Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Борці, називається, за визволення… Потрібна їм та нація, як мені ложка уві сні. Кожуха та повстяників казенних пару — це подай, а потім: «Бувайте здорові, моя хата скраю».
— Вартовий!
Вітер підхопив його сердиті вигуки, кинув на платформи, де стояли, задравши задубілі голоблі, вози і гармати, відніс по той бік у степ і змішав із посвистом дикої віхоли.
— Вартовий! — ще раз крикнув сотник уже біля темних теплушок, де гримали об підлогу копитами коні, але у відповідь ніхто не відгукнувся.
— «Гаразд же, ви
4
У самому хвості ешелону несподівано виявився ще один класний вагон. Всі його вікна блимали в темноту жовтими плямами. Сотник здивувався:
— А це що?
Він уже хотів занести ногу на приступки, як раптом із-за вагона показався силует жінки. Вона, уздрівши сотника, кинулась до нього. Слідом за нею вискочило двоє козаків.
— Ох і бігає ж, стерво! — крикнув один, але, помітивши знайому із султаном шапку сотника, вони зупинились, як пара вовків, і потім хутко зникли за вагоном.
Лец-Отаманів навіть не міг зразу зміркувати, що трапилось. Біля нього стояла обліплена снігом, у короткій шубці Ніна Георгіївна. Вона вся дрижала, мов шибка від вітру, і мовчки інстинктивно хапалась за його рукав.
— Що з вами, Ніно Георгіївно? — нарешті запитав сотник, обома руками стиснувши її лікоть. — Де ви взялися?
— Я, я… хвилиночку…
Біла випушка, припорошена снігом, високо здіймалась на її грудях. Вона дихала, як загнана козуля. Нарешті проговорила:
— Я хотіла пошукати в останніх вагонах свого знайомого, а двоє козаків…
Вона не договорила: її душили сльози.
Лец-Отаманів глянув на ріг ешелону і враз пригадав. І тоді були ці ж самі козаки, на роз'їзді біля Крюкова. Там ешелон надвечір став на запасну колію, і від цього хвіст його губився в темноті.
Того вечора сотник вийшов на колію, яка зникала в білій далині, і поринув у спогади. Згадувалися дні, коли ще він учився в сільськогосподарській школі, згадувався гурток «щирих», читання віршів Івана Мазепи, суперечки про майбутні шляхи України, мрії про гетьманів, про козацькі жупани… І от тепер реалізація тих далеких мрій!
Ніч уже заходила в суміжний чагарник, навіваючи сум, холодний, як сніг, що падав йому на обличчя. Гнітюча тиша скрадала в пухкому снігу повільні кроки. Нараз у корчах почулися голоси, потім крик:
— Іди за нами! — і слідом брудна лайка.
— Куди ви тягнете? — закричав інший. — Це ж у яр… Ну, ведіть мене до вашого командира. Що я такого зробив? Я хотів проїхати…
Голос дрижав і був на грані плачу, але другий, грубий і владний, знову крикнув:
— А може, ти шпигун який більшовицький!
— Вигадаєте! Я їх і в очі не бачив… Ох, рятуйте!
Лец-Отаманів звик уже до таких картин у своїй армії, але чому біля самої станції, де могли почути селяни? Він вихопив револьвер і, чіпляючись за кущі терну, побіг до яру. Тому, хто кричав,
Вистрибнувши на галявину, сотник владно закричав:
— Стій!
Двоє козаків від несподіванки випустили третього, цивільного, і він, цупко тримаючи дорожній саквояж, ляпнув на сніг. Лец-Отаманів підійшов ближче. Його обличчя поруч із стволом нагана було, напевне, настільки лютим, що двоє козаків, Кавуля й Береза, враз виструнчились.
— Це що таке? — запитав їх сотник, тикаючи наганом у цивільну спину на снігу.
— З буферів зняли! Мабуть, шпигунський агент.
— Пане командире, — заволав, підводячись із снігу, миршавий чоловічок із ріденькою борідкою. В рудому волоссі білів сніг, як пташиний послід у бур'яні. — Який з мене шпигун? Я навіть не знаю, з чим його їдять. Я собі знаю шити шапки.
Презирлива гримаса перекривила обличчя Лец-Отаманова.
— Лазите тут…
— Два тижні валяюсь на станціях.
— Куди ви його тягли?
— До штабу, пане сотнику, — відказав Береза, уже осмілівши. — А він тікати.
— Пане сотнику. Ну, скажіть скільки, я заплачу двічі. Мені тільки до Балти.
— Воювати треба, а не забивати станції.
— Хіба без мене вже не обійдуться на війні?
— Обійдемось! — Повернувся і пішов.
Ні благання шапкаря, які чулися ще довго, ні постріл, що пролунав потім із яру, його вже більше не турбували. Але зараз до цих хлопців у нього спалахнули скажені ревнощі. Він пожадливо глянув на переполошену Ніну Георгіївну, потім знову на ріг вагона і з погрозою сказав:
— Хай тільки посміють… Ні, ви не бійтеся…
— Я не знаю, як вам дякувати. Ви тільки подумайте, що б вони…
— Даруйте, пані, ґречність не вживається з війною.
— Але ви врятували мене, пане сотнику!
— Ну, облиште, заспокойтеся.
— Тепер мені не страшно.
— Ви і в цьому вагоні питали?
— Я не могла відчинити дверей. Але б він сам вийшов пошукати.
Вітер метав її запашне, з тонким ароматом волосся, що вибилося з-під шапочки, і кидав, як гаряче проміння, до нього на обличчя. І сотника раптом, мов пломінь, охопило нестримне, жагуче, повне буйної сили бажання притиснути цю беззахисну, крихку, як сніжинка, пані до своїх грудей, затопити ласкою, завихритись по степу й разом із диким вітром зірватися з долу й розтанути в імлі.
Він з силою хруснув усіма пальцями і, задихаючись, безладно залепетав:
— Заспокойтеся, Ніно Георгіївно, ну я вас прошу, ну я прошу…
Рука, здригаючись під бешметом, як шина, наблизилась до її талії, але Ніна Георгіївна, в'юнко зігнувшись, зробила крок назад і з переляканим видом втупила очі в сотника. Він, важко дихаючи, ступив за нею, але раптом увесь зсудомився, рвучко повернувся до приступок і, потужно витискаючи із самого низу хрипкі слова, проговорив:
— Хочете зайти до цього вагона? Може, знайдемо його…