Біс плоті

Шевчук Валерий Александрович

І звів гордо лице.

Тоді пан підстароста наказав прибути перед уряд панові Григорію Вороні-Корчівському.

Розділ VIII

Усе, що відбулося зі мною в любовній оказії, тяжко пригнітило. Я навіть повірив, що зайшов до Юстини, як сказав дядько Кипріян, не з тієї стежки, що замість сили виказав брутальність, що таки не зумів підійти до дівчини, як належить, — от вона мною збридила. Отже, мушу перестати шаленіти, а стати розважним та мудрим і виказати силу не в навальності своїй, а в повстримності, і спробувати дівчину, яка двічі назвала мене шолудивим псом, із серця вирвати, як лиху колючку, коли їй запраглося стати нареченою Христа, а не звичайного доброго хлопця (а за такого я себе вважав); і хай з того журяться батьки її, в яких вона одиначка, бо не приведе у світ нащадка добра їхнього, а його трохи є. Мені ж журитися дуже таки не випадає, бо дівочого цвіту насіяно на землі не менше, як квітів, а

квіти, зрештою, й цвітуть для того, щоб ними звабилась якась бджілка, чи комарик, чи муха, щоб понесла квітка плода, потрібного для наступного літа. Отже, коли мудрий я, мушу цю дівчину забути, хоч як нею уразився, — не вона моя, як виявилося, пара, моя десь ходить, десь із тугою дивиться у вікно, десь сидить, як ошатний павучок, і тче ніжну сітку павутиння, щоб у ньому заплутався якийсь летючий легковажець, котрий тієї павутини шукає сам; через це десь сидить вона біля вікна, печально дивлячись на дорогу, і поспівує теплим, дзеньчистим, як струмок, голосом щось отаке:

Ой взяла ж мене великая туга, Що я не виджу свого милого друга. Пішла б я за нам і сліду не знаю, Що ж я чинити, бідная, маю!..

Отож я твердо вирішив забути Юстину, не думати про неї, їй не навдокучати, а стати мудрим у світі і не шаленіти. І я, йдучи повз Юстинин двір, не завертав до нього, як раніше, голови, хоч до мене з дружнім захопленням рвався її підманений мною пес і палко гавкав, намагаючись нагадати, що ковбасу та й приворотні напої він любить і хотів би того закуштувати ще раз. Йшов я рівний, як дошка, і такий же шарудявий, холодний і плаский. І голова при цьому була без жодної думки, як і є в дошки, і не було на дощатому лиці моїм ані очей, ані рота, ані носа, а тільки щось вигладжене й витесане, як оті загадкові тертички [6] , що їх невідь для чого виготовляв дядько Кипріян, тобто на тертичці не було намальовано жодного образу, та й не було такого, котрий того образа захотів би намалювати. І не мав такий дощатий хлопець серця в грудях, воно заснуло, хоча цілком байдужим до Юстини, незважаючи на свою дощату подобу, я бути не міг; усе в мені ціпеніло й постогнувало, але на те намагався не звертати уваги.

[6] Тертички — дощечки.

Тим часом сталося так, що в замковий уряд перестали йти скаржники, було їх багато — і раптом десь позникали, а що ми, писарчуки, дістали дозвілля, пан підстароста Іван Станишівський наказав винести його високе різьблене крісло, поставити перед ухіддям до урядового покою, подати кухля меду, а сам сів, узяв у руку кухля й наказав нам виїздити замкових коней, які застоялися. І це було куди цікавіше* аніж гибіти за паперами; ми, керовані паном писарем, осідлали коней і почали носитись учвал замковим подвір ям, а пан підстароста, потягуючи із кухля й цілком не зважаючи на куряву, що ми її збили, погукував вряди-годи, даючи нам настанови. І це було чудово: чудово пахли розгарячілі коні, чудово відчувати себе влитим у кульбаку, і стежити, як слухається твоєї волі кінь, і брати на обличчя гарячий вітер, який різко б’є, і вчувати, як покидає тебе розм’якшіла ніякість, і сталяться м’язи, і мужніє обличчя, і пізнаєш себе за вояка, в грудях якого стукоче палке й хоробре серце.

Так ми пробавилися цілий день, бо не з’явилося жодного скаржника, а наступного дня почали шермувати [7] . Я став супроти Онисима, Онисифор супроти Олександра, а пан писар був нам за навчителя, а пан підстароста знову сидів на стільці із кухлем меду; ми шермували дерев’яними мечами, від чого виникав глухий стукіт; Онисим наскакував на мене, Онисифор на Олександра; я, відбившись од Онисима, почав наступати на нього, а Олександр на Онисифора; пан писар погукував короткими словами, даючи нам накази; піт омивав тіло, покривав обличчя, а сонце перетворювало той піт у накип, і ми, закіптюжені, натхненні, завзято били дерев’яними мечами і по-бойовому хекали й ухкали, дзвінко покрикуючи, як молоді орли; а пан підстароста, вряди-годи зупиняючи шерм, давав нам просторі вказівки, не забуваючи при цьому і з кухля потягти. Інколи він гукав:

[7] Шермувати — фехтувати.

— Гаразд, юнаки, гаразд! Грійте свою чорнильну кров!

І я увіч відчував, що моя чорнильна кров починає тратити бузинову барву, а наповнюється сонцем, через що червона й гаряча стає. І ми часом аж так забувалися, що починали бачити один в одному справжнього ворога і шалено один на одного насідали. Тоді пан писар нас зупиняв і розводив чи зводив у інші пари, щоб ми заспокоїлися.

Після ж комонних ігрищ і після шермування пан підстароста, допивши чергового кухля з холодним медом, дозволив нам

спуститися під замкову скелю, де текла річка Кам’янка, трохи нижче загороджена млиновою греблею, а під замком широко розлита; ми роздягалися голі, й пан писар навчав нас науці доброго плаву, тобто не тільки пливти, але й занурюватися і довго сидіти під водою, при цьому змагалися, хто більше витримає; пливти зануреним, також якомога довше тримаючись під водою; пливти швидко і хапати уявного ворога за ноги і втягувати; підпливати ховано до берега, де стоїть „сторожа“, і беззвучно сторожу у річку втягати; різати очерет, зв’язувати його паском і робити пливучі снопки, на яких переправляти одежу і зброю свою, — пан писар говорив нам при цьому, що так долають водні перепони татари. Навчалися й іншим хитрощам, потрібним вояку у його справунку.

Третього дня приїхав до уряду пан Ворона-Корчівський і пан Станіслав Кошковський. Пан підстароста запропонував панові Григорію, щоб за сіно панові Станіславу заплатив, позбавивши його шкоди, дві копи грошей литовських. Пан Григорій Ворона того декрету не прийняв, а повідав, щоб пан Кошковський заприсяг, згідно права, що справді має шкоду від пана Григорія, на що пан Кошковський згодився. Але по надумі, вже пан Кошковський готувався присягати, пан Григорій, упавши на землю, попросив, щоб той не присягав, обіцяючи ті дві копи заплатити у вину, з чого учинив вільним пана Кошковського від присяги, що пан Кошковський для ліпшої пам’яті дав записати до книг замкових.

В усі ці дні я не тільки забув про Юстину, але й про дядька Кипріяна, бо коли непотрібно знаджувати Юстини, пощо мені дядькові чари? Йшов від замку додому, довга тінь клалася під ноги, а я героїчно міркував, що юнацька мужність — не тільки здобувати перемоги, а ще більше не дати собі заламатися від тягот поразок, бо однаково сильний той, що перемагає, і той, що силу свою швидко відновлює після поразки для нової, цього разу, може, переможної битви. Але не всі заруки й зобов’язання людина здатна виконати, отож коли йшов я повз Юстинин дім, як дошка, рівний і, як дошка, шарудявий, холодний і незгинний, очі мої мимоволі скосилися, і я помітив, що в розчиненому вікні сидить Юстина. І хоч тільки коротким позиром у неї кинув, вразився, як вона змарніла чи схудла, лице мала не рум’яне, а бліде, вуста гірко підтиснені, а з величезних темних очей полилося на мене таке полум’я, що я отетерів і на мент призупинився. Але дівчина різко встала і зачинила вікно, а за вікном схитнулася завіса, закривши мені те видиво. І серце моє в пласкому дощатому тілі стрепенулося, й заграло, і заспівало.

„А що, — ледве не вигукнув я радісно. — Подіяли-таки дядькові чари!“

У цей час за щільно причиненими ворітьми славно загавкав, упізнавши мене, Юстинин пес, і задряпав кігтями дошки, і заскімлів прохавчо, що миттю мені нагадало: двічі названий я Юстиною псом шолудивим, отож знову охолов і знову став неживий і дерев’яний. І випростався, ставши рівним, як дошка, і отака дошка-людина подибала дощатими ногами далі дорогою, бо що їй при цій оказії ще залишалося?

Вдома чекала мене несподіванка: прийшов дядько Кипріян. Загалом, він мав у домі свою кімнату і міг би жити тут разом зі мною, тут він тримав свої книги, які привіз із мандрів по світу, книги, яких ніколи не прочитаю, адже були на незрозумілих мені мовах; я ж і латину знав ледь-ледь, бо в судовій школі, в якій учився, латину вчили більше для годиться, як для діла, книги ж справ поточних велися мовою нашою. В своїм покою тримав дядько і якісь манускрипти і німецьку одежу, в якій прибув зі світів, отож те, що Кипріян прийшов у свій-таки дім, не мало б мене разити — не все він і в своїй пущі жив, але цього разу я його чомусь не чекав, очевидно, зустріч із Юстиною цьому посприяла. Дядько був у домашній одежі, а не в хитоні з мішка, зустрів мене на вступі до свого покою, в одній руці тримаючи шматка хліба, а в другій — шмат ковбаси, яку я не всю ще стравив Юстининому псу.

— Чому не приходив? — спитав він, жуючи.

— Вирішив послухатися твоїх повчань, дядьку, — мовив я цілком спокійно. — Коли дівчина мене не хоче й обзиває псом шолудивим, то ж чи маю її добиватися?

— Не подужав її бісик, — сказав дядько, жуючи. — Знаю про це! А що, вдруге назвала тебе псом шолудивим?

Я мовчав. Голова мені скривилася на шиї, і десь так само скривився і мій рот, ніби я наслідував Івашка Крупчанку, слугу пана Кошковського.

— Го-го, юначе! — сказав дядько, і з рота йому вилетіли хлібні крихти й пережовані часточки ковбаси. — Так легко даєшся, щоб ображали твій гонор?

— Слідую твоїй науці, дядьку, — кисло сказав я.

— Ну, тоді я цього на так не залишу, — мовив дядько, але без гніву, а спокійно і жуючи. — Образа, вчинена раз, може бути вибачена, а образа усугубнена волає. Подумаємо про помсту.

— Не хочу я помсти, — мовив я прілим ГОЛОСОМ, — нічого не хочу! Та й як би мстився: мазав би дьогтем ворота чи виніс би ті ворота на клуню?

— Ну, то простацька помста, — сказав дядько, ковтнув пережоване, але більше не відкусував. — Коли бісик її не здолав, пошлю біса, а коли двоє того не вчинять, пошлю третього, вже великого. Хай помста наша буде, що зламаємо їй гординю. Ще не було дівки, аби її мої чари не брали.