Баранкін, будь людиною!
Шрифт:
В саду кипіла робота. Одні, весело перемовляючись, копали ями, другі обережно опускали в землю саджанці і поливали їх із лійок водою. Кость Сергєєв навмисне вимазався землею і кривлявся. І всі сміялись. Всі були задоволені! І всім було хороше!
— Ну й хай працюють! — сказав Кость. — Вони працюють, а ми будемо їсти нектар. Якби вони довідалися, що ми зараз будемо їсти справжній нектар, вони нам напевне позаздрили б…
— Кому це — нам? — спитав я.
— Нам, метеликам… — сказав Кость Малинін непевним голосом.
Я згадав «сплячу красуню», котру проковтнув безхвостий горобець, прислухався до бурчання у своєму голодному животі, поглянув з ненавистю на горобців, що пурхали в шкільному садку, і сказав:
— Авжеж, авжеж. Вони б нам позаздрили… — я сказав це без будь-якого ентузіазму, одвернувся від хлопців і побачив, як у шкільні ворота влетіли на велосипедах Мишко Яковлєв і Алик Новиков (він сидів на багажнику).
Щось голосно викрикуючи, вони підкотили до Зінки Фокіної і, скочивши на землю, почали про щось розповідати їй і всім нашим, що збіглись до них. В саду запанувала тиша. Ніхто більше не сміявся, не жартував, а Кость Сергєєв навіть витер землю з лиця і перестав кривлятися.
— Щось трапилося, — сказав Кость,
Я промовчав. Мишко і Алик, поговоривши із старостою нашого класу, знову сіли на велосипеди і поїхали. Зінка Фокіна подивилась з-під руки їм услід, потім підкликала ще трьох наших хлопців, відібрала у них заступи і дала їм якесь завдання. Хлопці подалися на вулицю і розбіглися в різні боки.
— Шукають когось… — сказав Малинін.
— Не когось, а нас з тобою! — сказав я Костю.
— Ну і хай! — сказав Кость. — Вони хай шукають, а ми тим часом будемо їсти нектар. Летімо!
Я промовчав. Їсти хотілося нестерпно, і нектар був близько. Але і горобці були теж поруч, і їх цвірінчання геть псувало мені апетит.
«Як би вони нас все-таки не з'їли з Костем…» — подумав я, дивлячись на горобців, що пурхали поміж клумбами. Подумав я про одне, а сказав, звісно, зовсім інше.
— Летімо! — сказав я голосно й рішуче і подумки додав тихо: «Прощавайте, хлопці! Якщо нас з Костем з'їдять горобці, то ми, мабуть, більше ніколи не побачимось!..»
Прицілившись на клумбу з квітами, я розпростав крила і шугнув ластівкою з підвіконня донизу, ніби з купальної вишки в крижану воду…
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Протичхальне щеплення
В повітрі від квітів знову запахло смачним нектаром, як, бувало, на кухні од маминого печива. У мене потекли слинки й знову запаморочилась голова. Я склав крила, взяв приціл на найбільшу квітку і пірнув у неї сторч головою, але промахнувся (не дивно!) і врізався в траву по самі п'яти своїх задніх лап. Довелося вибиратися з трави і починати все спочатку.
Цього разу я видряпався на квітку по стеблині і запустив хоботок у самісіньку середину квітки, туди, де, за моїми підрахунками, мав знаходитись нектар. Проте такого жаданого нектару у квітці не виявилося. Запах нектару був, а самого нектару не було. Пахло гарно, точнісінько, як мамин порожній флакончик з-під духів, а поживитися було нічим. Тоді я і заліз у квітку просто головою, так, що у мене назовні одні крила й ноги стирчали, і почав нишпорити у темряві хоботком по стінках, але в цей час з квітки хтось поліз мені назустріч.
Я вирішив, що це якийсь сторонній метелик устиг раніше від мене залізти у квітку і з'їсти весь нектар. Од самої цієї думки мене просто зло розібрало. Ти через цей нектар, можна сказати, життям ризикуєш, а н тебе його з-під самого носа злизують. Я взяв, і буцнув метелика головою. Той погрозливо загув і буцнув мене, а потім вперся своєю головою в мою голову і вичавив мене з квітки геть, як вичавлюють пасту для зубів із тюбика. Я зі злості ударив крилами по тичинках з такою силою, що пилок квітки здійнявся стовпом і поглинув мене, неначе хмара. Я від цього пилка мало не задихнувся.
— Гаразд, метелику, — сказав я, розганяючи крилами пилок, — тільки-но з'явись на світло, я тобі всі лапи… Ап-ап-чхи!.. Я тобі покажу, як чужий нектар… А-а-п-чхи!..
Поки я чхав, дивлюся — із квітки вилазить… тільки не метелик, а бджола, найсправжнісінька бджола, геть смугаста, неначе вона у піжамі. Вилізла із квітки і ухняпилась у мене своїми буркалами. Вона на мене дивиться, а я сиджу на краю квітки і чхаю на неї і, головне, стриматись ніяк не можу. А бджола, певне, так розгубилась, що навіть гудіти перестала. Я чхаю, а вона лапкою витирається, я чхаю, а вона витирається і мовчить. Разів десять я, напевне, на бджолу чхнув, не менше, а потім отямився і похолов од жаху. «Баранкін, — сказав я сам до себе, — на Кого ти чхаєш, Баранкін? Ти на бджолу чхаєш, нещасний капусник… Ось вона зараз тобі… апчхи!., як зробить протичхальнє щеплення, то знатимеш… як чхати на бджіл!.. Адже тебе, коли ти. був людиною, кусали один раз бджоли, так що ти… знаєш, чим це пахне!..»
«Знаю!» — відповів я сам собі і, як сидів на краю квітки, так і впав навзнак у траву.
Беркицьнувшись кілька разів через голову і хутенько змотавши свій порожній хоботок, я злетів і понад самого травою дременув од бджоли у кущі, подалі від клумб, через доріжку, за дерева, туди, де серед стовбурів маячило щось строкате, схоже на крила Костя.
Я гадав, що Малинін злякався і кинув мене одного посеред клумби: виявляється, його в кущі теж загнала бджола, вона і зараз все ще ганялась за ним і щось грізно гула на своїй бджолиній мові.
«Так йому і треба! — подумав я, спостерігаючи, як бджола настирливо переслідує Костя. — Жаль, що бджола лише одна. Я б зараз сам напустив на Малиніна штук сто бджіл, щоб він наступного разу не молов язиком і не вводив нікого в оману. «Будемо пурхати з квітки на квітку!.. Щодуху! Крилом мах! Неначе пух-ух-ух! Нектару наїмося!..» От і нехай зараз бджола пригостить його таким «нектаром», щоб йому вдруге не закортіло перетворюватися на метелика… Апчхи!»
— Рятуйте! — закричав в цей час Малинін. — Баранкін! Де ти? Ой мамо!
Мені хотілося, щоб бджола довше поганяла Костя і провчила його як слід, проте, коли він зарепетував, та ще таким жалібним голосом, мені його навіть шкода стало. Бджола його вжалить, а він візьме і захворіє або, що ще гірше, помре від бджолиної отрути. Що я з ним тоді робитиму? Іще я згадав, що Малинін не людина, а метелик. Я ж не знаю, як метелики переносять бджолину отруту, а може статись, вони її зовсім не переносять…
Схопивши в лапки легенький сучок, я підлетів до бджоли ззаду і що було сили торохнув її по голові. Бджола від такого удару впала в кущі, а в мене від голоду потемніло в очах і я, завалюючись на один бік, став падати в траву…