Баранкін, будь людиною!
Шрифт:
Я не міг одвести од Костя очей, такий він був незвичайний.
— Костю, — сказав я, — як же ти називаєшся?
— Як я називаюсь? Дуже просто… Зараз згадаю. Крила в мене зверху чорно-зелені?
— Чорно-зелені.
— А спідні?
— Коричнево-чорні.
— З золотими цятками?
— З цятками… І ще на кожному крилі по півмісяця і по цілій веселці.
— Все ясно! Я перетворився на махаона із сімейства вітрильників.
— А я?
— А ти перетворився в цього… Ану, повернись!
Я повернувся. Малинін критично оглянув мене з ніг до голови.
— Так… — сказав він. — Крильця в тебе маленькі, жовтенькі з чорними плямами. Зрозуміло. Ти перетворився на цього… на шкідника.
— На якого шкідника?
— На городнього. Відомого населенню під назвою капусниця із сімейства біланів…
— От тобі й маєш! — обурився я. — Чому це я перетворився на капусника, а ти — на махаона?
— «Чому, чому!» Звідки я знаю! Мабуть, тому, що махаони водяться на Далекому Сході, а я жив три роки в Хабаровську. А капусниці водяться в середній смузі Росії.
— А це точно?
— Точно! В мене ж колекція була! Я всі види метеликів знаю… Я — махаон, а ти — шкідник…
— «Шкідник!» Від тебе багато користі! Коли хочеш знати, то капусником бути навіть краще, ніж махаоном.
— А це чому ж?
— Тому що… тому що… у тебе крила розмальовані, як у дівчинки. Мені, наприклад, з такими крилами було б соромно з'явитися серед хлопців… тобто серед метеликів.
— Соромно — і з'являйся серед своїх!
— І з'явлюся!
Я злетів над дахом і зробив пробне коло над димарем. Крильця, звісно, були в мене не такі зручні й міцні, як у горобця, проте літати на них було на диво приємно. Летиш і весь час провалюєшся у якісь повітряні ями. Провалюєшся і летиш. І від цього в животі у тебе дух захоплює і таке відчуття, наче ти на льоту від радості помираєш. І тому тобі просто як дівчинці хочеться голосно казати чи «ух!», чи «ах!», чи «ох!» Чи просто завищати на радощах.
А попереду на тебе чекає солодкий нектар! Амброзія, можна сказати! І нові повітряні ями! І це дивовижне відчуття, від якого в животі дух-ух-ух перехоплює!.. І свідомість того, що все це, разом узяте, триватиме, скільки ми з Костем захочемо.
І яка різниця, хто ти такий — нешкідливий махаон чи шкідлива капусниця із сімейства біланів? Зрештою, це люди знають, хто з метеликів хто, а самі метелики на метеликах не розуміються. А коли це все так, то — ух! ах! ох! — і молодець Малинін, що напоумив мене стати метеликом.
В цей час до мене підлетів мій кращий друг Кость-махаон-Малинін, і ми почали гойдатися з ним у повітрі на якихось невидимих гойдалках.
— Ну, як? — запитав мене Кость, злітаючи донизу.
— Чудово! — відповів я, підносячись вгору. — Тільки їсти дуже хочеться.
— Ну, це діло поправиме, — сказав Кость. — Ух, зараз я тебе пригощу нектаром. Нектар пити — це тобі не овес дзьобати! Це, брат, знаєш, яка смакота!.. Лапки оближеш! Летімо швидше!
— Летімо! — сказав я. — Щодуху-уху-уху летімо!
— Летімо! — сказав Кость. — Щодуху-ух-уху! Крилом мах-ах-ах! Неначе пух-ух-ух! Щодуху-уху!..
ПОДІЯ ДВАДЦЯТА
«Спляча красуня»
Ми з Костем зробили ще одне прощальне коло над горищем і вже збиралися летіти по нектар, як раптом Кость Малинін помітив на стіні будинку маленького жовтенького метелика. Він сидів під залізним жолобом, вчепившись лапками за цегляну стіну і склавши крильця, мов прочитану книгу.
— Справжній! — сказав Кость Малинін. — Не те, що ми з тобою! Привіт метеликам! — крикнув він і помахав у повітрі лапкою. — Це крушинник.
— Ну і добре! — сказав я. — Швидше летімо по нектар!
— Почекай! Треба з ним познайомитись!
— Ото ще… Цей крушинник не він, а вона. А ти, Костю, дівчачур!
— День добрий! — привітався Кость Малинін, і собі чіпляючись лапками за стінку поруч з крушинницею.
— Кость-махаон-дівчачур! Кость-махаон-дівчачур! — дражнив я Малиніна, кружляючи над самою його головою.
— Привіт крушинницям! — сказав Кость, піднімаючи догори на знак вітання обидві лапки.
— Ганьба дівчачурам! — сказав я.
Кость ще раз привітався до крушинниці, однак вона сиділа мовчки і нерухомо, не звертаючи на Малиніна жодної уваги.
— Ну й носа дере! — сказав я. — Так тобі й треба.
— Та ні, вона не дере носа, — сказав Кость, уважно роздивляючись крушинницю. — Вона спить! Авжеж, спить!
— Спляча красуня! Зрозуміло. Прокиньтесь, спляча красуне! З вами хоче познайомитись сам Кость-махаон із сімейства вітрильників!
Я сів поруч з крушинницею і поторсав її лапкою.
— Марно! — сказав Кость. — Тепер її і з гармати не розбудиш. Вона вже на всю зиму заснула.
— Чому це — на всю зиму?
— Тому що у них, у метеликів, такий закон природи!
— Що ти брешеш, Малинін, який ще закон природи?
— Та чесне слово! Всі метелики осінню умирають або засинають до самої весни. У них навіть розклад є, коли кому засинати.
— Стривай, а як же ми з тобою? — стривожився я.