Біс плоті
Шрифт:
— Зарік узяла прожити вік свій у тілесній чистоті, — мовила холодно Юстина, і її личко стало строге, аж зменшилося на ньому природної краси.
— Яке воздаяння за прожиття в чесному шлюбі, всім відомо: заведете дім і родину, працюватимете, як велів Господь, у поті чола свого, трудом та любов’ю утверджуючи доброздання цього світу. Яке ж воздаяння, дівчино Юстино, буде від безплідності твоєї? Чому смерті тілесної прагнеш?
— Велике й невимовне воздаяння, — палко сказала Юстина. — Тим, що живуть у невинності тілесній (і чудо це велике, що люди про такий великий скарб чистоти ангельської не дбають нітрохи, а до гріха тілесного рвуться), приготоване Царство Небесне.
Сказала це й звела личко, яке наче осмугою покрилося і ще більше втратило своєї краси.
Пандемос
— Страшні слова говориш, дівчино. Коли б усі так думали, у який же спосіб світ міг би стояти і як би люди народжувалися? І коли б Єва чистоту зберегла, подумай, дівчино: звідки б сталося примноження роду людського?
— Єва чистоту не зберегла через гріх, — жорстко сказала Юстина. — Ослухалася Бога і через це смертною вчинилася.
— Наслухалася ти темних і немудрих, дівчино, — сказала Пелагія. — Чи ж, створивши Єву, Бог не дбав про вічність? Чи ж, спокусивши Єву, не дав Адамові та їй волю жити за своїм розумом і волю творити свою вічність у дітях? Чи ж не Господь створив Адамові сім’я, а Єві вклав у нутро яйце-райце із захованою в ньому таїною життєтворення?
— Бог їх тим покарав, — сказала Юстина, — бо віддалив од Царства Небесного, отож тільки ті з людей, що збережуть чистоту невинності, потраплять назад у те Царство.
— Звідкіля те знаєш? — здивувалася Арейя.
— Панотець Михайло те мені оповів, — сказала Юстина.
— А звідки те знає панотець Михайло? — спитала Пелагія.
— Так віститься у церковному вченні, — мовила Юстина.
— А коли це вчення тих, що дияволом опановані?
— Дияволом опановані живуть у світі, а панотець Михайло чернець і живе у Бозі й Дусі, — сказала Юстина.
— Мудра ти дівчина, — мовила Таласія, — але крива твоя мудрота. Воістину добра річ є подружжя, його-бо сам Бог установив. Та й писання християнське його похваляє, бо сказано в Посланні до євреїв: „Нехай буде в усіх чесний шлюб і ложе непорочне“. І багато святих Божих хіба не були одружені? Шлюб дав Бог на втіху людині, щоб, на діти свої дивлячись, веселилися і хвалили його.
Тоді стрепенулася раптом Юстина, її обличчя перекривилося із жаху і стало геть-но старе, а очі розширилися, і плюснув із них чорний вогонь. Скочила на рівні і скрикнула раптом:
— Згинь, пропади, сатано! Чого мене скушаєш? — і поклала на Басілею хреста.
Але нічого Нікефорос від того не вчинилося, сиділа вона, смутно всміхаючись, і тільки дивилася печально на Юстину.
— Сказала тобі, — тепло й журливо мовила, — що не з лихим серцем до тебе прийшла. Сатана ж не в добрій науці і у славу Божу з’являється, а в лихій. Що ж доброго вчиниш, себе живою у труну поклавши, замість того, щоб доброчиння у світі творити, любов сіяти і на вічність у дітях своїх працювати? Отож сатана, дівчино, не в мені, а в тобі. Отямся, і схаменись, і прожени із себе нечистого. Відрікшись од Господнього наказу, не вічність, а смерть дочасну знайдеш, бо Царство Боже не в небі будується, а в живому світі і в людях цього світу, в добротворенні їхньому і на основі любові їхньої. Ось тобі дар, що його дав Господь Адаму та Єві, відсилаючи їх творити працею своєю життя на землі, ось вона — сподіванка, ось вони — початки любові.
Але не дійшли ті слова до Юстини. Вона розчервонілася від гніву, тупнула ногою і закричала:
— Згинь, пропади, сатано! Не спокушай мене до гріха! Чистою тілесно залишуся і ніщо мене з цього шляху не зверне! Плюю на твої злочестиві й лихі слова!
І диво дивне учинилося (все те побачив я, стоячи на зруйнованій башті замку і невідривно дивлячись на сад, в якому відбувалася та розмова): ті плоди, які раніше ніби більші зробилися від пробуття там Таласії, скорчилися і зморщилися, з вишень пропало червоне, і знову стали вони зелені із жовтизною, і полетіли на той сад метелики й кузьки: метелики поклали на листя яєчка, і почала плодитися із них гусінь і черва, а кузьки прокусували хоботками, ніби голками простромлювали, зелені ще й малі сливки і пожадно смоктали із них сік. Жінка ж із Цвіту звелась із лавки, нахилилася до пса, котрий і досі дивився на неї зачаровано,
— Шкода, що серце у камінь ти перетворила. Воля твоя діяти й думати, як знаєш, бо одні люди для краси, інші — до добра й любові, ще інші — для темряви, смерті і зла, а четверті — для нетерпимості народжуються. Коли хочеш, оживлю й розтоплю серце тобі, а коли не хочеш, хай на тебе зглянеться Боже милосердя.
— Згинь, пропади, сатано! — твердо сказала Юстина і знову наклала на Пандемос хреста.
І тоді виплодилась у її саду гусінь та черва, а ще більше налетіло кузьки й саранчі, і почали вони жерти й випивати плоди й поглинати листя зелене з Юстининого саду. Юстинин же пес звівся на ноги і печально на все те дивився, і ніби щось сказати хотів, але не міг, — не дано-бо псам мови для вислову своїх думок. Таласія ж знову всміхнулася і рушила геть, але цього разу там, де ступали її золотом підковані чобітки, не виростали квіти, бо земля на тому місці була суха, гола й безплідна, земля була самий порох і не наповнювалася животворним соком (а я стояв на зруйнованій башті житомирського замку, і очі мені слізьми узялися, і любов моя стала мала і скулена, ніби в кулаці стиснена. „Диво-дивний цей світ, — думав, — а ще дивніший я зі своєю безнадійною любов'ю“ Тож дивився вниз, на вулицю, що спускалася від замку до річок, у чудову долину; йшла нею Анадіомена, але не весела, а смутна, хоч краси своєї нітрохи не втратила та й не погасила своєї чарівної всмішки, яка ояснювала світ, через що все навколо жило, цвіло й шумувало, бо світ живий — широкий і безмежний, а отже, невмирущий).
Інтермедія п’ята
Запис в актах Житомирського уряду
Цього разу скаржився Клим Партинюха, міщанин житомирський, на сина міщанина-таки Харитонового Сосновського Самсона, що в його відсутність Климова власна жінка Огапка Харитоні'вна, нічого йому не сказавши й не нарадившись, пішла від нього геть, і саме в той час у нього погинуло немало речей, тобто з-під замка згинуло двісті повісьм прядива льону, піввідра меду прісного, сирів двадцять, відро масла, сто ліктів полотна посполитого, кошуль вишиваних колінських жіночих три, шовку червоного золотників двадцять, тасьма шовкова, чепець шовковий, ланцюжок срібний, плахта напільна із черцем [14] , пояс оксамитний, немало непряденої пряжі, грошей готових дві копи литовські і сковорода.
[14] Із черцем — з червоними смугами.
Це все проголосив Клим Партинюха перед нами, а передусім перед паном підстаростою Іваном Станишівським, велеголосно, після кожної названої речі робив затинку, причому його чорні, як смола, очі запалювалися, ніздрі тріпотіли; очевидно, Клим був уражений подією, але хто зна, чим більше: чи тим, що від нього пішла жінка, чи пропажею речей.
І тут од дверей почувся жіночий голос — входила до покою Огапка Харитонівна, і була на ній кошуля вишивана колінська, на голові чепець шовковий, на шиї ланцюжок срібний, на клубах плахта напільна із черцем, на стані пояс оксамитний.
— Не слухайте, панове урядні, цього обіясника і звіра, бо все було не так. Коли цей обіясник од’їжджає з дому, зачиняє мене в комору, не даючи хліба, а коли опираюся, б’є мене й соромить, ніби я, коли він виїжджає, накликаю до себе молодиків чвору і не встидаю невшетності. Що я, панове, ніби в якісь фарботи [15] тоді вбираюся, а я вбираюся тільки так, як мене бачите, що я, мовляв, не дбаю про чесноти, а все на кавалірів око ставлю і ніби веду з ними учти та бесіди.
[15] Фарботи — мережива.