Баранкін, будь людиною!
Шрифт:
— Ти збожеволів! — знову заверещав на акації Малинін. — Вона ж тебе з'їсть!
— Мене? Свого хазяїна?! Ти що, з глузду з'їхав!
Не встиг я закінчити фрази, як ззаду на мене накинулось щось важке і з диким муркотінням підм'яло мене. «Муська!» — встиг подумати я і рвонувся з усієї сили вбік і вгору у напрямку до акації, на якій метався і галасував Малинін. Я летів, як камінь з рогатки. Я ледь не збив з дерева свого кращого друга. Добре, що він утримався і не впав додолу. Тим часом я теж встиг учепитися за гілку. З акації я поглянув вниз. Муська била хвостом по траві і муркотіла.
В
— Полу-чив-чив! Полу-чив-чив! — зловтішався Кость Малинін.
— Нічого не розумію, — зацвірінчав я. — Знайома ж кішка… Так би мовити, рідна…
— «Рідна, знайома»… Дякуй, що вислизнув з її кігтів.
— Баранкін перед кішками ніколи не відступав!
— Хоробрий який! Розцві-цві-цвірінчався: «Іди сюди, я тебе не з'їм, дивачка!» Сам дивак! Ти забув, мабуть, що коти їдять горобців?
— Та ні, — сказав я, — просто я ще не звик до того, що я горобець!
— «Не звик», а чому я одразу звик? — сказав Кость і додав: — Ось з'їла б тебе твоя рідненька Муська, що б я твоїй мамі сказав?
Я уявив на мить, що було б, якби мені не пощастило вирватись з Мусьчиних кігтів, і мені стало моторошно. Відверто кажучи, я просто злякався, хоч загроза минула і боятись було вже нічого, але пір'я в мене однак заворушилося і стало дибки.
— Що це з тобою? — спитав мене Кость. — Чого ти наїжачився?
— Жарко! — сказав я, обмахуючись крилом.
Кость знову почав лаяти мене, а я взяв і сховав голову під крило, але в цей час хтось штрикнув мене чимось гострим під бік…
ПОДІЯ ТРИНАДЦЯТА
Про що цвірінчать бабусі
Я виглянув з-під крила і побачив поряд старого облізлого горобця.
— Ти,» горобеня жовтодзьобе, — сказав мені старий горобець. — Я тут за тобою ввесь час з берези стежив. Ти що, дур-ник-чик-чик, а чи тільки прикидаєшся?
— А що вам од мене треба?
— А ти не кричи на старших.
— Я не кричу. Це в мене такий голос.
Щоб старий відчепився од мене, я сховав голову під крило, але горобець знову боляче дзьобнув мене по шиї.
— Слухай, коли з тобою говорять старші! Шануй дорослих! Не задавайся…
— А я не задаюсь!
— А що це ти про кішок просторікував? Які можуть бути у горобця знайомі кішки? Ех ви, жовтодзьобі! І чому тільки вас батьки вчать?
Старий підкотив очі і зацвірінчав про те, які в його часи були слухняні і старанні горобенята, такі вони всі були розумні, не задавалися, а тепер всі задаються.
Чи варто було перетворюватись на горобців, щоб слухати цю нік-чем-чем-ну нотацію. І у нас старенькі бабусі, як посідають увечері на лавочці, тільки про те і цвірінчать, тобто балакають.
— Ви чиї діти? Чиї ви? Чиї ви? — запитав мене старий.
— Нічиї! Нічиї! — сказав я, зірвався з гілки і покликав за собою Костя Малиніна.
— Задавайся не задавайся! — сказав Кость, махаючи крилами. — Див-див-дивак якийсь!
Ми закружляли над нашим двором, видивляючись дерево, вільне від горобців. Хоч і я сам був горобцем, але мені чомусь раптом захотілось триматися од них далі. Знайомство з безхвостим і старим справило на мене не дуже приємне враження. А найбільше мене дратувало ось що: від тої миті, як ми перетворились з Костем на горобців, минуло, мабуть, уже півгодини, а наше горобине життя все якось не клеїлося, і взагалі все йшло зовсім не так, як я сподівався. Час іде… Завтра, між іншим, знову до школи…
Костю Малиніну я, звичайно, нічого не сказав. Зрештою, попереду ще цілий день — життя налагодиться, і все буде гаразд. Головне, не варто впадати у відчай і втрачати надію.
Ми покружляли в повітрі і знову сіли на дерево. На дереві не було жодного горобця.
Гілка, на яку ми сіли, виходила до сонця. Сонечко пригрівало, немов улітку.
З задоволенням втягуючи голову в плечі, я вже збирався сховати її під крило, як раптом у мене над вухом щось противно свиснуло. Потім ляснуло. Посипалось листя. Ну, що ще таке? В чому справа? Я розплющив очі і глянув униз.
ПОДІЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
Далекобійна рогатка з оптичним прицілом
Біля лавочки, на котрій ми нещодавно сиділи з Костем Малиніним, стояв мій сусід по квартирі, пелехатий Венька Смирнов, і противно мружився. В руках у нього була рогатка з оптичним прицілом. Рогатку я впізнав одразу. Ніхто, крім мене, не робив таких далекобійних рогаток.» Веньчину рогатку теж змайстрував я за його власним проханням. Венька дивився на мене в оптичний приціл. Я дивився на Веньку. На Веньчиному обличчі було написано: «Не влучив! А жаль…» Так… Мало того, що мене ледве не з'їла кішка, тепер в мене стріляють з рогатки, зробленої моїми ж руками!
— Ну, зажди, Венько! — цвірінькнув я з дерева. — Стривай, пелехатий! Коли я знову перетворюся на людину, я тобі покажу, як стріляти в мене з рогатки!
Не звертаючи жодної уваги на моє цвірінчання, Венька нагнувся і почав шукати камінця. Ми з Костем перезирнулися і, не домовляючись, кинулися навтьоки. Я вирішив полетіти подалі від нашого двору, від кицьки Муськи, від пелехатого Веньки з рогаткою, від цих негостинних задерикуватих горобців. Ми пролітали один двір за другим. З висоти нашого пташиного польоту з'ясувалося, що в нашому місті кішок було куди більше, ніж я гадав, коли був людиною. Хлопчаків з рогатками теж було чимало. Це відкриття мене засмутило. Із свого невеликого горобиного досвіду я уже встиг зрозуміти, що будь-яке знайомство з кішкою чи рогаткою може погано закінчитися для» горобців.
Малинін мене теж чомусь почав злити. Плентається десь там, у хвості, відстає весь час і взагалі летить з таким виглядом, ніби він мені послугу робить.
— Чо-чо-го ти весь час відстаєш? — не витримав я і напустився на Костя: — Тягучка противна!
— Я стомився!
— «Стомився»!.. Чо-чо-чотири квартали пролетіли, і вже стомився!
— Я не літати стомився. Я стомився бути горобцем!
— Подумаєш! Півгодини як горобець — і вже стомився! А як же горобці бувають усе життя горобцями?! Знав би, то не зв'язувався з тобою!