Без козиря (збірка)
Шрифт:
За кожною новою фразою Загнибіда дряпав короткими пальцями або потилицю, або живіт, ніби вигрібав із цих місць свої мислі.
— Не знаю, панове, як ви, — продовжував він, орудуючи вже обома руками, — а я вважаю, що це вже недалеко і до втручання в наші внутрішні справи.
— Та ви, пане Загнибіда, маєте аналітичний розум, — сказав редактор, лукаво підморгнувши до професора.
— А ви думали. Загнибіду не проведеш. Це так і список членів Директорії захочуть, щоб їм подавали на затвердження.
— Так це ж їхня перша вимога.
— О, чуєте?
— А як відносно добровольців?
— От і про добровольців, і про поляків. В одну душу, щоб ми склали з ними угоду, а за це вони, мовляв, постачать нам амуніцію для армії. Аж на триста тисяч армії! Тільки бийте більшовиків, кажуть. Що ж, добре. На це можна згодитись. Погано, правда, що під їхнім командуванням і разом з нашими новими союзниками. Ну, це ще не так страшно, а от щоб ми просувалися посередині між поляками й добровольцями — це вже гірше, позаяк свою власть ми можемо наставляти тільки там, де пройде наша армія.
— Поляки, звичайно, підуть по Правобережжю, — вставив професор. — Од можа до можа.
— Так воно й буде, а добровольці — мабуть, через Донбас.
— А нам нехай залишається Золотоноша й Глухів? — спитала, нахмуривши брови, Ніна Георгіївна.
— Виходить!
— І ви гадаєте, що Директорія піде на такі умови?
— Дія, пані, обумовлюється завжди становищем, — озвався професор. — Та більшовики вже розголосили, так що це не є вже таємниця. Попередня угода уже з місяць як підписана з командуванням союзників і денікінців. А зараз ви самі бачите, яке створилось становище, треба на все йти, щоб урятувати Київ.
— Чому?
— А де ми візьмемо кулемети, гармати, навіть звичайні рушниці? Тільки в Антанти. Вони це добре розуміють, ну й зволікають, щоб більше виторгувати.
— А коли вони нарешті визнають уряд УНР? — спитав Лец-Отаманів, якого ця дипломатична гра починала дратувати.
— З цим вони не дуже поспішають. Давай їм контроль. Контроль над фінансами, над залізницями. Ми досі не погоджувались.
— І надаремно! За право називатися європейцями треба платити, — буркнув Лец-Отаманів.
— О, і я так кажу, — підхопив Загнибіда. — Нічого страшного. Років п'ять-десять покрекче Україна, а там дивись, добалакаємось з турками чи зі шведами, як робили колись гетьмани Дорошенко чи Мазепа, і коліном мусью.
— Україна, панове, найкраща база для наступу на Москву, найкраще забезпечення флангу і тилу Донської і Добровольчої армій. Ми ж добре розуміємо, що для Антанти особливо важливо заручитися співробітництвом з Україною. Треба бути дурнями, щоб продешевити.
— Зате, коли б підписали умову, зразу б, матері його біс, одержали б аж два мандати до Ліги націй. А там уже стоїть питання про визнання нас.
— Ще тільки визнання? — здивувався Лец-Отаманів. — А чому ж у газетах пишуть про це як про факт уже майже оформлений?
— Як підпишемо умову, то й буде оформлений. Доки що торгуємося, хоч, звичайно, приємніше б оце котити замість Одеси в Женеву, але що ж ти зробиш. Скачи, враже, як пан каже. А головне, не хочуть і слухати про які-небудь гарантії визнання.
— Що ж вони кажуть?
— Найкраще визнання, кажуть, — факт підписання такої умови.
— А про кордони з поляками?
— А щодо кордонів з поляками, так, будьте певні, кажуть, що ми вас з ними помиримо.
— Галичину вже пообіцяли полякам, — сказав редактор. — Водять за ніс!
— От бачите! А з добровольцями ще краще придумали. «Про автономію ви, — кажуть, — і самі добалакаєтеся». — «Про яку автономію? — питаю. — Самостійна держава!» Сміється, лиха личина. «Ви ж, — каже, — надто маленька держава, щоб самостійно існувати». — «Отуди к бісовому батькові, — говорю. — Як же це так? Про що ж ми балакаємо? Тридцять п'ять мільйонів народу, та це ж більше за вашу Францію, — кажу, — а ви так із нами поводитесь». Так кинувся заспокоювати. Хотів було його згребти під себе, та думаю: задавлю ж одним духом. Хай йому трясця, щоб за нього та ще гріх на душу брати!
Ніна Георгіївна облишила вже терзати свою хусточку і слухала з напруженням. У неї навіть змінився вираз обличчя: зникла дитяча наївність, навпаки, воно враз ніби постаріло, риси загострились, лоб перерізала глибока зморшка, і здавався недоречним на цьому обличчі навіть легенький пушок пудри, як нарядна шапочка і муфта — неприродними. В купе сиділа вже допитлива, енергійна і смілива жінка, із тих, що самовіддано йшли на барикади, на смерть. Час від часу вона зиркала на присутніх і ніби дивувалась, що обличчя редактора і професора залишалися спокійними, чуючи страшні речі — Україна розпродувалась з молотка Франції, Англії, Америці. Розпродувалися надра, ліси, залізниці, народ, навіть переконання. Пан Тодось підпер голову долонями й мовчав, схилившись на столик, сотник Лец-Отаманів розгублено водив очима по дипломатах. Плечі його опустились, обличчя посіріло. За вікном сивими пасмами метляла завірюха. Ніна Георгіївна важко зітхнула:
— Мені здається, панове, такі переговори — ганьба і для уряду, і для цілої нації.
Професор кисло посміхнувся, а редактор відказав:
— Більше того, за законом з 28 січня Директорія без санкції трудового конгресу не мала права укладати з другими державами договорів, які б накладали на український народ ті чи ті обов'язки.
— І ніхто не протестував?
— Звичайно, протестували, — сказав професор. — Усі соціалістичні партії висловилися за негайне припинення будь-яких зносин із французами.
— І цілком правильно, — ствердив і пан редактор. — Завше етична, певна й незмінна, загалом єдина природна орієнтація — це на свою націю.
— Будемо казати — на хахлів, — двигнувши підборіддям, вставив пан Загнибіда.
— Так, — погодився й професор, — це єдиний певний шлях, на якому можна збудувати програму діяльності й утворити правдиву перспективу будучини.
— Але ж треба вміти не так везти, як поганяти.
— Це зрозуміло, орієнтуватися на свою націю можна тільки тоді, коли віриш в її історичну місію, в її будучину, коли упевнений в її силах.