Багаті і бідні

Чагровська Лариса

Але даму понесло.

— Тут немає чого виходити. Хай діти чують. Ситуація очевидна. Ви некомпетентний учитель, який не вміє спілкуватись з дітьми. Хіба у цьому винен мій Андрій?

— Я попрошу без образ, — і собі підвищила голос Оленка. Клас завмер. — Ваш Андрій вчора кинув у мене паперову кульку з само…

— То наведіть дисципліну, ви ж учитель. Як вас тільки на роботу взяли? — знову перебила її дама.

— Припиніть. Це вже переходить всілякі межі. Я не терпітиму такого…

У Оленки затремтіла нижня губа.

— А

чого це ви на мене кричите, шановна? Краще б з учнями своїми розібрались самі, а то мам на допомогу кличете. Ні на що не здатні, так?

Оленка вирішила озброїтись тактикою мамусі.

— Тепер зрозуміло, чому Андрій не вміє себе поводити.

— Що? Та як ти смієш? Зовсім вже? — доглянуте личко дами скривилось.

Оленка різко її обірвала, — ми на «ти» з вами не переходили. Ви жодного права не маєте так зі мною розмовляти. Ми так ні до чого не домовимось.

— Та не збираюсь я з тобою домовлятися. Професорша… — зневажливо кинула пані Кучеренко.

Клас вибухнув сміхом. Оленка ладна була крізь землю провалитись.

— Що це за образи? Та я подам на вас у суд за таке… — вигукнула беззахисна вчителька.

Дама театрально голосно розсміялася, — ага, подавай, злякала. Спершу навчись виконувати свою роботу як слід, то й не буде приводів до суду скаржитись, теж мені…

Присутні школярі знову захіхікали.

Оленка вибухнула, — і подам до суду, за приниження і безпідставні звинувачення. Що ви собі думаєте? Що…? А синочка вашого я до своїх уроків допускати не буду. Зрозуміло? Не хочу його бачити на своїх уроках. А з вами у суді зустрінемось.

Оленка нетерпляче глянула на байдужу мамусю, а потім на клас. — Сьогодні уроку не буде. Ви вільні, — звернулася вона до учнів і ще раз метнула погляд на пані Кучеренко.

У тої на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Учителька взяла кілька зошитів зі столу і швидким кроком вийшла. Вона чула, що пані Кучеренко продовжує рясно обмовляти її. Сипались образи і погрози. Лише у кінці широкого довгого коридору все стихло. Оленка відчула, як сльози потекли по її щоках. Нервове напруження спадало.

Майже нечутно вона відчинила двері вчительської і прослизнула повз колег, що як завжди розпивали чай. Примостившись у куточку біля вікна, вона дістала блідо-рожеву хустинку і, дивлячись у дзеркальце, витирала очі. «Чому, чому вона так мене ображала! Невже… Мабуть, я на це заслуговую! Але ж я… я все намагалась… я робила все правильно! Це правильно! Треба мати самоповагу і гордість! Я все зробила правильно!»— подумки заспокоювала себе Оленка.

Олена часто жалкувала про те, що вже зроблено і назад не повернеш. Але цього разу було безглуздо звинувачувати себе. Будь-хто зірвався б так само, як вона. Це захисна реакція, щось на кшталт інстинкту самозбереження.

Масивні двері різко відчинились і до кімнати влетіла Ніна Гаврилівна. Збуджена, з палаючими очима та розкуйовдженим волоссям. Вона поправила свій модний

піджачок і, миттю окинувши оком приміщення, зупинилась на своїй жертві. Оленка відчула погляд, що ніби просвердлив у її голові дірку.

Колеги, які у душі щиро підтримували Оленку, вирішили дещо злагодити її майбутню сутичку з керівницею.

— Ніно Гаврилівно, приєднуйтесь до чаювання, — з посмішкою запропонувала руденька вчителька молодших класів.

— Ні, дякую.

Завуч гігантськими кроками, наче стрибками, нависла над Оленкою.

Не чекаючи, що буде, Оленка подивилася на завуча, спокійно встала і попрямувала до дверей.

— Олено Іванівно, це вже занадто. Ви вперше, — Ніна Гаврилівна запнулась на півслові.

Чаювальниці відірвались від інтелігентної бесіди про систему освіти та марки підгузків, одночасно вперлись очима в грізну постать Ніни Гаврилівни.

— Куди це ви тікаєте? На вас чекає Ігор Васильович. Чи ви думали, що вам ця витівка так просто минеться? — кричала через усю вчительську Ніна Гаврилівна до Оленки. Було видно, яке задоволення вона отримує від цієї розмови. Точніше від свого крику.

— Я не тікаю. Я йду до Ігоря Васильовича, — спокійним тоном відповіла Оленка і вийшла.

— Спершу я скажу вам кілька слів, — різко перепинила її завуч. — Скажу вам одразу, Олено Іванівно, ви зробили жахливу помилку. Ваше зухвальство і ваше нахабство може багато коштувати школі. Ми тут усім колективом намагаємось створювати позитивний імідж школи, а ви… — завучка прискіпливо обвела поглядом отетерілих від цього крику вчительок з горнятками у руках.

Оленка мовчки вийшла з приміщення і голосно гримнула дверима. Вона уявляла, що зараз діється всередині, як смачно її обговорюють, як дехто намагається за неї вступитися, а дехто навпаки — зверхньо оцінює.

Дівчина повільно йшла коридором. Вона розхвилювалася. Дуже сильно розхвилювалась. Усередині щось стиснулось від недоброго передчуття. Оленка зупинилась біля великого вікна, що виходило на шкільне подвір’я. На стежці майоріло знайоме червоне пальто. Цокаючи підборами, Валентина Кучеренко поспішала до акуратненького нового авто, залишеного обабіч дороги. Оленка відвернулась і раптом страх зник. Образа теж. Вона сміливо зайшла до кабінету директора.

— Викликали?

Оленка відчула зніяковілий погляд Ігоря Васильовича. Хороший досвідчений педагог, він відчував настрій співрозмовника і завжди знав, що сказати.

— Сідайте, Олено Іванівно. Маємо розмову. І досить неприємну.

Оленка ледь сіла на краєчок великого старого шкіряного дивана.

Директор продовжував, — отже виникли непорозуміння з Кучеренками, — нахмурив чоловік високе чоло.

— Так, і з сином, і з матір’ю, — щиро зізналася вчителька.

Директор важко зітхнув, — Олено Іванівно, глибоко у душі я вас дуже і дуже розумію, але ваша поведінка неприпустима. Ви псуєте імідж нашої школи.

— Імідж? — здивувалася Оленка.