Баранкін, будь людиною!

Медведев Валерий Владимирович

— Ось він! — закричали винищувачі непарних шовкопрядів, але було вже пізно.

Я шугонув високо в повітря і зовсім несподівано опинився поруч з Малиніним.

— Я тобі кричу: «Тікай!» — напався на мене переляканий Кость, — а ти в квітку лізеш!

— Вони ж кричали: «Дави шовкопряда!» — а ти сказав, що я капусник!

— Дуже ці бовдури на метеликах розуміються! — сказав Кость, спускаючись на електричний годинник, що висів на стовпі над клумбою.

Я подивився, котра година, і почесав лапкою потилицю. На годиннику було вже рівно дванадцять, а наше життя знову

йшло зовсім не так, як його розмалював Кость Малинін. Їсти хотілося все дужче і дужче, а Венька з Генкою і досі не відходили од клумби. Вони підморгували мені, махали руками, кивали головою і терпляче чекали, коли я знову спущусь на клумбу. Аякже, знайшли дурня! Я сподівався, що їм колись таки набридне чекати й вони підуть геть, і тоді ми з Костем наїмося нектару, проте ці бовдури почали знову свистати, махати кепками й обзивати мене всякими образливими іменами й прізвиськами.

— Від шкідників чую! — крикнув я, розізлившись. — Зінка Фокіна вас у саду на недільник чекає, а ви тут з метеликами забавляєтесь!

Після того Генка запустив у нас кепкою, а Венька спробував вилізти на стовп, але зірвався.

— Тут не поснідаєш, — сказав Кость так, ніби знав, про що я в цю мить думаю.

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

Прощавайте, хлопці! Може, більше не побачимось…

— Знаєш що, — сказав я Костю, — давай краще полетимо на який-небудь город. Там зараз добре, все доспіло: і буряки, і морква, і капуста! І квіти там є.

І людей мало.

— Ех ти, капусник нещасний, — сказав Кость. — Та з тобою не можна зараз летіти ні на який город.

— Це ж чому?

— Тому, що зараз на всіх городах таких шкідників, як ти, труять.

— Чим труять?

— Чим? Усілякими хімічними отрутами…

Після таких слів у мене крила так і опустились, а перед очима попливли якісь різнобарвні кружала.

— Що ж це виходить? — скипів я. — На вулиці от-от крила обірвуть, на городах труять, у небі горобці дзьобають… Для чого ж ми перетворювались на метеликів? Щоб з голоду здохнути?.

— Гаразд, Баранкін, — сказав Кость, — не хвилюйся. Пригощу я тебе нектаром! Летімо!

— Куди летімо?

— У шкільний сад!

— Там же наші дерева садять!

— От і добре! Ми там і нектару у квітнику наїмося, і заодно з нашими хлопцями побачимося…

Кость Малинін сказав це так, ніби він страх як сумує за хлопцями з нашого класу.

— В школу то в школу, — погодився я. — Хлопці знайомі! Може, не займуть…

Мені, правда, й самому теж закортіло побачити хлопців. Я навіть не знаю, чому. І хоч у цю мить мені більш за все на світі хотілося їсти, мені раптом ще дуже захотілося пролетіти повз нашу школу, повз вікна рідного класу, з яким у мене було зв'язано стільки чудових спогадів! Хто сказав «чудових»? Хто сказав «повз вікна рідного класу»? Невже це сказав я, Баранкін? Що це зі мною відбувається? Я, здається, вже схибнувся з розуму від цього голоду. Щоб прийти до пам'яті, я взяв і стрепенувся, як собака після купання.

І правильно зробив, бо мої

жалібні думки від цього розлетілися у різні боки, немов бризки, і мені одразу полегшало. І тепер я міг думати про зустріч мужньо, без будь-яких переживань, не те що Кость Малинін. У нього, тільки-но він заговорив про хлопців, очі зробилися великі-превеликі і, мені здалося, навіть мокрі-премокрі.

— Там і поснідаємо, — сказав сумно Кость Малинін,

— І пообідаємо, і повечеряємо, — додав я весело, відчуваючи, що одного сніданку мені буде вже замало.

Злетівши з годинника, ми наввипередки подалися до шкільного саду. Перший раз у житті ми летіли з Костем до школи з такою швидкістю, з якою бігли із школи додому. Я, звичайно, був певен, що першим прилечу в сад. Яким же було моє здивування, коли я одразу ж відстав од Малиніна на три будинки. Я спочатку навіть не повірив своїм очам. У нас у класі Кость вважався найслабшим хлопцем, а зі мною на уроках фізкультури ніхто навіть не ризикував змагатися. З фізкультури в мене завжди була п'ятірка. Тільки моя мама чомусь ніколи не визнавала цю п'ятірку за справжню. Я вирішив наддати льоту і замахав своїми жовтими трикутничками, неначе божевільний, однак і це не допомогло. На своїх розмальованих крилах Кость-махаон цього разу летів рівно, як по лінійці, розтинаючи крилами повітря і здіймаючи круг себе просто-таки художній свист, а я, як і раніше, провалювався у повітряні ями, хилитався з боку на бік, перевертався і тихо падав то на одне крило, то на друге.

Помітивши, що я відстав, Кость Малинін, — мені аж соромно стало, — вернувся назад і сказав мені, Баранкіну, першому силачеві нашого класу, слова, котрі я довіку не забуду: «Гей, ти, капуснику! Ти що, не можеш летіти швидше? Що ти весь час відстаєш?» Сказавши це, він на зло мені знову легко обігнав мене, потім знову повернув назад, знову випередив і крикнув: «Баранкін! Ти чого ото летиш, як пиріг з капустою? Дави на всі педалі! Нектар близько!» Цих слів Малиніну я теж ніколи не забуду.

Коли він, гребучи своїми крилами, неначе веслами, ще раз пролетів гордо повз мене, я вхопив його за задні лапи й у такий спосіб причепився до Малиніна на буксир. Переконавшись, що я від нього не відстаю, Кость перестав обзивати мене всякими словечками, і хоч як намагався од мене відірватися, але тепер йому це ніяк не вдавалося.

— Щось важко летіти стало! — сказав Кость, — Видох — вдох-ох-ох-ох!

— А по-моєму, значно легше! — сказав я і подумав: «Хай Кость попрацює за двох, раз у нього такі крила. Я теж торбичив його на своєму хвості, коли був горобцем, а тепер можу і відпочити трошки».

Склавши крила, я летів слідом за Малиніним, отримуючи насолоду від художнього свисту Костевих крил і для годиться коли-не-коли помахуючи своїми рівнобічними трикутничками. Отак на буксирі Кость дотяг мене до самої школи, до того місця, де наш клас садовив дерева.

— Гальмуй! — крикнув я Костю, коли він, відсапуючись, перетягнув мене через верхівку і попрямував повз огорожу до цегляного будинку нашої школи.

Сівши на підвіконня на третьому поверсі, ми підповзли до краю і подивилися вниз.