Баранкін, будь людиною!
Шрифт:
— Що — ми?
— Ми з тобою теж метелики, значить, ми теж заснемо за розкладом?
— Взагалі-то раз ми метелики, значить, теж, мабуть, повинні будемо заснути… коли-небудь.
Мене це «відкриття» просто приголомшило.
— То навіщо ж ми з тобою перетворювалися на метеликів? — загорлав я на Костя. — Якщо ми щомиті можемо заснути, та ще на всю зиму! Ми ж на один день тільки перетворилися, а заснемо раптом — і канікули зимові проспимо, і на ковзанах не покатаємось, і в хокей не пограємо. Ех, Малинін, Малинін!
— Чого ти розходився? — сказав
— Ні.
— Ну й летімо по нектар, а там видно буде.
— Що значить «там видно буде»? А якщо я засну на льоту і прокинусь аж весною, перетворюсь на людину, а на іспитах що робитиму? З усіх предметів двійок нахапаю через тебе.
— Подумаєш, — сказав Кость, — дома його спати не вкладеш, а тут він, бачите, боїться на льоту заснути. Не бійся, не заснеш. Я відповідаю!
— Не засну?
— Звичайно, не заснеш. Восени засинають які метелики? Звичайні. А ми з тобою метелики незвичайні.
— А які ж ми?
— Ми з тобою людиноподібні метелики, ось які! — закричав на мене Малинін.
— Ну то й що? — запитав я Костя.
— А те, що на людиноподібних метеликів цей закон природи, може статись, і не поширюється!
— Може, не поширюється, а може статись, і поширюється!
Я хотів ще трохи полаяти Костя Малиніна за його легковажність, а надто за те, що він, маючи колекцію, приховав від мене такий жахливий закон природи, але в цей час над нами пролетів галасливий горобець і одразу ж повернув назад. Побачивши горобця, Малинін чомусь ураз знітився і поліз ховатися під дах.
Горобець причепився до стіни недалеко від мене і прицілився в мене одним оком. Пика горобця здалася мені дуже знайомою. Коли він повернувся до мене боком, я помітив, що у горобця немає хвоста. Тепер я його впізнав одразу: це був той самий куций горобець, з котрим я побився на подвір'ї за овес.
— Привіт, чепчик! — крикнув я своєму давньому знайомому. — Ти на мене не сердишся?
— Баранкін, ховайся негайно! — почув я за спиною голос Малиніна. — Він тебе здзьобає!
— Хто це мене здзьобає? Баранкін перед горобцями ніколи… — Не встиг я закінчити фразу, як Кость вилетів з-під даху, схопив мене за лапку і потяг під залізний жолоб.
У ту ж мить безхвостий горобець опинився на тому місці, де я тільки-но сидів. Помітивши, що я зник, він покрутив на всі боки головою, підібрався до сплячої крушинниці, дзьобнув, умить проковтнув і полетів далі, ніби нічого й не сталося. Я подивився з-під даху услід горобцю, потім перевів погляд на Малиніна.
— Я тебе забув попередити, Баранкін, — сказав Кость винуватим голосом, — що справжні горобці дуже люблять їсти метеликів, так що ти не дуже попадайся їм на очі…
Мені, звичайно, дуже кортіло висловити Костю все, що я думав у цю мить і про нього, і про життя метеликів, проте я мовчки склав лапки на грудях і стримався. Зрештою, я не Малинін, це він розпхинькався, коли стомився бути горобцем. А я Баранкін! Коли вже я перетворився на метелика, то я всі труднощі і всілякі нелюдські муки зноситиму мовчки, як
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
Кепка-зенітка
Почекавши, поки горобець полетить собі далі, ми з Костем обережно вилетіли з-під даху і подалися по нектар до клумби з квітами, що виднілась унизу. Я, як і досі, провалювався на льоту у повітряні ями, однак того відчуття, що я вмираю від радості, у мене тепер не було. І «ухати» мені чомусь раптом розхотілося.
— Птахи тільки зверху небезпечні, — сказав Малинін, — а що ближче до землі, то небезпека менша. На крайній випадок, побачиш горобця — замаскуйся.
«Замаскуйся!» А якщо, поки я їстиму нектар, мене самого з'їдять, тоді як?.. Мені так і кортіло поставити це запитання Малиніну, проте я знову стримався і промовчав. Квіти на клумбі росли рясно, їх тут було багато — і червоних, і білих, і синіх, — і від усіх так смачно пахло нектаром, як від маминого печива на кухні.
У мене від одного лише запаху нектару потекла слина і навіть млосно стало. Я вже не слухав, що говорив мені Кость. Я знайшов найбільшу квітку і закружляв над нею, вибираючи місце для посадки.
— Дави його! — почувся раптом за моєю спиною чийсь пронизливий голос. Я перевернувся в повітрі І І побачив поблизу двох хлопчаків з заступами; вони розмахували кепками й бігли до мене, гупаючи ногами.
— Це непарний шовкопряд! Дави! Я знаю його! — крикнув один з них і, заклавши пальці в рота, пронизливо свиснув.
За словами Костя я був капусником і до непарного шовкопряда не мав ніякого відношення, тож і не звернув на крик хлопчаків уваги. Я знову спокійненько собі перевернувся у повітрі і закружляв над тією самою найбільшою квіткою, від якої так смачно пахло нектаром. В цей час ззаду мене накрила велетенська тінь, щось свиснуло біля крила і сильним поштовхом повітря мене кинуло на землю.
— Ур-ра! Збили! — загорлав один з хлопчаків, махаючи над головою кепкою. Голос хлопчини видався мені підозріливо знайомим.
— Ні, не збили! — сказав другий хлопчина. — Він заховався серед квіток! Шукай!
І голос другого хлопчини мені здався теж знайомим. Я придивився пильніше до винищувачів непарних шовкопрядів і впізнав своїх однокласників — Веньку Смирнова, того самого Веньку, що стріляв у нас з Костем з рогатки, коли ми були ще горобцями, і Генку Коромислова, Веньчиного прихвосня.
«Гаразд, Венько! — подумав я. — Твоє щастя, що я зараз метелик, а то я розрахувався б з тобою за все!» Тим часом Венька й Генка почали нишпорити по траві й шукати мене серед квіток. Проте я не розгубився. Я упав на землю, склав крильця й удав, що я не метелик, а сухий березовий листок. Хлопці тупцяли поруч зі мною, один з них навіть шпурнув мене носаком черевика. Дочекавшись, поки вони повернуться до мене спиною, я змахнув крилами й полетів.