Без козиря (збірка)
Шрифт:
Свир і Цацоха подивилися услід поручикові, що зник у темноті, і знизали плечима.
— Втік, чи що?
— А чорт його знає. З глузду, мабуть, з'їхав. Треба подзвонити капітанові, а ти дуй на лінію, та зараз же.
Цацоха неохоче поклав свої черевики в куток і визирнув із бліндажа. Блідий молодик стояв уже над Дикими Ланами, а внизу під ним панічно зривалися ракети й освітлювали сірі хмарки диму, що кожен раз із громом випльовували шрапнель.
— Вернись! — крикнув йому вслід Свир, коли Цацошині босі ноги залопотіли вже вниз до піхоти. — «Балта» озвалась, «Балта»! Все благополучно? Ну й гаразд!
Над окопами дійсно кулеметний клекіт поволі уступив місце вже поодиноким пострілам із рушниць, а доки Цацоха вмостився з трубкою біля свого телефону, до піхотних окопів устигла знову підкрастися тиша, в якій кожний шерех комахи родив непоборну тривогу. Недогарок свічки від подуву вітру у віконце розпливчастими тінями гладив руді бліндажні стіни й жовтими плямами вилискував на стомлених обличчях телефоністів. Цацоха, напевно пірнувши в філософічні міркування про останній лист із села, де вже три роки на нього чекала земля, мрійно заплющив очі, потім йому одвисла нижня губа й телефонна трубка покотилася з його рук.
Свир глянув на його зморене обличчя і, похитавши головою, теж із трубкою коло вуха, прихилився до стіни. До бліндажа ніби зачинилися затушкані двері й непомітно закралася млосна тиша, навіть дзвінкий акомпанемент оркестру цвіркунів злився з тишею і перетворився у дзвін думок. Вони пхалися безладною чередою до голови й то дзвеніли гулко, як скло, то провалювалися в глибокий льох. Тоді Свир до болю нагнічував дугами брів липкі очі, потім широко розплющував і автоматично викрикував:
— «Варшава»!.. повірочка.
— «Голта»!.. повірочка.
Щодалі мислі починали вже повзати, як сонні мухи восени, і Свир губив їх початок і кінець. Його гнітила думка, як кінчити війну. Мислі падали у глибокий льох, Свир знову блимав. «Треба кінчати війну… А ми слухаємося, як ті вівці». І знову кудись провалювалися думки.
Раптом на ввесь бліндаж розлігся твердий, владний, але приглушений голос:
— Барбоси, це ви так вартуєте? Гази, чуєте?!
Цацоха і Свир разом кліпнули очима й відсахнулися назад: на дверях, пригнувши голову, стояв хтось у френчі з капітанськими погонами. Він придивлявся до них величезними очима за стеклами з білими обідками, що сиділи над довгим зеленкуватим і гранчастим хоботом. Все обличчя по вуха ховалося під сірою гумою, а хобот від його слів трясся й цокотів кінцем об пряжку паска на животі. За спиною капітана над Фердінандовим Носом яскравими бризками займалася зоря.
Цацоха й Свир все ще кліпали сонними очима й машинально натискали на кнопки телефонів.
— «Варшава», «Голта»!
— Ви чули, що я вам сказав? — знову крикнув капітан. — Гази!
Його голос хоч виходив і через дірку в хоботі, проте телефоністи відчували, як він ніби ходив у них поза шкірою.
— Де ваші протигази? Де поручик Туманов?
І капітан нервово ляснув себе стеком по халяві. Це був характерний рух, по якому Свирові не трудно було вже пізнати свого старшого офіцера Забачту.
— Ну, прокинулись? — ще раз спитав капітан і ткнув кінцем стека в Цацошин лоб.
Телефоністи поквапливо заметушились і, все ще тикаючи пальцем у глухий телефон, другою рукою неоковирно почали натягати гумові протигази на обличчя.
— А це чий? — указав Забачта стеком на третій протигаз, що висів на розсосі.
— Поручика Туманова.
— А ви мені скажете врешті, де він?
— Вони ще звечора вийшли, а куди — хіба ми знаємо?
— Збирались до вас на пункт.
— Без протигаза? Шукайте скоріше. Дзвони!
Тепер десь порвався зв'язок з батареєю, а із штабу полка відповіли, що Туманова не бачили.
— Не бачили? В одну мить зв'язаться з батареєю, а поручика відшукати хоч під землею.
І капітан, різко повернувшись на каблуках, вийшов на прохід. Лише він опинився під одкритим небом, як вся його войовничість злетіла, капітан поквапливо втяг голову в плечі, зігнувся, ніби під гострим ворожим поглядом, і, вагаючись, затупцював на місці.
— Вони ніби сюди пішли, — сказав Цацоха й побіг назад по ходу сполучення.
Слідом за ним, держачись за телефонний провід, біг Свир і поводив своєю слоноподібною головою на всі боки. Позаду, назирці, зі стеком у руці широким кроком поспішав капітан Забачта. Глянувши вниз на окопи, він помітив у зеленій траві подібні до навернутих кротом земляних куч сірі фігури. Вони лежали поміж маками вже як застигла вулканічна маса, а там, де були пробиті в дротах ворота, стояли вже рогатки й міцно охороняли німецькі окопи. За ними з розвернутих закопів у різних місцях, немов руді птиці, вилітала земля й важко розсипалася по брустверу.
— Ці не сплять, — роздратовано прошепотів він крізь зуби. — О, ці не сплять! — повторив іще декілька разів, збиваючи кінцем стека зелені пагінці на рудих стінках проходу.
За третьою лінією дроти виходили із плутаних ходів і вже чорним волосом простягалися навпростець через балку до Риндівського лісу. Цацоха, як горобець, виприснув із окопу й хутко, перебираючи руками дріт, пострибав по росяній траві. З боку нього теж підстрибувала волохата тінь і ніби шорсткою долонею стирала із зелених оксамиток густі перлини рос. Декілька куль, як ранкові бджоли, обігнали Цацоху і, ніби за взятком, теж полетіли до балки. Слідом за першими кулями полетів їх уже цілий рій. Цацоха дриґав ногами, струшував своїм гумовим хоботом і, не зупиняючись, біг далі по дротах. Услід Цацосі капітан Забачта висунув голову й великими склами на сірій машкарі обвів принишклу долину. Сонце вже викинуло на Фердінандів Ніс жменю своїх червінців, і зрошена балка перед Риндівським лісом заграла перламутровими переливами. Погожий червневий ранок підводився із землі й починав курити голубими туманами.
— Он сидить хтось! — показуючи на балку, викрикнув Свир.
Капітан нервово засопів під гумою, потоптався на місці й вужем виповз на траву. Він хвилину постояв на колінах, а потім, озирнувшись по боках, і зовсім припав до землі.
— А я сюди, — сказав Свир і подався далі по проходу.
Кулі все ще підсвистували над капітановою головою, тому він старанно тулився грудьми до землі. Два хрести на френчі чіплялися за траву, а банка протигаза торохтіла по грудках, і це заважало припасти ще більше до остуджених трав. Під самим лісом через балку виднілася черідка корів. Забачта з острахом зміряв віддалення і завагався: кулі шугали вже над самим вухом, а тому, коли почувся позаду Свирів голос: «Вони ось, пане капітане, ось!» — Забачта з полегкістю обернувся і, вже карачки, трясучи своїм залізним хоботом і своєю зброєю, кинувся назад, весь час кланяючись зустрічним кулям.