Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Що згода?
Закінчити не дала раптова зупинка, від чого всі полетіли на передню стінку, а Карюк знову опинився на підлозі.
— Що це?
— Що трапилось? — заговорили злякано разом усі.
— Стали!
— У степу?
— Перервався ешелон!
Усі вискочили з вагона до тамбура. Лец-Отаманів, пробігаючи повз своє купе, зупинився й постукав. Із-за дверей почувся голос Ніни Георгіївни:
— Будь ласка, це станція?
— Не може бути, я зараз узнаю, ви не турбуйтеся.
— Я вигляну. Може,
— Надворі ніч. Можливо, Одеський полк. Будь ласка, сидіть спокійно!
Захопивши із купе карабін, сотник вискочив. За дверима на нього оскаженіло налетів вітер і шпурнув гострим снігом в обличчя. Сотник зупинився. Біла піна хуртовини, мов об берег, билась об вагони і зі свистом носилась у темному полі. З боку ешелону блимав якийсь вогник, туди хутко стікались темні постаті. Лец-Отаманів стрибнув із приступок і застряв по коліна в снігу.
3
Вогник горів у будці стрілочника. Ешелон зупинився на роз'їзді, звідкіля розходилися колії: одна — на Смілу, друга — на Єлисавет.
— Так у чім же справа, чому стали? — допитувався хтось.
— Машиніст заявляє, що зіпсувався паровоз.
Роз'їзд був у шести верстах від Знам'янки, де могли вже бути червоні. Із Єлисавета паровоз може бути тільки на ранок, а із Сміли теж кудись вирушив Одеський полк.
— Бреше машиніст. Більшовицькі штучки.
— А як ти перевіриш? Уже пробували духу давати, божиться.
— Кулю йому!
— А потім ти поведеш?
— А от ми зараз пошукаємо машиніста, — сказав сотник.
Лец-Отаманів, поринаючи в снігу, побіг повз вагони назад. У теплушках, набитих козаками, чадили добіла розпалені печі, а довкола них купками сиділи й звисали з примісток розпарені козаки.
У перших двох вагонах, добираючи міцних слів, ляпали картами, і на голос сотника ніхто навіть не озвався. У третьому вагоні в кутку на примістці до козацького реготу вплітався писк жіночих голосів. З появою в одсунутих дверях сотникової голови хтось прицикнув на примістку й сердито вилаявся:
— Тут їздові, засуньте двері!
Двері перед самим носом заскиглили на блоках.
— А це яка команда? — зупинившись біля п'ятого вагона, уже роздратовано запитав Лец-Отаманів.
Купка козаків, скинувшись на голос сотника, похапцем щось прикрила собою, але Лец-Отаманів устиг примітити на підлозі штуки різної мануфактури. Щоб скорше позбутися непрошеного гостя, один козак у добрій бекеші вибіг на двері й запобігливо відказав:
— Телефоністи, пане сотник. Що, машиніста? Я трошки знаюсь на цьому, тільки, може, краще хто інший. Ось тут поруч кулеметники, спитайте.
— А Кавуля не знає?
Рябий, з одним оком телефоніст Кавуля совався, як на черені, по мануфактурі і, вилупивши роз'їдене димом око, хрипло відповів:
— Я не з таких. Богиня — цей може.
— Ну тоді, Богиня, біжи зараз на паровоз. А ви будьте
Телефоніст у бекеші ніяково потоптався на дверях і, щось шепнувши до Кавулі, зіскочив у сніг.
Лец-Отаманів нарешті підійшов до дверей останньої теплушки. Він хотів їх відсунути, але двері не піддавались. За дверима хтось читав уголос. Лец-Отаманів напружив слух.
— «…Перше — визнання Директорією радянської влади на Україні, — чулося із-за дверей, — друге — гострий нейтралітет України в активній боротьбі проти військ Антанти, Денікіна, Краснова й поляків; третє — активна боротьба з контрреволюцією. Цей стан прийнято вашою надзвичайною місією й передано по радіо російським радянським урядом як нам, так і Директорії. Ми вже погодились на цю платформу і на перенесення переговорів до Харкова…»
Лец-Отаманів стояв під дверима мов приголомшений. Він воднораз відчув і приплив якоїсь несподіваної радості: «Може, справді вже до чогось домовилися, кінець війні, кінець блуканню?» — і в той же час уколола образа, що він, старшина, не відає, що твориться в Директорії, волею якої вони блукають у снігах, а які-небудь козаки… Але з яких же це джерел? Сотник нервово застукав у двері.
— Хто там?
— Це я, командир батареї.
За дверима метушливо залопотіли паперами й зачовгали по підлозі повстяками. Нарешті двері відсунулися. Козаки майстерно робили вигляд, що зайняті нищенням «унутрішнього ворога».
— Бунчужний, і ти тут? — запитав здивований сотник.
Огрядний, у гарно пригнаній шинелі, бунчужний, з довгими козацькими вусами, замішано відповів:
— Кулемети провіряємо, пане сотнику.
— А що це ви читали?
Козаки перезирнулись.
— Словесністю займалися, пане сотник, — знову відповів за всіх бунчужний.
Лец-Отаманів ображено шарпнувся:
— Словесність різна буває. Це в газеті було чи прокламація? Де взяли?
— А-а, то Кудря щось там чув на Знам'янці, брехні якісь, ніби переговори… Хто там захоче з нами балакати!
— Дай сюди!
— Що, папірець? Хлопці, де вона, та бомажка?
Кароокий козак, що допомагав молодій пані сісти у вагон і якого бунчужний назвав Кудрею, з глузливою посмішкою сказав:
— Скурили вже.
— Скурили вже, анахтеми!
— Хіба вони, пане сотнику, розуміють, що такі речі треба берегти? Може, й начальствові цікаво знати.
— Не прикидайся дурником. Ми ще з тобою побалакаємо. Хто був із вас машиністом?
Виявилось, що ніхто паровоза не знає, а може, й не признавалися.
— Тримайте кулемети напоготові. Всіх підняти!
Сотник сердито грюкнув дверима й пішов далі, щоб разом перевірити й варту. Позаду з вагона почувся дружний регіт. Цей регіт ніби стьобнув його батогом. «Оце така свідомість? Хіба тільки йому самому потрібна Україна?» Стало обидно до сліз, і сотник уже просичав: