Баранкін, будь людиною!
Шрифт:
А я знову залишився сидіти за партою, мовчки сидіти і думати про те, як дійсно я стомився бути людиною… Уже стомився, а попереду ще ціле людське життя і такий важкий учбовий рік… А завтра ще така важка неділя!..
ПОДІЯ П'ЯТА
Заступи все-таки вручають… І Мишко от-от з'явиться
І ось ця неділя настала! На батьковому календарі число і букви розмальовані веселою рожевою фарбою. У всіх хлопців з нашого будинку свято. Ідуть хто в кіно, хто на футбол, хто у своїх особистих справах, а ми сидимо у дворі на лавочці й чекаємо на Мишка Яковлєва, щоб почати з ним вчитися розв'язувати задачі.
В будні дні вчитися теж невелика радість, але навчатися у вихідний день, коли всі відпочивають, справжня мука. Надворі, як на зло, чудова погода. На небі ні хмаринки, і сонце гріє вже по-літньому.
Вранці, коли я прокинувся і виглянув на вулицю, все небо було у хмарах. За вікном свистів вітер і зривав з дерев пожовкле листя.
Я зрадів. Сподівався, випаде град з голубине яйце, Мишко побоїться вийти на вулицю, і наше заняття не відбудеться. Якщо не град, то, може, вітер надує снігу або дощу. Мишко з його вдачею, звичайно, і в сніг, і в дощ припхається, зате у сльоту не так прикро сидіти дома й скніти над підручниками. Поки я складав у голові всілякі плани, все вийшло навпаки. Хмари спочатку перетворились на хмарки, а потім і зовсім зникли. А перед тим, як мав прийти Кость Малинін, випогодилося, і тепер надворі небо чисте-чисте. І повітря не ворухнеться. Тихо. Так тихо, що з берези, під якою ми сидимо з Костем, навіть перестало падати жовте листя.
— Гей, ви, підберезовики! — почувся з вікна нашої квартири мамин голос. — Ви підете, нарешті, вчити уроки чи ні?
Це питання вона ставила нам вп'яте чи вшосте.
— Ми чекаємо Яковлєва!
— А хіба без Яковлєва починати не можна?
— Не можна! — сказали ми з Костем в один голос, відвернулись од вікна і втупилися крізь кущі акації на хвіртку, з якої мав з'явитися Мишко.
Але Мишка все не було. Замість нього за хвірткою маячив, раз по раз виглядаючи з-за дерева, Алик Новиков. Він був, як завжди, геть обвішаний фотоапаратами і всіляким фотопричандаллям. Я, звичайно, не міг дивитися спокійно на цього шпигуна, а тому одвів погляд убік.
— Неділя називається! — сказав я, зціплюючи зуби.
В цей час до Алика підійшла Зінка Фокіна; на плечі вона несла чотири заступи, під пахвою — якусь картонну коробочку, а в лівій руці — сачок, яким ловлять метеликів.
Алик сфотографував Зінку з заступами на плечі, і обоє вони попрямували до нас. Я гадав, що Алик тепер понесе заступи сам, проте цього чомусь не сталося. Всі чотири заступи несла Зінка Фокіна, а Алик, як і досі, тримав обома руками фотоапарат, що висів у нього на шиї.
— Гей, Ви, Фото-Графе, — сказав я Аликові, коли вони разом із Зінкою підійшли до лавочки. — Здається, ці заступи вам не по плечу, Ваше Проявительство!
— Зате вони будуть по плечу вам з Костем, — сказав, анітрохи не збентежившись, Алик Новиков, націлюючи апарат на нас з Костем. — І підпис: староста класу З. Фокіна урочисто вручає госпінвентар своїм співвітчизникам…
Зінка Фокіна прихилила заступи до спинки лавочки, а Алик Новиков клацнув фотоапаратом.
— Так, — сказав я, уважно розглядаючи заступи. — Як у журналі «Костер» виходить…
— Що виходить? — спитала мене Зінка Фокіна.
— Загадкова картинка, — пояснив я.
— Розумію, — сказав Алик, — де в цього заступа руків'я?
— Немає, — сказав я Алику. — А де хлопчик, що буде працювати цим заступом?..
— Баранкін! — спалахнула Зінка Фокіна. — Ти хіба не збираєшся сьогодні озеленяти школу?..
— Чому не збираюсь? — відповів я Зінці. — Збираюсь… Тільки невідомо, скільки часу я буду збиратися….
— Баранкін, будь людиною! — сказала Фокіна.
Вона хотіла сказати нам з Костем ще щось, та роздумала, повернулась і з заступом на плечі подалася до школи.
Алик Новиков знову став на свій пост біля хвіртки за деревом. Кость спохмурнів ще більше і втупився в заступи; він дивився на них, немов загіпнотизований, а я навпаки: я намагався на цей «інвентар» не звертати ніякої уваги. Вдаючи з себе веселого, я дивився на дерева, навіть не здогадуючись, що до неймовірних, фантастичних і, можна сказати, надзвичайних подій, котрі мали розгорнутися у нашому дворі, залишається зовсім небагато часу…
ПОДІЯ ШОСТА
Сім вихідних днів на тиждень — ось що вразило мою уяву!
В кущах цвірінчали горобці. Веселими зграйками вони час від часу спурхували з гілок, перелітаючи з дерева на дерево, на льоту їх зграйки то скупчувались, то розтягувались, неначе горобці були зв'язані між собою гумовими нитками.
Перед самим моїм носом у повітрі безтурботно літала якась мошка. Над квітниками кружляли метелики. На лавочці, де ми сиділи з Костем, бігали чорненькі мурашки. Один мурашка навіть виліз мені на коліно і пригрівся на сонечку.
«Ось у кого, певне, щодня неділя!» — подумав я, заздрісно дивлячись на горобців. Не спускаючи очей з акації, я почав, мабуть, у двісті п'ятдесятий раз порівнювати своє життя з життям горобців і дійшов дуже сумного висновку. Досить було один раз поглянути, щоб переконатися: життя птахів і всяких там комашок було безтурботним і чудовим: ніхто з них нікого не чекав, ніхто нічого не вчився, нікого нікуди не посилали, нікому не читали нотацій, нікому не давали до рук заступа… Кожен жив сам по собі і робив усе, що йому заманеться. І так усе життя! Всі дні розмальовані рожевою фарбою! Щодня свято! Сім днів на тиждень — усі неділі! А у нас з Малиніним один вихідний на сім днів, і то хіба це вихідний? Так, сама лиш назва. А добре було б пожити хоч один деньок отак, як живуть ці щасливі мурашки, або горобці, або метелики, тільки б не чути цих дієслів, що з ранку до вечора так і падають на твою нещасну голову: просинайся, одягайся, піди, принеси, однеси, купи, підмети, допоможи, вивчи! У школі теж не легше. Тільки і чуєш од Фокіної:
«Ой Баранкін, будь людиною! Не крутись, не списуй, не кажи грубощів, не запізнюйся!..» І так далі, і тому подібне…
У школі будь людиною!
На вулиці будь людиною!
Дома будь людиною!
А відпочивати коли?
І де взяти час для відпочинку? Трохи вільного часу ще, звичайно, можна викроїти, а от де знайти таке місце для відпочинку, щоб тобі геть ніхто не заважав робити все, що твоїй душі забагнеться?! І тут мені сяйнула та неймовірна думка, котру я вже давно, таємно виношував у своїй голові. А що коли взяти й спробувати її здій-сни-ти! Здійснити сьогодні ж! Зараз! Більш підходящої хвилини, може, ніколи і не буде, і більш підходящих обставин і настрою теж, може статись, ніколи не буде!.. Спочатку треба про все розповісти Костю Малиніну. А може, не треба?.. Ні, треба! Розкажу! А там хай буде, що буде!.