Басаврюк Xx
Шрифт:
Ми блукали по лісах, не зустрічаючи жодного житла. Годувалися підстріленими птахами. По ночах палили вогнища, марно сподіваючись, що до нас вийде хтось з наших або місцеві повстанці. Ліс навколо стояв чорний і холодний, мертве листя під ногами здавалося обгорілим якимсь диявольським полум'ям.
На другий день наших блукань козак Гвинт поїхав на полювання і не повернувся. Ми прочекали декілька годин, але його так і не було. Сподіваючись зустріти Гвинта по дорозі, ми відправилися далі. Минув день.
Зранку нам довелось продиратися крізь покручені сухі дерева, покриті зеленою корою. В сірому повітрі над головами безперервно крякали ворони. Їхали мовчки, не розбираючи шляху. Виходячи з відсутності одного коня, по черзі змінювалися – і один йшов пішки, тримаючись за стремено. На цей раз біля мене йшов Бучма. Він похмуро дивився попереду себе з-під незмінної кошлатої баранячої шапки. Раптом він сказав, так і не піднімаючи очей:
– Здається, пане полковнику, що ми з цього чортячого лісу так і не вийдемо.
– Чого ти так вирішив?
– Я, пане полковнику, все життя в лісі провів. Це чужий ліс. Живих дерев майже нема. Ні зайця, ні лисиці. Гвинт зник. Коні немов подуріли, кожного куща сахаються. Третій день вже по ньому блукаємо, і що з того? Тут і комісарам будеш радий.
Я не став продовжувати розмову, та й сам Бучма не прагнув цього. Відчуття чогось дивного і зловісного все сильніше охоплювало мене. Враження, що ми ходимо по якомусь хижому колу, яке поступово затягує нас у пастку, тяжко пригнічувало психіку. Забобонний Зозуля час від часу хрестився, озираючи нависле над головою чорне гілля. Козаки якось нервово поправляли зброю. Тільки колишній махновець Сухомлин намагався тримати марку і байдуже мугикав собі під ніс незмінне "Яблучко".
Так ми в'їхали в низину і потрапили в густі клуби туману. Я зіскочив з коня, і на нього мовчки забрався Бучма. Позаду темніли обриси вершників. Було дуже тихо. Тільки листя шаруділо під копитами коней і десь вдалечині з моторошною одноманітністю крякав ворон.
Коні почали хропти, їх доводилося силою тягнути вперед за повіддя. Ми пробиралися майже навпомацки. Раптом переді мною з туману виник обрис якоїсь темної, розкаряченої фігури, в яку я ледь не врізався, і мої інстинктивно виставлені вперед руки вперлися в холодний і слизький камінь. Це був могильний хрест. Ми були на цвинтарі.
7 (На зруйнованому цвинтарі)
Навколо нас, серед туману, рясніли обриси похилених хрестів. Я провів рукою по мокрому каменю хреста, затягненому зеленим слизьким мохом. Вибиті на ньому літери майже не відчувалися. Діставши свого ножа, я спробував їх розчистити на хресті. Через якийсь час на ньому можна було прочитати вибитий латиницею надпис:
+_
| Ясновельможний пан
| Тадеуш Закревський
| (1814-1870)
+_
Навколо стояла тиша. Тільки коні, хропучи, крутилися на місці, намагаючись швидше втекти від цього міста мерців.
– Панський цвинтар, – порушив нашу мовчанку Петренко.
– Отже не для нас, – зауважив я. – Значить, десь поблизу люди повинні бути.
Ми йшли, ведучи за собою коней, серед позеленілих пам'ятників, напіврозбитих мармурових ридаючих дів і скорботних янголів, збитих гранітних плит зі стертим золотом літер. Свіжих могил не було. Відчувалося, що людська рука давно вже не торкалася до цих залишків останнього сховища ясної шляхти.
Попереду з'явилася невисока каплиця. Коли ми наблизилися до неї ближче, стало видно перегорнуте розп'яття, яке висіло над темним проваллям воріт. Голова Христа була відбита. На облупленій стіні намальована велика зірка. За останні три роки я бачив безліч зруйнованих церков, але на цей раз вигляд спаплюженої каплиці залишав відчуття втручання незрозумілої і надлюдської злої сили.
– Без краснюків тут не обійшлося, – сказав Бучма.
– Або чогось ще гіршого, – додав Зозуля.
Нарешті ми знайшли шлях, який ледь помітно простежувався між деревами і уходив в туман далі від моторошного місця. Ми віддалялися від цвинтаря. Десь попереду почулося тягуче завивання. Раптом перший вершник зупинився. Обабіч шляху, прихилившись до дерева, спиною до нас сиділа людина, одягнута в сіру шинелю.
– Ось і Гвинт знайшовся!
Але людина продовжувала сидіти, не реагуючи на вигуки.
Петренко спішився, закинувши гвинтівку за спину, підійшов до Гвинта і торкнув за плече:
– Відпочиваєш, чоловіче?
Людина завалилася на бік, кашкет злетів, і на нас вирячилися порожні провалля замість очей. На черепі залишалися шматки гнилого м'яса, вітер тихо колихав абсолютно біле волосся. Чорні жили ще тримали розіп'яту чи то в скаженому реготі, чи в скаженому крику нижню щелепу. Біля мерця лежала гвинтівка і жовтіли розсипані набої. Напівзотліла правиця стискувала шаблю. На лезі темніли плями якоїсь присохлої рідини. Навколо жодних слідів. Шинель на грудях стояла коробом, просякнувши рудою, але дірок від куль не було видно.
Що трапилося з Гвинтом, зрозуміти було неможливо.
Козаки викопали шаблями могилу в землі. Петренко збив з двох обтесаних гілляк хрест. Ми понуро стояли перед невисоким насипом. В якому останньому бою загинув наш козак?
Зозуля, колишній полтавський семінарист, прочитав заупокійну. Я намагався ловити його слова, повторюючи їх про себе. Мені здавалося, молитва читається і над нами, що зіткнулися з темним, забороненим для земних людей світом і приречені залишитися в ньому.
Швидко сутеніло. Ми їхали, тримаючи зброю напоготові. Чотар Сухомлин старанно протер єдиний "льюїс", що залишався у нас, і поклав його поперек сідла. Щоб тут не відбувалося, здаватися ніхто не збирався.
8 (Панський палац)
Зарослий шлях ставав все більш вузьким. Я їхав першим, за мною – Сухомлин, біля якого йшов Петренко, а позаду трусили на конях Зозуля і Бучма. Сутеніло, і час було зупинитися на ночівлю. Несподівано мій кінь встав на дибки і, охоплений жахом, рвонув вперед. Я встав на стремена, всім тілом натягуючи повіддя. Позаду гупали копита інших оскаженілих коней. Пару верстов ми неслися між деревами, поки не справилися з кіньми.
Спішений Петренко загубився. Вже в суцільній темряві нам довелося вертатися на його пошуки. Далеко в темряві тріснув постріл. Ми загукали і, час від часу стріляючи в гору, відправилися на відлуння. Майже до ранку ми проблукали лісом, але Петренко безслідно зник.