Біс плоті

Шевчук Валерий Александрович

— Записано: меду прісного піввідра, — мовив я.

— Чи мед старий, у камінь перетворений, чи свіжий? — спитав підстароста.

Пан возний чомусь облизався, очевидно, спробував того меду, і сказав:

— Мед згуслий, але не в камінь. Добрий мед! — і знову облизався. — Було в коморі: прядива чесаного лляного три повісьми.

— Записано: двісті повісьм, — сказав я.

— Решту вони приховали, — сказав Клим. — І все, що вони приховали, те й не сходиться. Ото Самсон, якого вдома не застали, і повіз усе приховати, бо де б ділося?

— Навіжений! — закричала Огапка Харитонівна. — Чи ж у тебе коли було двісті повісьм лляного прядива? А те, що було, не твоє, а Самсонове, який дав мені його спрясти у поміч собі.

— Бреши,

бреши! — сказав Клим Партинюха, заламавши голову набік. — Як злодійку тебе до суду потягну.

Що було в коморі ще? — спитав пан староста.

— Пояс оксамитний, — мовив пан возний.

— Та він же на мені! — вигукнула Огапка Харитонівна.

— Не цей, а другий, що тобі справив, — спокійно сказав Клим.

— I-i-i! — завела Огапка. — Чи що мені вдруге справляв? Оце все справляв, — вона торснула свою одежу, — брехати не буду. А все, щоб очі мені залудити, і щоб задобрити, і щоб пішла за тебе, навісного, і щоб не пізнала твоєї вдачі скупої та заклятої.

— Скільки поясів оксамитних було в записі? — спитав у мене пан підстароста.

— Тільки один, — відповів я.

Усі ті речі, які зголосив пан возний Габриль Зубрицький, було внесено й покладено перед уряд. Тоді закликано жінку Самсонову Тетяну, тиху й лагідну на вигляд, і вона твердо повідала, що всі ті речі, які лежать перед урядом і які взяли Клим із паном возним, Габрилем Зубрицьким, її і Самсонові і нічиї інші і що вона просить уряду записати це в книги як скаргу за зневагу чесного її й чоловіка її Самсона, сина Харитона Сосновського, імені, ніби вони приховували крадені речі, бо вони їх не приховували.

Відтак закликано було Климову служницю Килину, яка ввійшла в урядовий покій бічком, маленька й перелякана.

— Чи познаєш, Килино, в цих речах речі твого господаря, Клима Партинюхи? — спитав пан підстароста.

Килина уважно роздивилася всі речі і стала, злякано світячи очима.

— Ану кажи! — зарипів іржавий Климовий голос. — Викажи їм мою кривду!

— Не збреши, Килино! — зойкнула Огапка Харитонівна. — Інакше Бог тебе покарає і смажитимуть тебе чорти на сковорідці.

Килина здригнулася й понурилася.

— Чи познаєш ці речі? — запитав грізно пан підстароста.

Килина витерла рукавом брудної сорочки ліве око і перехрестилася. Зітхнула, але не мовила й слова.

— Чому мовчиш, Килино? — гримнув пан підстароста.

Килина знову скрушно зітхнула.

— Що й казати, — мовила тихенько. — Змовлю: „Ні!“ — то лихо мені буде, а скажу: „Так!“ — то ще більше матиму лихо. Ні, панове врядні, я ліпше промовчу.

Тоді заревів, начебто тур, Клим Партинюха і кинувся на Килину. Але збоку на нього, наче коршунка, впала Огапка

Харитонівна, схопила Клима обома руками за волосся і пригнула до землі, а Килина, розвернувшись, почала гатити кулачками Партинюху по спині.

— Ґвалт! — репетував Клим. — Убивають! Рятуйте, панове врядні, бо мене ці чортові баби заклюють!

— Зачинити всіх у холодну! — ревнув пан підстароста.

На те слово й Огапка, й Килина відскочили від Клима і смирненько стали перед урядом, а Клим розігнувся, пригладив волосся руками і спокійно сказав:

— Усе, що трапилося зі мною тут, в уряді, прошу, панове врядні, записати до замкових книг, бо це, панове врядні, учинився перед вашими очима розбій.

Розділ X

З того всього, що трапилося сьогодні на вряді, можна було б добре посміятися, і мої приятелі-писарчуки, та й пан писар наш, так і вчинили: приятелі мої аж підскакували на стільцях. Особливо, коли Огапка з Килиною гамселили Клима Партинюху: Онисим при тому квоктав, мов півень, Онисифор тоненько хихикав, а Олександр гохав, ніби в тимпана бив. Пан же писар, як особа поважніша, весело скалив зуби, і всі вони мали скісні, майже заплющені очі і аж головами водили — такі веселі оказії нечасто в нас трапляються. Мені ж від того,

що побачив, зовсім не було весело, отож ішов додому і смутно думав: хлопець із дівчиною ніби для любові та взаємної втіхи сходяться, у чесному ж шлюбі й для ложа законного, щоб, на діток своїх дивлячись, веселитися і хвалити Бога, натомість для щоденної, з місяця в місяць, із року в рік, війни та гризні, не раз і в криваві змагання вступаючи, — це я добре знав, служачи в уряді; траплялося, що жінка чоловіка сокирою зарубувала, а чоловік жінку мордував та убивав. Спершу-бо вони, жінки й чоловіки, бувши парубками та дівчатами, думав печально я, в одур взаємний приходять, зачаровуються і без чарівників, і коли не можуть сягти хтось когось, як оце я Юстину, страждають та мучаться, прагнуть зійтися з коханою, щоб бачити її, слухати, говорити влесні й радісні речі, а потім, зійшовшись, спершу позбуваються щасливого одуру, байдужіють, а потому й війни вчиняють.

„Що воно таке, любов ота в світі? — думав печально я. — Бог чи диявол у тому діє, прокляття, як про це вістить Святе Писання, чи Господнє призначення для світобудівництва, як про те говорила вигадана мною чи, може, витворена чарами дядька Кипріяна Жінка із Цвіту? Чи ж не отак, — думав я ще печальніше, — й поселяються в людську душу біси? І, може, мав рацію дядько Кипріян, що ми самі їх творимо в собі, ламаючи душу; із тих клаптиків наших зламаних душ вони й виникають, а відтак живуть у нас, як у домі; є поміж них усякі, і б’ються в нас, і чубляться, як Огапка із Климом, і немає тому ні кінця, ні краю. Зрештою, й соловей не все співає чарівних пісень, — продовжував думати я, — а тільки зманюючи солов’їху; та й хлопець, залицяючись до дівчини, дурить її, а дівчина дурить хлопця, і постають вони в очах одне одного отакими янголиками із крильцями, а кігті, чорні крила, як і темні думки, ховають у пухових узголівниках облудності своєї. Отак і сходяться, одурені, аби розмірити поле битви своєї і виставити полки свої, а тоді й двигнути для вічної війни з тим чи тою, котру собі для любові вибрав. То може, — несподівано подумав я, — має рацію Юстина, коли не бажає губити своєї дівочої чистоти, а хоче віддати її не житейському ворогові, чоловікові, а Богові? Відмовляється від війни, світу, розколеного на ніч і день, на любов та ненависть, де не лише квіти ростуть, а більше колючок, як у найліпшої квітки — рожі, про яку співають закохані. Рожа цвіте недовго, а колючки на її гіллі сидять постійно. От і Клим Партинюха, — думав я, — спершу пишний одяг своїй обраниці справив, а тоді і їжі не захотів давати; та й сама Огапка спершу влещувала його, а тоді почала бити на його голові сковорідки“.

Ні, не міг я всього цього збагнути, через те поспішав додому, може, ще застану дядька: хай повість мені розгадку, сядемо і спробуємо розв’язати цього вузла разом. А ще попрошу: нехай припинить чарування, бо хоч і уражений я, і ображений, але чи так годиться завойовувати дівчину? Адже й у мене з Юстиною — не любов, а війна, тобто ми вийшли в поле битви своєї, поставили полки і рушили ними для бійки ще тоді, коли б мали тішитися квітучими рожами та солов’ями. Ось що мене почало мучити, я ж бо не вважав себе лихою людиною. Не війни ж бо хочу з Юстиною, а любові, не змагання, а поєднання, не бійок, а спільноти душевної й тілесної. Коли ж бачить вона в мені не рицаря свого і не омріяного милого, а тільки пса шолудивого — пощо це все?

Але не відав я іншого: мої приятелі-писарчуки Онисим, Онисифор та Олександр, із дружнього-таки співчуття до мене й моєї любовної туги, самі пішли до дядька Кипріяна і попросили в нього помочі від себе, але для мене. Дядько ж, па їхнє прохання, дав їм мідяну дощицю, на якій було написано моє ім’я, а ще до того чарівні слова — про все лише згодом оповіли мені вірні мої приятелі. Отож минулої ночі вони нагодували Юстининого пса ковбасою, а дощицю ту вкопали під порогом Юстининого дому, через що й сталося те, про що оповім далі.