Біс плоті

Шевчук Валерий Александрович

Отаку розмову відбули з паном возним Михайлом Виговським, але не заспокоїла вона мене. Отож решту шляху я їхав загаданий, смутно думаючи, що світ оцей складається з розсічених кіл: моя історія з Юстиною — розсічене коло, бо любить мене, а більше ненавидить; служба моя — розсічене коло, адже повз мене проходить тіняве, що чинять люди, і розглядаємо справи лихочинні, бо справи добрі, в любові творені, в жодні замкові книги не записуються, а хіба що в Божі. Життя ж лиходійців тече в розсіченому колі: жоден із них не вважає себе лихою людиною, вважаючи, що він добрий, а світ лихий. Більше того, буття хоч би цього наймудрішого нашого возного пана Михайла повне усвідомлення: карає він зло і доброчинить, але чи тільки добре коріння має, адже ката, який рубає голови лиходіям, всі стороняться і за нечистого мають. Отак пливуть звідусіль розсічені кола, напливають

одне на одне, зціплюються краями, ніби хочуть сплести ланцюга, але відразу ж розпадаються, бо кінці їхні незлютовані, крутяться, як колеса: одне в один бік, а друге — в другий, укладаючи дивний млин чи махину, що меле дні наші, роки, вчинки, доброчестя і злочестя, і спожитий хліб із цього борошна помалу труггь нас: не в усьому і не скрізь маємо волю й розум розрізнити своє лихе й добре, бо наше добре іншому лихим стає і навпаки — ось ще одне розсічене коло. Розучилися розрізняти добре для себе і добре для світу, інакше кажучи, Боже, добре для всіх — і це ще одне розсічене коло. А може, воно так і треба, думав я, похитуючись у сідлі, щоб світ не завмирав, а пробував у вічному й ненастанному обертанні, щоб кров його не застоювалася, а бурунила й бродила, адже кожне вино чи мед перш, ніж устоїться і здобуде смаку, має зашумувати й перешумувати; адже прорість гноєм зітлілого і зігнилого старого зерна живиться. Але все-таки душа моя сум ятилася й мучилася, коли думав про такі речі, хотілося їй світла й погоди, хай тисячу раз вона знає: без бурі й дощу, снігу й морозів, погоди лихої не буде плоду земного і нового літа, днів сонячних, світлих і погоди. І це ще одне розсічене коло, здається, найбільше.

Такі думки навідали мене, коли їхали розквашеною дорогою; від дощу освіжіло повітря, прибилася курява, зело порозправляло листя, яке заблищало й запахтіло, через що хотілося глибше дихати, і кров у тілі потекла жвавіше, та й пташки довкола розспівалися, рвучи натхненно горлянки, а з ними і цвіркуни вже почали шаленіти співом, славлячи світ та життя і вічну його нерозгадну таємницю, і нас, малих у ньому й нерозумних.

Розділ XII

Уже конче потребував розмови із дядьком Кипріяном, бо хоч який не від світу дивак він був, ніхто не міг ліпше мені розрадити. Тому, повернувшись до міста, я поставив коня в конюшні, а сам рушив у долину річки Тетерів, минув Завал — місце, де скелі сходилися і стискали річку у вузькому ложі, потім стежкою піднявся на гору: скеляна улоговина німо лежала в мене під ногами із заснулим плесом, що вигиналося, наче змій.

Пішов польовою стежкою, в траві довкола несамовитіли цвіркуни, ріжучи повітря тоненькими пилочками на блакитні і вже сутінні брили, і мені в душу вперше прийшов мир, вищий усякого неспокою. Тоді я спинився, закинув голову й подивився на небо, в якому де-не-де палали, догоряючи, малі хмарки, а назагал воно було не світле й не темне, а сіро-синє. Ще не пройшов небом Запалювач зір, але це не було вже небо дня — небо переходу, з якого й натікав у душу мир. Ще зовсім навколо світло, але світло відчувалося, як ненадійне, припорошене, убуваюче, від чого виникало почуття настороженого чекання. Денні пташки, хоч би жайворонки, які завжди тут дзвонять, замовкли, нічні, хоч би солов’ї, ще не почали співати — отож усе тремтіло від цвіркунового цвірчання, і чомусь сумно мені від усього стало, просторо-печально. З таким настроєм і прийшов я до куреня дядька Кипріяна; він сидів на землі, спершись спиною об соснового стовбура, й вирізував різцем щось на тертичці, яку тримав на колінах, — дощечка була свіжа й жовто світилась у його руках.

— Доброго вечора, дядьку!

Дядько здригнувся, зирнув на мене трохи сполохано і швидко сховав тертичку під ногу. І тут я побачив у траві іншу дощечку, стару й потріскану і ніби пописану якимись літерами.

— Що воно таке, дядьку? — спитав, сідаючи побіч.

Дядько подивився на мене пильно й трохи насторожено.

— Скажу, коли поклянешся зберегти цю тайну, — мовив він.

— Хай мене земля проковтне! — заклявся я нібито й байдуже, був-бо переповнений і отим миром, що вищий неспокою, і смутком, природи якого не розумів.

— Бачиш, юначе, — сказав дядько. — Взявся переписати, може, найдавнішу книгу, створену на землі нашій. Складену ще до того, як охрестився князь Володимир.

— Хіба є такі книги? — здивувався я.

— Одну знаю, — мовив дядько. — Оцю, що переписую, її берегли відуни-діди, що їх звали й досі звуть волхви, котрі забились

у нетрі поліських боліт. Але ніхто із них цієї книги прочитати не може, бо не нашим теперішнім алфавітом писана. З нею діди-відуни тільки моляться і чуда свої творять, але зовсім ветхі ці дощечки і скоро розсипляться. Отож я й умовив дідів, гостячи в них, щоб довірили мені переписати цю дерев’яну книгу. Через це, як знаєш, часом зникаю. Діди-волхви дають мені по дві дощечки, я переписую їх, показую переписане, а натомість дістаю інші дощечки. Цю нову книгу залишу в себе, а діди залишать у себе стару.

Був уражений, аж сум мій і скорботу змило, ніби водою пісок.

— І можеш, дядьку, цю книгу прочитати?

— Отак, ріжучи літера за літерою, вчуся читати. Книга нашою мовою писана, хоч і чудною. Але не словенською і не нашою простою, хоч наших простих слів є багато.

— Це чарівницька книга? — спитав я.

— Може, й чарівницька, є тут молитви й заклинання, але є й розповідь про далеких предків наших, які звали себе руськолунь, тобто те саме, що тепер звемо: роксолани.

— Дивовижно! — сказав я. — Але чому тримати цю книгу в таємниці?

— Бо вона не християнська, а поганська, юначе, а християни мають звичай все не своє, особливо язичницьке, нищити.

— Отже, й ти поганин, дядьку?

Дядько промовчав, вивідчо зирнув на мене, а тоді сказав:

— Бачиш, юначе! На моє переконання, Бог є один і для християн, і для поган, і для аріян, і для агарян, і для юдеїв, і всіх, які не є, вір на світі, тільки вчення про нього різні, по-різному Бога бачать, розуміють і тлумачать його таїни. Через це казав тобі: немає істинної віри, є істинний Бог. Віри, чи ж учення, чи думки — це людські помисли, не Божі, а між них живе добродійне й лиходійне, людина ж Богом міриться і випробовується. Кожен народ учення про Бога до себе пристосовує, бо неоднакові люди, неоднакові народи, в міру розуму свого чи глупоти. Християнське ж учення не з нашого народу вийшло, а з жидівського, і, хоч жиди цього вчення тепер не сповідують, воно — мова душі народу їхнього, а в наш уведено насиллям та примусом, бо раніше вчення про Бога мали ми своє, котре вийшло з мови душі нашої. Через це не упосліджую віри нашої давньої, шаную її, хоч і в ній є свій розум та глупота, як у будь-якому вченні. Але не ганю й не упосліджую вчення християнського, як не ганю яблуні, до якої прирощено чужу гілку, бо, прищеплене бувши, хай і насильно, до гілки народу нашого, воно, християнство, взяло сік із нашого-таки кореня, і також стало вже нашим. Ганю тільки нетерпимість у справах віри, а вона, нетерпимість, і є виявом глупоти тієї віри. Ось чому взявся я переписувати цю книгу, вона так само свята, як будь-яке доброчинне писання.

Він замовк, і ми сиділи якийсь час мовчки, дивлячись, як приходить на землю ніч.

— Давно хотів тобі про це розказати, — мовив дядько Кипріян. — Чи ж не супротивні тобі мої думки?

— Дивні, — мовив я. — Звик, що істинна віра гаки християнська, хоч батько мій теж сумнівався, що Христос Богом був, а не месією. Зате мати моя, сам знаєш, християнка була ревна.

— Ми з твоїм батьком неоднаково думаємо, хоч і рідні брати, — сказав Кипріян. — Він аріянство сповідує, а я сповідую, що жодної віри і вчення про Бога нема досконалого та істинного, а досконалий є, як уже казав, Бог. Не в обрядах віри і не в формулах, не в словах, а у вчинках. Отож найліпша віра — в доброму житті і добродійних учинках.

Він знову замовк, і ми мовчки стежили, як згущуються біля нас і над нами хвилі пітьми.

— Запалим вогонь, зваримо щось на вечерю, — сказав, зрештою, дядько.

Ми назбирали хмизу, я запалив вогонь, тоді збігав до річки по воду. Дядько привісив над вогнем казанка, і почали чекати, поки закипить вода. Кипріян був сьогодні, як і я, сумирний, ніби і його, як мене, діймала стума.

— Як твої справи любовні? — спитав раптом.

— Зле, — мовив коротко я. — Не захотіла мене Юстина!

— Може, й добре, що не захотіла, — сказав дядько. — Я отут сидів, різав різі і думав: недобре ми з тобою чинили, чаруючи дівчину.

— Чому ж недобре?

— Гадав, що очмарена вона ченцями, а тепер починаю вірити: не для світу вона й не для життя. Хотів тобі допомогти і їй, але переконався: не треба було того чинити, є в світі люди життєспроможні, а є ні. Як в усьому живому, зрештою. Не житиме вона!

— Як так — не житиме, дядьку? — з жахом спитав я.

— Живе той, котрий хоче і хто для життя волю й силу має, юначе, — сумирно сказав дядько. — Хто ж не має, відійти мусить, і ми тут нічого не вдіємо.