Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Чим би дитя не тішилось. Де вони, Лец? Хто був — і ті розбігаються. А вчора цілий полк перекинувся до червоних.
Лец-Отаманів наморщив лоба: це була правда — козаки цілими підрозділами утікали до Червоної армії або до партизанів, — і він нехотя відказав:
— Не тільки світу, що у вікні, ще знайдеться сила.
— Антанта, кажуть, обіцяє допомогти, — сказав старий Карюк. — Де ти чув, синку? Дав би бог!
Разом із батьком у дивізіоні служив і син. Він мав сизе від угрів обличчя і такий же товстий фамільний ніс.
— У «Трибуні» читав, — відказав молодий Карюк, запихаючись ковбасою.
— І Антанта допоможе, — сказав старий. — Це тобі Україна, а не яка-небудь Ісландія, де й трава не росте.
— Коли вже залишаться самі головорізи?
— У такій справі краще мати головорізів, аніж гнилих інтелігентів, таких, як ти.
— Дякую, Лец! Тоді давайте з'єднаємось із отаманом Григор'євим.
— Григор'єв не захоче, — обізвався із кутка молоденький старшина, — побоїться, що славне військо запорозьке розкладе його банду.
— У Григор'єва програма: сюди круть, туди верть — гуляй, смерть, — сказав молодий Карюк.
— О, знову за політику, — невдоволено буркнув старий Карюк.
— А наша програма для тебе ясна, Андрію? — спитав Лец-Отаманів. — Тільки що ми чули програму твого батька. Для нього «все люди человеки», а для полковника Україна — німецька вигадка.
— Вигадка! — Лец-Отаманів зарипів зубами. — Чому ж ви тоді їй служите?
— Я служу силі, яка воює з більшовиками, пане сотнику, — відказав полковник. — Ви задаремно, панове, витрачаєте час. Давайте краще пити. Всі ми однаково вопрошаемо: «Куда, куда вы удалились?..» Пошукаємо на дні, — і він опустив кухоль у цеберку.
— Ні, не однаково! Я — за самостійну Україну! — вигукнув молодий Карюк.
— В саму точку! — підхопив Рекало і затяг:
Уже років двісті, як козак в неволі Понад Дніпром ходить…— Перестань густи! — роздратовано сказав Лец-Отаманів. — Чуєш, що каже Андрій: за козацькі вольності, за Україну для українців!
— Які виганяють панів з маєтків, а ми їх переховуємо в штабних вагонах.
— Бий панів! — викрикнув істерично молоденький старшина з блідим перекривленим обличчям, силкуючись виборсатись із кутка. — Бий їх! — і вставився червоними очима в старого Карюка.
— Замовкни, Пищимухо! А ти, Рекало, мабуть, не на ту ногу сьогодні встав.
— Істина, Лец, превише усіх благ.
— А що таке істина? Сам Христос не міг на це відповісти.
— Треба було йому в Рекала спитати, — пхекнув молодий Карюк.
— Правильно, Андрію. Істина — це те, на що ми намагаємось закривати очі, а теоретично — гармонія мого суб'єктивного відчуття з об'єктивною дійсністю. А об'єктивна дійсність, панове, говорить, що до ідеї самостійності народ байдужий. Зібралась нас купка…
— Щоб відродити націю. Слава хоробрим!
— А нація хоче не війни, а федерації з Совєтською Росією. Тоді нам ніякий біс не страшний. Нічого закривати очі: більшовицькі гасла для народу реальність, а наші — абстракція. А на цій підставі моє суб'єктивне відчуття говорить, що для селян ми чужорідне тіло, значить — банда. Перейшло з італійської мови і означає — зграя контрреволюціонерів.
— Почекай, не сьогодні-завтра нас визнає Антанта, тоді ми покажемо їм революцію.
— Визнає і до серця притисне, аж сік з нас потече. У це я вірю, Андрюшо! — І Рекало підніс над головою кухоль. — Гаразд! Вип'ємо за самостійну Україну.
— На колесах! — буркнув ад'ютант. — Кажуть, уже й Київ…
— Що, що Київ? Здали? Брешеш, чортів циган! Ти чуєш, що він каже, Лец?
Лец-Отаманів дивився в темне вікно. Тонкими пальцями він стискав скроні.
— Чую!
— Куди нас везуть? — враз істерично закричав Пищимуха. — Я йшов до армії, щоб тільки скинути гетьмана. Залишив дружину, дитину без хліба, без грошей. Що з ними? А може, їх уже розстріляли, повісили… — І він закрутив головою. — За що? Я ніколи не був контрреволюціонером. Чуєте, чорти, дияволи, де наша Україна? — Він зірвався на ноги і вхопив зі стінки карабін. Ад'ютант штовхнув його назад у куток:
— Колька, кинь, дурень!
— Хто дурень?
— Заберіть у нього карабін.
— Кинь, говорю тобі, а то в ухо дам!
— Хто дурень, я — дурень?
І він підкинув до ока карабін.
Полковник Забачта вмить зірвався й боязко схопив карабін за ствол.
— Перестань, Колю!
— Геть з дороги, найманцю! — крикнув Пищимуха, штовхаючи стволом полковника в груди. — Тобі ще буде куля, а перша — циганові.
Старшини зірвались на ноги, а старий Карюк упав накарачки, і в цей момент луснув постріл. Але Рекало ударив кулаком по карабіну раніше, ніж Пищимуха встиг спустити курок. Куля посадила чорну крапку над дверима й хуркнула в коридор. Пищимуха кинувся тепер на Рекала, але ад'ютант згріб його під себе й притиснув до канапи.
— Задушу, мерзотнику! — кричав він, тискаючи його коліном.
Кричали й інші старшини. Карюк уже підвівся з підлоги, і, намагаючись вислизнути з купе, похапцем обтрушував свою рипсову курточку й пискливо прискав на всіх:
— Маєте розвагу. Ганьба яка! Зо дня в день живеш під кулями, а командир милується. Нема, щоб про діло хоч раз поговорити як слід, а вони про політику розвели теревені!
— Ну, а ви про що хотіли?
— Для чого мене кликали? Щоб нарешті щось вирішити з цими щоденними пиятиками, бешкетами.
— Правильно, пане Карюче, — поблажливо посміхаючись, відказав Забачта. — Ви на мене покладаєтесь?
Карюк, як заєць, закліпав очима, але інші зняли галас. Навіть Пищимуха підхопився й знову замахав карабіном:
— Забачті доручати горілку? Пропив Росію… Протестую!
Заспокоїв усіх сотник Рекало.
— Панове, — сказав він так, ніби виступав на засіданні малої Центральної Ради, — понеже ми служимо в запорозькій армії, значить, і звичаї у нас мусять бути запорозькі, а звідсіля все, що торкається нашого коша, підлягає тільки постановам Ради. Почитайте Кулішеву «Чорну раду» — і ви побачите. Згода?