Біс плоті
Шрифт:
— Бо так воно воістину! — сказав, не мигнувши, Клим Партинюха. — Все оце свідчу й дедикую [16] …
Тоді Огапка Харитонівна Климова Партинюхова вдарила кулаком об кулак і затягла довге: „І-і-і!“ — а тоді пішла на Клима Партинюху крочком дрібненьким, і слова в неї почали сипатися з рота, як горох“ аж не встигав я записувати їх у найшвидшому скорописі, а я серед писарчуків у цьому найуправніший.
— То це такий брехун, що оклеплюєш мене перед панами урядом? То це ти такий безчесник, що мене хльоркою та фіндюркою [17] чиниш? Нехай за мене посвідчать сусіди мої і служка наша Килина, що я жінка поштива й поважна,
Клим Партинюха при цьому стояв спокійний і нерухомий, тільки очі його чорно палали, а ніздрі, як у коня, тріпотіли. Але він терпляче перечекав, поки з вуст його жінки виллються всі слова, а їх було утричі більше, ніж устиг я записати, серед предметних багато й цілком порожніх або й кількаразово повторених, і тільки коли спинилася Огапка Харитонівна, щоб перевести подиха, мовив іржавим голосом:
— Все це, панове урядні, неправда. Я її з дому не виганяв, а страви і хліба їй достатньо давав, а пішла вона з дому без відомості моєї, і пішла геть до брата свого Самсона. Отож я прошу панів уряд про свідка, аби ті речі міг іще застати в Самсона, котрі мені погинули. А та одежа, що на ній, на мої гроші куплена, через це я її і ввожу у покражу.
— То це я мала б іти від тебе гола? — вереснула Огапка Харитонівна.
„Ні, чого б гола! — іржавим голосом сказав Клим Партинюха. — Послала б до Самсона, хай би приніс одяг, а тоді б ішла, бо одежа моя, і ти її вкрала.
І тоді знову вдарила кулаком об кулака Огапка Харитонівна, і пішла дрібненьким крочком довкола Клима Партинюхи, ніби якийсь танок вела, і засокотіла, заскрекотала, аж у мене і в усіх, гадаю, у вухах закололо, ніби в ті вуха слова кілочками вбивалися.
— І-і-і-і! А як же я могла встигнути послати до Самсона по одежу, коли ти з палицею гнався за мною, ще й раз огрів по спиняці, і там, панове урядні, у мене є слід — коли хочете, покажу.
І Огапка Харитонівна почала тремтячими пальцями розв’язувати шовкову тисьму на кошулі.
Тоді Клим Партинюха заревів, ніби тур, горловим великим голосом:
— То це ти, вшетечнице, хльорко та фіндюрко, гола стати хочеш перед панами урядом? Ось, панове урядні, яка вона поштива й поважна мотрона! Не смій!
Тоді пан підстароста вдарив кулаком по столі, аж все на ньому застрибало, і дужим урядовим голосом наказав обом утишитися, а служебнику своєму, возному Габрилю Зубрицькому, змовив, щоб той пішов до Самсона, сина Харитонового Сосновського, і вказані Климом Партинюхою речі описав, а тоді й став перед урядом разом із Климом.
Вони пішли, а Огапка Харитонівна із плачем оповіла з багатьма порожніми словами і з відступами та поясненнями речей, які можна було б не пояснювати, який той нелюд її чоловік Клим, бо одну жінку він уже заморив через те, що не понесла від нього плоду, але й вона, Огапка, не понесла від нього плоду також, і не жінки тут винуваті, а вігі, яловий, бо все в ньому перекисло і засмерділося, а щодо одежі, то він їй тільки й справив цю, котра на ній, а скупий такий, що над кожною крихтою труситься, і не тільки їх з Килиною голодом морив, а й себе, хіба голий хліб їсть і иезмащений борщ із щавлю чи голого буряка; що піввідра меду, який мав, у нього вже в камінь перетворилося, а сирів не мав не тільки двадцять, але й жодного, і не відро масла мав, а глечика, та й те давно йолке стало і до харчу непридатне; що гроші свої завше при собі носить у шкіряному мішечку, а пряжа й прядиво були не його, а таки Самсонові, бо вона хотіла спрясти йому в поміч та й не встигла їх забрати, гонена Климовою палицею. А щодо сковороди, сказала, проливаючи гойні сльози, ця жінка, то гріх у неї тут є, і вона, Огапка Харитонівна, хоче в тому щиро зізнатися, бо вона ту сковороду, котра була череп’яна, таки розтрощила в нього, Клима Партинюхи, на голові. Але голова в нього, сказала Огапка, така клята, мов чавун чи баняк, тільки задзвеніла, сковорода ж розсипалася на черепки, а голові нічого не вдіялося, і панове врядні можуть ту його голову обдивитися, бо вже не раз таке бувало, що вона, Огапка, щось трощила на тій чавунній голові, а на ній і сліду не лишалося, а це в нього так тому, гадає Огапка Харитонівна, бо вельми заклятий він, і в голові в нього не розум, а сама кість. А найбільше допікає він їй, Огапці, ревністю своєю, бо навіть коли спить поруч з нею, йому уявляється, що то не він лежить біля Огапки, вибачте на слові, а якийсь, прости Господи, кавалір; тоді він крізь сон страшно кричить і проганяє каваліра, погрожуючи його вбити, і їй, Огапці, тоді стає так страшно, що й витримати не може.
— Ось чому, панове врядні, я від нього пішла! — чітко й просто сказала Огапка. — Нема мені сили такого більше терпіти!
— Стривай, стривай, Огапко! — сказав пан підстароста Іван Станишівський. — То ти від нього пішла чи він тебе прогнав?
— Прогнав, а я й пішла, — відказала рішуче Огапка. — А могла б і не піти й терпіти далі…
Усе те Огапка Харитонівна розповідала так довго, що встиг повернутися служебник пана підстарости пан возний Габриль Зубрицький із Климом Партинюхою. Клим радісно цвів, очі його так само палали, а коли проходив повз Огапку, мовив упівголоса:
— Ну ж я тобі, сатано, допечу! Потанцюєш мені!
Пан возний Габриль Зубрицький став перед паном підстаростою Іваном Станишівським і, дивлячись в листка, якого тримав перед собою, проголосив:
— З придання врядового я, возний, був із Климом Партинюхою в домі Самсона Сосновського, його самого не застали, тоді Клим повів жінці Самсоновій, аби впровадила їх до комори. Вона, не змагаючись і не заперечуючи, повела.
Клим при цьому радісно хитнув головою, а Огапка ніби трохи й стурбувалася, мабуть, намагаючись угадати: чого такий радісний отой Клим?
— Там, у коморі, — проголосив пан возний з листка, — при мені, вижеві, себто свідку, межи іншими речами Клим указав на кошулю колінську…
— Стій! — зупинив його пан підстароста і звернувся до мене. — Глянь, юначе, до запису попереднього, що там про кошулі говориться?
— Говориться, — мовив я, — кошуль вишиваних колінських жіночих три.
— Друга на Огапці, — сказав спокійно Клим.
— Де ж третя? — спитав пан підстароста.
— Третя? — почухмарив потилицю Клим. — Хай панове врядні справлять записа: кошуль колінських дві.
— Там, у коморі, — проголосив пан возний Габриль Зубрицький, — полотна невеликий сувій…
— Глянь, юначе, до запису, — сказав пан підстароста.
— Сто ліктів полотна посполитого, — сказав я.
— Сто ліктів — сувій великий чи малий, пане Климе? — спитав підстароста.
І знову почухмарив потилицю Клим.
— Це як сказати і на чиї очі, — мовив.
— Скільки, пане возний, ліктів було в тому сувої?
— Ми його не міряли, — сказав возний, — але не більше десяти.
— Там, у коморі, — втретє проголосив пан возний, — пряжі основа, клубок та кілька починків.
— Було записано, — мовив я уже без наказу пана підстарости, — немало пряжі непряденої…
— Бо й немало, — сказав Клим.
— В коморі була масла повна макітра! — проголосив возний.
— Записано, — відгукнувся я, — масла відро.
— Чи свіже було масло? — спитав підстароста. — І чи не було воно в глечику?
— На спробу свіже. І було в макітрі, не в глечику, — сказав пан возний. — Меду прісного півгорщика…