, візьми мене, буду весь час з тобою, доки житимеш. Юстина вмерла, і не любила вона тебе, а любив біс її, оце він до тебе й прийшов.
Вона уклякла навпроти мене, бо і я стояв навколішках, і почала розстібувати в мене на грудях сорочку. Я тремтів, ніби в пропасниці. Тоді її рука пролізла в мої груди, власне,
— Пагубниче і всіх звабнику, скарбе всілякої нечистоти й погані, тепер побачила я твою неміч, тепер я зрозуміла, що ніщо ти, і нічого не можеш, і не маєш сили на відомсту. Звабилася я, окаянний, послухавши тебе, що ніби кохаєш мене, і повірила звабі твоїй, відступися-бо від мене, проклятий, відступи! Відійди, відійди, беззаконниче, враже істини і всякому добру супротивниче та ненависниче!
І тут я побачив перед собою спотворене, і скривлене, і скособочене Юстинине лице: очі моторошно палахкотіли, ніс роздув ніздрі, виставилися червоні, величезні зуби, рот був увесь вимащений кров’ю.
— Я твоє серце з’їла, — сказала хрипко. — А тепер дозволяю з’їсти моє. Виривай і гризи!..
Я прокинувсь у холодному поті. Повітря в грудях не було, я задихався, серце боліло, ніби й справді мав його вирване.
Інтермедія сьома
Запис в актах Житомирського уряду
Був розбитий, хворий, спантеличений, нажаханий і ледве прийшов до тями, тільки тоді зміг поволоктися, а не побігти, як звичайно, на службу. Цього разу запізнився, за що дістав виказа від пана Івана Станишівського, підстарости житомирського, а пан писар пригрозив мені, що накаже дати мені за спізнення різок. Я ж сповістив про свою хворобу та й, певне, був блідий на обличчі, через що скорописом посадили одного з моїх приятелів-писарчуків, а саме Олександра, не такого вправного, як я, але вправнішого від Онисима та Онисифора, мене ж посадили за перепис простіший уже приготованого письма. Але рука в мене тремтіла, і я не так писав, як прислухався до скарження, що його викладав перед паном підстаростою Василь Богданович-Корчевський, а він обтяжливо жалівся на пана Богдана Стрибиля, уже мені відомого з давніших записів, зем’янина київського — цього разу той учинив куди більше подвигів. Отож я мав нагоду про ті подвиги спокійно вислухати і щось собі вільно записати.
Так от учора, червня чотирнадцятого дня, з поправи календаря римського, пан Богдан Стрибиль сам, особою своєю, із багатьма слугами, помічниками й підданими своїми, наїхали на пана Василя Корчевського з бронями та оружжям, як на війні, і з рушницями ґвалтом на власний ґрунт пана Василя у маєтку Корчевському з урочища села Корчевського, де річка Калинівка впадає у корчевський луг. А коли піддані пана Василя, схопивши, хто що міг, кинулися на оборону, то були розбиті, побиті й помордовані, учинено й чимало шкоди, а саме: підданого пана Василя Михайла Жахчича, який і гукнув усіх на оборону і всіма керував, із рушниці в лоно пострелили, і та куля пройшла у кобець і навиліт вийшла, з якої рани невідь чи буде жити, а учинив це власноручно пан Богдан Стрибиль. Врядника ж пана Василя Федька Лагича, який прибіг на той шум, пострілено в ліву ногу і в стегно, і невіть чи з того виживе, сам він був беззбройний і хотів напасників зупинити розважливим словом. Підданого Дешка окрутно збили киями, і зранили, і змордували, зловивши. Решту слуг і підданих пана Василя половили й пограбували, після чого пан Богдан Стрибиль позабирав коней із возами і все, що міг побачити, і до маєтку свого Пилиповичів відніс і відпровадив. У пана врядника забрано тридцять п’ять кіп грошей литовських і єрмаяк [20] білий муравський, за якого дано дві копи грошей, шапку-мегерку, за яку дано грошей шість, пояс із калитою і з угорськими ножами та з огнивом; пограбували, обдерши до голого, Михалка, слугу, Оліфера, слугу, і Вереса Семена. Але цього панові Стрибилю виявилося мало, з возами відправив лише частину слуг, бо побачив, як удалині йдуть інші вози пана Василя Корчевського із колодами, які брали на тому боці Калинівки. Пан Богдан Стрибиль засів біля броду зі своїми людьми в кущах, а коли ті вози під’їхали, почав стріляти в них, як у ворога; тоді його слуги з великими криками вискочили й почали бити візників та підданих, що накладали колоди, побили й обдерли всіх до голого і так голими пустили, сміючись, свистячи і ганьблячи їх; коней же і вози повідбирали і відіслали в Пилипівку з кількома підданими. Після того розбили льоха пана Василя Корчевського, де ховався мед питний, і почали пити, і гуляти, і кричати, і скоки витинати, запаливши складені в дворі тинини, і вогонь був такий великий, що сам пан Василь, який на той час нагодився на той розбій, побачив його звіддаля. Він пригнав конем, зібрав у селищі людей, озброїв їх, і вони пішли приступом на фільварок самого пана Василя, але пан Богдан Стрибиль засів із рушницями за парканом і бив звідтіля в людей пана Василя. Пан Корчевський послав по рушниці, які в нього ховались у домі в селищі, а пан Богдан Стрибиль, вимахуючи кухлем із медом, закричав, що коли пан Василь не відступить, вони спалять фільварка. Остерігшись цього, пан Василь Корчевський з людьми відступив, а коли пан Богдан, підпилий бувши, виїхав, пишаючись, із фільварку, то пан Василь ударив у нього з рушниці, принесеної із дому в селищі Корчевському. Тоді пан Богдан Стрибиль засів із людьми за возами і почав бити з рушниць, а пан Василь послав людей заскочити до фільварку, щоб туди не повернувся пан Богдан і не спалив його добра. Побачивши те, пан Богдан Стрибиль підпалив вози, з-за яких вони боронилися, самі ж сіли на коней і вдалися
[20] Єрмаяк — сіряк.
Корчевським, став на березі, оголив сідницю й показав її пану Василеві з людьми. І здалося пану Василю, що сідниця в пана Стрибиля пасмата, але він не дуже розглядав, а стрілив у напасника й ганьбителя і потрапив йому якраз в оголене пасмате місце, через що пан Богдан дико заверещав і впав. Після того люди Стрибиля кинули свого пана на коня і подалися геть, а пан Стрибиль при цьому не переставав репетувати. Тоді люди пана Василя на його наказа напасників не переслідували більше і майно своє у пана Стрибиля не відбивали, а прийшли сюди, в житомирський уряд, де просять записати все, що оповіли, в книги записні справ, а в село Корчевського щоб послати пана возного для оглядин того ґвалтовного наїхання, збиття і зранення підданих своїх, вище найменованих, і починення шкод, побрання та пограбування маєтностей, і просять, щоб поїхав на те пан возний Михайло Виговський. Пан Виговський запропонував їхати з ним мені, але я послався на нездоров’я, що й справді було так; відтак він узяв із собою Онисима, і вони виїхали на місце битви в той-таки день.
Розділ XIV
Я відпросивсь у пана підстарости Івана Станишівського додому, посилаючись на неміч, бо почала мене з’їдати неясна тривога. Він зирнув на мене, але нічого всупереч не сказав; очевидно, виглядав я не найліпше. Рушив знайомою до дрібниці вулицею вниз і перше дивне, що побачив: майже в кожному дворі стовбичили люди, і всі дивились у мій бік. Отож я не пішов вулицею, а ніби поплив, наштирхнутий на оті погляди, мене ніби насаджували на списа і, як опудало з соломи, перекидали від одного до другого. Вітався до тих людей, повертаючи голову вліворуч і праворуч, але жоден на привітання чомусь не відповів, тільки в поблизькому до Юстининого дворі тоненько обізвалася Домна Жданова Щенявська, жіночка малесенька, з носиком-кирпочкою, з кругленьким личком, над яким охайненько примостився ошатненький очіпочок — як уже звіщалося, казали потайки, що Домна Жданова не від того, щоб повідьмувати [21] . Але все в ній було м’якеньке, лагідненьке, і круглі очка дивилися на мене ледве не з любов’ю, а ротик не те, що всміхався, а погідненько розсувався, при тому вискакував при розмові рожевенький язичок, зовсім не роздвоєний, як у гадюки, а тоненький, як у кішки, і з нього скапували пискляві, покірливенькі словечка, такі круглі, як ліщинові горішки. Домна була замала, щоб виситися над парканом, через це, як уже говорилося, її чоловік Ждан Щенявський вирізав у хвіртці кругле віконечко, в це віконечко і всунулося личко, що аж пашіло доброзичливістю до мене.
[21] Автор хоче застерегти читача: коли він знайде (в повісті «Кам’яна луна» і в оповіданнях «Мокрі паркани» та «Притча про Івана Походячого» та ін.) подібний портретний опис однієї із житомирських відьом (а вони є не тільки конотопські, київські чи диканські), то це сталося не через недогляд і самоповтор, а навмисне: баба Пуця чи ж Шумеїха була, певне, прямим нащадком Домни Щенявської; дехто із сусідів навіть казав, що баба Пуця ніколи не народжувалася і не вмре, жила з віковічних часів і житиме, доки житиме світ, тільки в часі змінює одежу, але обличчям і постаттю лишається така ж. Отож якщо повірити цій неймовірній версії, баба Пуця і Домна — одна й та ж персона, тільки змінила прізвище, ім’я — ні, баба Пуця також звалася Домна, а прізвище змінила, бо в часі виходила заміж за все нових чоловіків.
— Не спіши так і не біжи! — сказало личко в круглому отворі. — Хочу тобі щось сказати, для тебе важне…
Я зупинився, і личко у дірці мовило мені:
— Чи ж знаєш ти, що Юстина, до якої підбивав клинці, помира?
— Та що ви кажете, тітко! — вигукнув я.
— А ти ніби й не знаєш, — одне очко в отворі примружилося, тоді й підморгнуло мені. — Хіба не ти ото зі своїм дядьком, котрий із чортами водиться, хоробу їй наслав?
— Та Бог з вами, тітко! — вигукнув я, озирнувшись: зусібіч зорили на мене не так сусіди, як боввани моїх сусідів, а може, й опудала, що ними страшать горобців, — позавмирали й важко лили в мій бік темну воду поглядів. —
Бог з вами! — повторив. — Юстину я любив і ніколи їй зла не бажав.
— Еге-ге! — захиталась в отворі голова Домни Жданихи, — ти її любив, а вона тебе не любила. Отож ти із своїм арциболотом-дядьком її і вчарували. На смерть вчарували, від того й помира. І всі люди це знають, та й ти знаєш, бо тут не одну нічку полошив, а дівку ганьбив, ото так!
— Клянуся вам, тітко! — з розпачем вигукнув я.
— Не клянися, коли не твоя правда! — солодко проспівала Домна. — Прийшов би до мене, і я ліпше б пособила, ніж твій арциболот-дядько. Бо твій дядько із сатаною водиться, а я по-людському, розумненько, через зіллячко й наварчики, через дмуханнячко і замови.
— Що ж тепер буде, тітко? — з розпачем спитав я. — Може, пособите?
— Тепер уже пізно, — проспівав голосок із отвору, — бо вона, бідаха, помре: зачавить її біс, що його твій дядько у ній заселив. Теперечки хіба найстарший архієрей із Царського города того біса прогнати б зміг, але де його взяти, та й то навряд чи Юстину спасе… А що буде, скажу, хоч ти й не прийшов до мене, аби пособила. Грозився Юстинин батько: коли помре йому дочка, лихо вчинить із Кипріянюкою-арциболотом. Уб’є, казав, — співала солоденько Домна, — і розріже на кавальчики, а кавальчики спалить, а попелець розвіє із вітром, щоб і дух із твого дядька-арциболота розвіявся. Бо вся ваша родина, казав, чортяча. А тебе, казав, перед вряд поставить і перед суд, бо ти чарував дівку і дочарувався. А прийшов би до мене, то я б ліпше пособила: і дівка була б твоя, і не померла б вона, ото так!