Баранкін, будь людиною!
Шрифт:
— Смирнов! — гримнула на Веньку Зінка Фокіна.
— І взагалі, — кричав далі на весь клас Венька, — пропоную, щоб протягом першого місяця нікому не ставили ніяких запитань і взагалі не викликали до дошки!..
— То ти ці слова кричи окремо, — порадив я Смирнову, — а не з усіма вкупі!..
Тут знову всі заверещали в один голос, так, що вже не можна було дібрати жодного слова і взагалі не було змоги зрозуміти, хто з Веньчиною пропозицією згоден, а хто ні.
— Ой, тихіше, хлопці, — сказала Фокіна, — замовкніть! Хай скаже Баранкін!
— А що казати? Ми з Костем не винні, що Михайло Михайлович у цьому навчальному році викликав нас до дошки першими. Спитав би когось із відмінників, наприклад, Мишка Яковлєва, і все почалося б з п'ятірки…
Всі почали галасувати і сміятись, а Фокіна сказала:
— Ти, Баранкін, краще облишив би дотепи і брав приклад з Яковлєва.
— Ач, який прем'єр-міністр! — сказав я не дуже голосно, але так, щоб усі чули.
Хлопці знову засміялися. Зінка Фокіна зойкнула, а Ерка похитала головою, як доросла, і сказала:
— Баранкін! Ти краще скажи, коли ви з Малиніним виправите свої двійки?
— Малинін, — сказав я Костю. — Поясни…
— От причепилися! — сказав Малинін. — Та виправимо ми ваші двійки… тобто наші двійки…
— Коли?
— Юрко, коли ми виправимо двійки? — спитав мене Кость.
— А ти, Малинін, своєї голови на плечах не маєш? — закричала Кузякіна.
— У чверті виправимо, — пообіцяв я твердо, щоб внести остаточну ясність у це питання.
— Це що ж виходить? Виходить, наш клас повинен цілу чверть переживати ці злощасні двійки! — сполошилась Кузякіна.
— Баранкін! — сказала Зінка Фокіна. — Клас ухвалив, щоб ви виправили ці двійки завтра!
— Вибачте, будь ласка! — обурився я. — Завтра неділя!
— Байдуже, повчите! (Мишко Яковлєв.)
— Так їм і треба! (Алик Новиков.)
— Прив'язати їх вірьовками до парт! (Ерка Кузякіна.)
— А якщо ми не розуміємо з Костем рішення задачі? (Це сказав уже я.)
— А я вам поясню! (Мишко Яковлєв.)
Ми з Костем перезирнулись, але нічого не сказали.
— Мовчання — знак згоди! — сказала Зінка Фокіна. — Отже, домовились на неділю! Вранці попрацюєте з Яковлєвим, а потім прийдете у шкільний сад — будемо садити дерева!
— Що? — зарепетували ми з Костем в один голос. — Ще й дерева садити? Та ми ж… ми ж потомимось після занять!
— Фізичний труд, — сказала головний редактор нашої стіннівки, — кращий відпочинок після розумової праці.
— Це що ж виходить, — сказав я, — значить, як в опері, виходить… «Ні сну, ні спокою знеможеній душі!..»
— Алику, — сказала староста нашого класу. — Дивись, щоб вони не повтікали!..
— Не втечуть! — сказав Алик. — Зробіть веселе обличчя! У мене розмова коротка! На випадок чого… — Алик навів фотоапарат на нас з Костем. — І підпис…
ПОДІЯ ЧЕТВЕРТА
А якщо я втомився бути людиною?!
Учні, перемовляючись, виходили з класу, а ми з Костем усе ще сиділи за партою і мовчали. Одверто кажучи, просто отетеріли. Я вже казав, що і раніше нам доводилося хапати двійки, і не раз, проте ніколи ще клас не брав нас з Костем у таку роботу на самому початку року.
Я гадав, що ми з Костем залишились у класі зовсім самі, і хотів уже був поділитися з ним своїми невеселими думками, але в цей час до мене підійшла раптом Зінка Фокіна.
— Юрку, — сказала Зінка Фокіна. (От дивно! Досі вона завжди називала мене тільки на прізвище.) Юрку! Ну, будь людиною!.. Ну, виправ завтра двійку! Виправиш?
Вона говорила зі мною так, ніби ми були в класі зовсім самі. Ніби поруч зі мною не сидів мій найкращий друг Кость Малинін.
— Фокіна! — сказав я офіційним голосом. — Коли б не був я вихованим, то сказав би тобі: «Од-че-пись!»
Фокіна( обурено). З тобою зовсім неможливо розмовляти по-людському!
Я( холодно). Ну і не розмовляй!
Фокіна( ще більш обурено). І не буду!
Я( ще холодніше). А сама розмовляєш!..
Фокіна( в тисячу разів обуреніше). Бо я хочу, щоб ти став лю-ди-но-ю!
— А я не людина, чи що?
— Ні, Юрку! — сказала Фокіна серйозно. — Я хочу, щоб ти став людиною у повному розумінні цього слова!
— А коли я стомився… Стомився бути людиною! Тоді що?
— Як це стомився? — спитала Фокіна здивовано.
— А так! — обурено закричав я на Фокіну. — Стомився й годі! Стомився бути людиною! Стомився! У повному розумінні цього слова!
Зінка так розгубилася, що просто не знала, що мені сказати. Вона стояла мовчки і тільки часто-часто кліпала очима. Я боявся, раптом вона рознюняється. Проте Зінка не рознюнялась, а якось уся змінилась і сказала:
— Ну, Баранкін!.. Знаєш, Баранкін!.. Годі, Баранкін!.. — і вийшла з класу.