Бійцівський клуб
Шрифт:
Кажу Марлі, що цей День Подяки буде першим, коли ми з дідусем не пішли кататися на ковзанах, хоча крига цьогоріч шість дюймів завтовшки. У моєї бабусі завжди на чолі й руках були ці маленькі круглі пластирі, котрими вона все життя прикривала родимки, які, на її думку, її псували. Вони або намагалися розширитися нерівними краями, або змінювали колір із брунатного на синій чи чорний.
Коли бабуся востаннє виходила зі шпиталю, дідусь ніс її валізу — настільки важку, що він пожалівся, що його всього перекосило. Моя франко-канадська бабуся була такою сором’язливою, що ніколи не носила купальника на людях і завжди вмикала
Для мого дідуся це було щось на штиб підсумку їхнього життя: моя бабуся, рак, їхнє весілля, твоє життя. Кожного разу, коли він розповідає мені цю історію, він сміється.
Марла не сміється. Я хочу розсмішити її, щоб їй відлягло. Щоби вона вибачила мені за колаген. Що я нічого не знайшов. І якщо вона знайшла щось сьогодні вранці, то помилилася. Родимка.
У Марли є шрам від цілунку Тайлера на тильній стороні руки.
Я хочу, щоби Марла розсміялася, тому не розповідаю, як востаннє обіймав Хлою — лисий скелетик, вмочений у жовтий віск, із шарфом навколо голови. Я обіймав Хлою востаннє, перш ніж вона щезла назавжди. Сказав їй, що вона схожа на пірата, і вона розсміялася. Коли я ходжу на пляж, завжди підгинаю праву ногу під себе. З Австралією та Новою Зеландією — чи зариваю її в пісок. Мене лякає те, що люди можуть побачити ногу, і в їхніх думках я почну вмирати. Рак, якого в мене нема, тепер повсюдно. Але цього я Марлі не кажу.
Є чимало речей, які ми не хочемо знати про тих, кого любимо.
Щоб розвеселити Марлу, щоби почути її сміх, розповідаю їй про жінку, що написала до «Любої Еббі»[30]: вона вийшла заміж за привабливого успішного трунаря, і першої шлюбної ночі він змусив її лежати в крижаній ванній, доки шкіра не стала холодною на дотик, і наказав непорушно лежати в ліжку, доки він здійснював статевий акт із її холодним застиглим тілом.
Гумор у тому, що жінка робила це на початку шлюбного життя і продовжувала робити ще десять років шлюбу, а тепер писала до «Любої Еббі»: чи не гадає Еббі, що це може щось значити?
Глава 14
Коли люди думали, що ти вмираєш, вони приділяли тобі якнайбільше уваги — через те я й полюбив групи підтримки.
Коли вони могли бачити востаннє, вони тебе справді бачили. Решта — стан банківського рахунку, пісні по радіо, скуйовджене волосся — відкидалося геть.
Вони приділяють тобі всю свою увагу.
Люди слухають, а не чекають своєї черги, щоби висловитися.
І коли вони говорять, вони не розповідають історії. Коли ви удвох розмовляєте, ви щось будуєте, а опісля — ви вже не ті, якими були.
Марла почала ходити на групи підтримки, коли знайшла перше ущільнення.
Наступного ранку після того, як ми знайшли друге ущільнення, Марла пристрибала до кухні двома ногами в одній панчосі й сказала: «Глянь, я схожа на русалку?»
Марла сказала: «Це не той випадок, коли хлопці сідають задом наперед на унітаз і уявляють себе на мотоциклі. Це приємна випадковість».
Якраз перед нашою зустріччю на «Лишаємось Чоловіками Разом» Марла знайшла перше ущільнення, і ось — друге.
Ви маєте знати, що
Коли Марла знайшла перше ущільнення, то пішла до клініки, де згорблені опудала матерів колисали або клали собі під ноги кульгавих лялькових дітей. Діти були змарнілі, з темними колами під очима кольору бананів чи апельсинів, що от-от зіпсуються, а матері зчісували з їхніх скальпів лупу, спричинену занедбаним грибком. Порівняно з хирлявими обличчями, зуби в людей у клініці виглядали величезними — доказ того, що зуби — тільки скалки кісток, що проходять крізь шкіру, аби розжовувати їжу.
Ось де ти опиняєшся, якщо не маєш медичного страхування.
Перш ніж щось стало відомо, чимало геїв схотіли завести дітей — зараз діти хворі, матері вмирають, а батьки мертві; сидячи в шпитальному блювотному смороді з сечі та оцту, в той час як медсестра опитувала кожну матір, скільки часу та хвора, скільки ваги вона втратила і чи в її дитини є живі родичі або опікуни, Марла вирішила — ні.
Якщо вона має померти, знати про це Марла не хоче.
Марла вийшла з клініки, завернула за ріг до міської пральні й вкрала з сушарок усі джинси, тоді віднесла їх до дилера, котрий дав їй п’ятнадцять баксів за пару. Тоді Марла придбала собі справді добрі колготки — з тих, що не пускають стрілок.
— Навіть справді добрі, які не пускають стрілок, — каже Марла, — усе одно рвуться.
Ніщо не вічне. Усе розвалюється.
Марла пішла до груп підтримки через те, що їй було легше знаходитися серед таких самих підтирок для дупи. З усіма було щось не те. I потроху Марла заспокоїлася.
Вона влаштувалася до моргу, де займалася клієнтами, які наперед оплачували свій похорон: де зрідка пузани, а частіше товстулі виходили з демонстраційної зали, виносячи урночку розміром з підставку для яйця, а Марла сиділа у фойє із зібраним волоссям, у порваних колготах та доленосним ущільненням у грудях, і казала: «Мадам, не обманюйте себе. У цю урночку ми не зможемо вкласти навіть вашу спалену голову. Поверніться й принесіть щось розміром із кулю для боулінгу».
Серце Марли було схожим на моє обличчя. Лушпиння й відходи світу. Уживані підтирки для дуп, у переробці яких ніхто не зацікавлений.
Межи групами підтримки й клінікою, розповіла мені Марла, вона зустріла чимало мертвих людей. Вони вже померли, вони там, по той бік, а ночами вони телефонують. Марла могла піти до бару і почути, як бармен кличе її до телефону, а коли вона брала слухавку, там була мертва тиша.
Тоді вона й відчула, що досягла дна.
— Коли тобі двадцять чотири, — каже Марла, — ти й уявити собі не можеш, як низько можеш впасти, проте я швидко вчилася.
Коли вона вперше наповнювала кремаційну урну, то не вдягнула маску на обличчя — пізніше вона прочищала ніс, а на серветці лишилися темні сліди містера хтозна-якого.
Якщо в будинку на Пейпер-стрит телефон дзвонив лише раз, ти підіймав слухавку, і там була мертва тиша — ти знав, що хтось хоче знайти Марлу. Це траплялося частіше, ніж можна було очікувати.
У будинок на Пейпер-стрит подзвонив детектив, що розслідує вибух моєї оселі, і Тайлер стояв поруч і шепотів мені у вухо в той час, як в іншому вусі детектив питав мене, чи не знаю я кого-небудь, хто міг би виготовити динаміт у домашніх умовах.