Без козиря (збірка)
Шрифт:
Вона, вагаючись, вистрибнула на приступки і взялася за холодну ручку дверей. Вітер з дикою силою схопив її сукню і, мов хмару диму, закружляв у жовтих блисках. Парa струнких ніг в тонких панчохах на мить вималювалась перед очима Лец-Отаманова, мов два язики рожевого полум'я, і знову опалила його мозок. Сотник, уже не володіючи собою, теж стрибнув на приступки і з силою притиснувся до круглого плеча Ніни Георгіївни. Під їх напором двері розчинились, і вони опинилися в освітленому коридорі. Від образи в Ніни Георгіївни обличчя вкрилося червоними плямами.
— Чим же ви відрізняєтесь…
— Хто там? — перебив її голос із купе.
Лец-Отаманів, закусивши до крові нижню губу, обмахнув долонею, мов хусточкою, зашаріле обличчя й, вслухаючись, в якому купе бубоніли голоси, відказав:
— Я комендант ешелону!
— Ну, так що вам тут треба? — знову проговорив, але вже інший голос із середини купе.
Сотник зніяковів.
— Я хочу знати, по якому праву…
— По якому праву ви стирчите в степу й затримуєте нас?
— По якому праву…
— Що ви там мимрите? — бубонів той же голос так, ніби сварився через стінку з дружиною. — Питаю — значить, відповідайте.
Лец-Отаманів, щоб не здатися смішним в очах Ніни Георгіївни, оглянувся й хотів скорчити задерикувату гримасу, але замість цього губи розтяглися в таку кислу посмішку, що Ніна Георгіївна вибрала за краще розглядати наказ Директорії, що білів на стінці вагона.
Ніжна й полохлива, вона, мов голубка, жмурила свої короткозорі очі й водила ними біля самого наказу, ніби намагаючись піймати жовтого зайчика, що дрижав разом із вагоном від напору сердитого вітру.
Лец-Отаманів, почуваючи себе дурником, спалахнув.
— Нарешті я повинен знати, — уже сердито викрикнув він, беручись за двері, — хто їде в цім вагоні?
— Редакторе, прожени його до… Чуєш? — відказав, не міняючи тону, той же голос.
Ніна Георгіївна ще пильніше почала приглядатись до об'яв Директорії. Але хтось інший упівголоса відказав:
— Незручно, пане Тодосю. Зайдіть, пане коменданте.
— Ви самі?
— Я з дамою, але…
— Але чому ж ви не сказали зразу про це? — безцеремонно перервав його все той же сердитий голос, що виходив із нижньої канапи. Голова цього пасажира ховалася в тіні, а на світ були виставлені тільки ноги в смугастих штанях з брудною бахромою. З верхньої канапи, як гарбуз через тин, звисала руда, зовсім кругла голова, притиснута до волохатих грудей. Шиї буцім зовсім не було, бо сорочка, що прилипла до широких плечей, закінчувалась вузьким пружком з жовто-блакитною стрічкою аж коло самих маленьких вух і круглого, як тельбух, вола. З другого боку на канапі сиділо двоє пасажирів в європейському вбранні. Тверді комірці були пов'язані галстуками з українськими узорами.
На столику стояла бляшанка з-під сардин і лежали шматки чорного хліба, а на підлозі — пляшки з черепом на ярлику, що виднівся крізь зелене скло. Декілька пошматованих газет «Трибуна» та плетені кошики на поличках робили враження, що в купе їдуть звичайні пасажири.
Візитом Лец-Отаманова зацікавився в першу чергу пасажир із круглою головою, що звисала з канапи. Він направив на сотника щілинки своїх очей і, не міняючи пози, запитав:
— Ви щось хотіли, пане коменданте?
— Дозвольте…
— А пані чого там буде стояти? — пробурчав другий роздратований голос. — Кличте її сюди та не стовбичте перед носом.
Голова, схожа на гарбуз, ткнулась униз і на диво тоненьким голоском лагідно проговорила:
— Тодосю, пане Тодосю, та почекайте. От темперамент, а читаєш — такий ліричний, як вареники в маслі. Вибачте, пане, як вас?
— Сотник! — відповів випрямляючись Лец-Отаманів.
— Ну, то й Богдан Хмельницький був сотник. А це наш славнозвісний, ви, може, і не догадуєтеся…
— О, прорвало на біду Загнибіду, — знову буркнув пасажир з нижньої канапи.
— Чуєте? І зразу тобі в риму. Талант! Хоч би й не відав, що це, можна сказати, гордість України, а серед цілого б ярмарку пізнав. А ви що хотіли, голубчику?
Сотник недовірливо глянув на нижню канапу, на торочки з холош і, ще вище підіймаючи голову, спитав:
— На Знам'янці відстав один старшина. До вас не сів?
— Не було. До нас нікому не можна.
Лец-Отаманів зирнув на пані, яка прислухалась до розмови з коридора.
— А що це за вагон?
— Е-е, голубчику, це не просто собі вагон, а, можна сказати, доля, еге, доля України. Це, голубчику, мі-і-сі-я. Дипломатична місія до французів в Одесу.
Лец-Отаманів мимохіть утяг голову в плечі.
— Місія, — ще раз сказав той же дипломат і зажував губами, над якими висіла пара схожих на обтріпані віники вусів. — От поїзд стоїть, а ви знаєте, голубчику, що зараз від нашої подорожі, можна сказати, залежить усе. Та ви сідайте.
— А де ж дама ваша? — промимрив з кутка все той же надтріснутий, хрипкий голос.
— Просіть, просіть. А хто вона така? Бо, знаєте, — тут державні справи. Щось ляпнеш, а воно, може, секретне, чи пак таємниче, по-нашому.
— Це моя… — відповів давлячись сотник уже голосом, який навіть самому йому видавався приниженим, — вона щира українка.
— О, так прошу, просимо, — заметушився дипломат на верхній канапі.
Лец-Отаманів виглянув до коридора й проговорив:
— Ніно Георгіївно, зайдіть.
Ніна Георгіївна охоче переступила поріг. З її появою два дипломати, що мовчки сиділи на канапі, сонливо кивнули головами і неохоче посунулись, але коли вона звела на них свої блакитні очі з довгими віями, дипломати поспішно підвелися:
— Просимо!
— Просимо, пані!
Ще більшу метушливість виявив дипломат, що сидів на верхній канапі. Він незграбним рухом опустив ноги і, хутко зажувавши губами, ніби гикнув:
— Ой, той, пардон. Ви, пані, трошки сядьте в профіль, доки я… Знайомтесь. Ото наш, прошу, відверніться ще трошки… наш відомий професор і міністр, пан…