Біс плоті
Шрифт:
Пес шолудивий! Я тобі й дядькові твоєму покажу! Начувайтеся!
Розділ XV
Не знаю, як дістався додому, був півпритомний. Вухо мені роздулося і стало велике, як лопух, голова розламувалася, серце болісно стискалось у грудях, але я не дозволив собі перепочинку, бо знав, що всі боввани, котрі позастигали по дворах, отакі нерушні тільки дочасно, що, наче блискавка, побіжить по дворах чутка про Юстинину смерть; можливо, першою про це довідається Домна Жданова Щенявська, і вирветься із хвіртки, де вирізано кругле віконечко, і дрібцем почимчикує від двора до двора, і говоритиме з радісним упоєнням, що Юстина таки померла і винуватець того ніхто інший, як арциболот отой клятий, Кипріян, що поставив у лісі, всі це знають, бісівську кущу і закладає там із сатаною. Отоді й оживуть усі ті боввани й опудала для постраху горобців, і кожен схопить у руки дрюка, і, хижо ошкірившись, вискочить із двору, і побіжить до Юстининого обійстя, де їх чекатиме із голоблею Гаврило Поцикайло, щоб їх очолити й повести. Отож я змочив роздуте й велике, мов лопух, вухо водою і подався, наскільки міг швидко, до кладки, а тоді вздовж
Дядько Кипріян вислухав мене серйозно і не гаяв часу. Схопив мішка й поскидав у нього дощечки з новонаписаними письменами.
— Оце даю, — сказав, — на сховок тобі. Біжи із тим поки що в ліс і заховайся. Є серед дощечок одна, на якій я накреслив давні літери і літери наші теперішні, до них відповідні. Отож, коли захочеш, прочитаєш, що тут написано. А коли не прочитаєш, не нищ і не пали тертичок, а бережи й дітям передай для збереження. Я ж заберу із собою старі, щоб віддати дідам-відунам.
Він схопив торбу й поскладав у неї старі дощечки, було їх більше, ніж дві.
— Бувай, юначе! — сказав; не беручи нічого більше, навіть начиння свого, — і не поминай лихом! Знай, що дядько твій ніколи не чинив у світі нічого поганого.
Отак ми й розлучилися. Він пішов в один бік, а я — в інший.
А в цей час дудніла земля під чобітьми десятків дядьків та тіток із розпаленими очима, з розверстими ротами; попереду мчав із голоблею, розвіюючи вусами і люто ворочаючи банькадлами, Гаврило Поцикайло, а ззаду світила радісно зубками Домна Жданиха Щенявська, і я, хоч і мусив у цей час стерегтися, не витримав, покинув у кущах мішка з тертичками, а сам крадьки наблизився до дядькової кущі.
Вони впали на ту кущу, як коршуни чи як злива на землю, а що не застали там дядька Кипріяна, почали все трощити й нищити, хоч на розумну голову, бачачи дядькові речі непорушні (ось чому він нічого з собою не взяв), мали б засісти й вичекати. Але в цю хвилю розуму не мали. Викресали вогню і ту кущу підпалили, і вона спалахнула високим вогнем, а вони стояли довкола похмурим і насупленим незімкнутим колом і дивилися, як вогонь з’їдає дядькове пристанище.
А може б, ви в лісі пошукали! — скрикнула тонко Домна Жданиха. — Може, він поблизу ховається, арциболот? Духом чую!
Тоді я злякався, адже духом своїм відьомським почула Домна Щенявська мене, тож хильцем-хильцем метнувся геть, прибіг до схованого мішка, схопив його й подався у лісові глибини, не чекаючи, поки роз’юшена юрба схопить мене й розтерзає на кавалки.
Епілог
Юстину ховала не тільки вся вулиця, але й майже все місто, з попами й ченцями, які в нас тільки були, з хоругвами й вінками, але я на похорони не пішов, досить мені було того. Гаврило Поцикайло до вряду, як це застерігала мене Домна Щенявська, не пішов і перед судом мене не оскаржував як чарівника, але відтоді я боявся з’являтися йому на очі. Але біс Юстинин мене не покинув: одне те, що тужив за Юстиною попри все, що зі мною відбулося, не менше, ніж її батьки, а друге, коли минув час і біль мій притупився, почав видивлятись у дівчатах її образу, бо тільки такі мені подобалися. І сталося диво: блукаючи однією із вулиць Житомира, я зустрів раптом дівчину (в одному з дальніх завулків), яка була до Юстини вельми подібна. Ми глянули одне на одного й відразу взаємно зачарувалися. Вступили в молодечу балачку, потім ще кілька разів здибалися, і я переконався, що не тільки вона мені подобається, але і я їй не менше. Не відав, що в тій дівчині поселився Юстинин біс, а саме він учинив, що вона так вельми на Юстину подобала. Але мені давно набридла самотність моя, хотілося спокійного добропорядного життя, отож і вчинив, як це водилося: найняв музик, щоб звістити вулиці, на якій жила моя нова вибраниця, а звалася вона Милохна Сеньківна Біла (Юстинин біс і тут потрудився, бо ймення мала Милохна, тобто мила, а прізвище Біла — світла), що я кохаю дівчину, кохаю і ще раз кохаю. Вдягнув на голову вінка і рушив неквапно, гордо зводячи голову. Переді мною йшов скрипаль, награючи, за мною — цимбалісти, за ними — фуяристи, корнетисти й сопілкарі, а ззаду — мої друзі-писарчуки Онисим, Онисифор та Олександр. І музика заливисто грала, а я ступав їй у такт, а мої приятелі, коли підійшли ми до двору Милохни Сеньківни, заспівали, але зовсім не так, як колись для Юстини: не як жаба, козел та осел, а солодкоспівно, стараючись, хоч, правду сказати, мені в їхніх голосах щось учувалося жабиного, козлоголосого та ослиного:
Коли би оминув я двора твого, мила, Тобі самій, дівчино, було би немило. Любов і добрість в парі любо собі ходять, Не пробуй чинить кривду, не пробуй, зашкодить. Все з’їздив я Поділля, також Україну, Від тебе не побачив кращої дівчини. Любов дає надію, а ти нагороду, Віддавши серцю серце, не чинь мені шкоду.Музики
Але сталося інакше. Юстинин біс у Милохні, жінці моїй, розжився, не пробув я з нею й року, як змушений був ставитися перед новим підстаростою житомирським, який прийшов після Івана Станишівського, Миколаєм Каменським, оскаржуючи жінку мою за те, що вона без відомості моєї пішла від мене геть, і в той час у коморі моїй погинуло речей немало: мед прісний і питний, сири, солод, лою кілька каменів, бодня із салом, убрання різне, шмат адамашки, сувій єдвабу, фалендишу [22] , китайки, коберець, кнафлі [23] , плахта, повісьма прядива, мої полуботки, синет [24] , утефрин [25] — все це моя жінка дещо спожила, збираючи в мою відсутність, коли я на службі пробуваю, сусідок для випиття, а дещо виносила у шинок в обмін на гарячі трунки, причому посібницею в неї була Домна Жданова Щенявська, сусідка моя. Підпивши із нецнотами-жінками, Милохна обзивала мене непристойними словами, кленучи яловим, нечестивцем і псом шолудивим, а оце перед позовом моїм розбила в мене на голові глиняну сковорідку і перетовкла все начиння, яке було в хаті, тяжко мене лаючи, й ображаючи, й кажучи, що, мовляв, я перевів їй житя, хоч я Ті ані ображав, ані бив, хіба кілька разів зв’язував, коли дуже навісніла.
[22] Фалендиш — сукно.
[23] Кнафлі — ґудзики.
[24] Синет — перстень із печаткою.
[25] Утефрин — тонке сукно.
Не сказав я перед паном підстаростою іншого, чого не дозволив учинити внутрішній голос мій: Милохна, коли входила в нестяму, мала зовсім таке саме обличчя, як Юстина, коли прийшла до мене в сон і коли пожирала в тому сні моє серце, було це лице спотворене, перекривлене, з жахкими очима, з вишкіреними зубами, через що я й думаю, що таке у ній витворяв Юстинин біс. В добрі часи вела себе мирно й тихо, та й я людина мирна й тиха, але коли збурював її біс, то скаженіла, і обпивалася, і вичворяла несвітські речі. Не сказав я пану підстарості, сором того не дозволив, що якось уночі, коли Юстинин біс у ній розгулявся, Милохна схопила ножа і захотіла відрізати моє уродження, кажучи, що мені воно все одно ні до чого, раз не може вона від мене в тяж зайти. Але я гадаю, що причина тут інша, моє сім’я вбивав у Милохні Юстинин біс — і це була така мені помста від Юстини; чому так думав, сказати не можу, тому й промовчав.
Через такі речі, не хочу їх усіх виписувати, бо ще жахкіші бували, життя моє перетворилося у пекло, отож кілька разів при біснуванні я зв’язував Милохну, тоді вона тіпалася, верещала, пускала з рота піну й лаялася найстидкішими словами, відтак змушений був затикати їй рота (це я в уряді розказав, на що Милохна викрикнула, що я бузувір, і не тільки зв’язував, але й лупив гарапником, і не тільки рота їй затуляв, але й одягав на неї залізного пояса, щоб не блудила, а раз погрожував зарізати і не раз штиркав її зв’язану ножем, що цілковита неправда, Богом присягаюся). Коли ж я виповів свою скаргу, Милохна заявила, що все мною оповіджене — правда, але не про неї правда, а про мене, що це я речі крав і виносив з дому в шинок, і у шаленство западав, і сковороду на її голові розбив я, навіть природження хотів вирізати, щоб таки не блудила (вона цього не посоромилася сказати), бо вона, мовляв, ялова і не може мені понести. У свідки привела Домну Жданову, я ж у свідки поставив сусіда свого Лук’яна Ковалевича, до якого не раз приходив, тікаючи від знавіснілої жінки, й шаленство якої він не раз бачив і чув.
На вряді постановили послати до мене возного, яким був Михайло Виговський, і той увіч побачив, у яке румовище перетворений мій дім. Через це житомирський суд постановив розвести мене з Милохною; вона після того від мене пішла остаточно, і я здобув сякий-такий спокій, бо разом із нею пішов і Юстинин біс. Але дочасно радів, біс-бо Юстинин почав приходити у мої сни — мені привиджувалися дивоглядні марища, а найбільше те, що біс уві сні помалу мене пожирав: відрізав ножем чи відривав якесь моє вудо: чи пальця, чи руку, чи ногу, чи вухо, чи шмат тіла — і я почав на очах в усіх худнути й танути. Біс же Юстинин, приходячи в мої сни, погрожував, що коли зжере мене всього, тоді я й помру, і що посилає його з того світу сама Юстина, адже пара я її, отже, маю з нею одружитися, і для того вона згоджується з того світу прийти. А ще біс мені погрожував, що коли одружуся я вдруге, то він увійде в ту жінку, і та біситиметься так само, як і Милохна. Зі страху перед тим я більше не женився, і хоч ходив до ченців та священиків, аби прогнали від мене Юстининого біса, вони того вчинити не змогли, бо Юстина, сказали вони, померла благочестиво, отож є у Божому захисті.