Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Потуга, — подаючи руку, сам назвав себе смуглявий пасажир із блискучими очима. Він мав сухе обличчя і золоті окуляри на довгому носі.
Другий дипломат був із плескатим, невиразним обличчям і весь сірий, як і його костюм.
— Пан редактор нашої центральної газети, — рекомендував, упоравшись із туалетом, дипломат і грузько стрибнув на підлогу. — Познайомились? А я, голубчики мої, якщо хочете знати, кооператор Загнибіда. Як казав один поет: біда, коли заговорить Загнибіда. Настоящий хахол. Моє вам шанування. А що ж це наш славетний Тодось… Пане Тодосю.
— Зліз уже? — промимрив той же голос. — Господи, коли ти нарешті укоротиш йому віку.
— От темперамент! Вибачайте, панове, це — наша знаменитість.
— Загнибіда, не застуй мені сонця. Сядь!
Кооператор по-ведмежому присів на краєчок канапи і все так же запобігливо договорив:
— Це він про вас, пані. «Не застуй сонця». А! Це ж, панове, наш бард революції, наш славетний пан Тодось.
— Ви, може, підведетеся, Микито Опанасовичу. Знаєте, етикет, пані може подумати, що ми якісь мужлани.
Ніна Георгіївна, почувши сердитий голос із кутка, зніяковіла і хотіла вже повернути назад, але коли Загнибіда запобігливо заметушився перед канапою, поважно повторюючи прізвище відомого поета, вона розгублено опустилась на канапу і втупила свої очі в темний куток з такою цікавістю, ніби звідти мало з'явитися сонце. Те ж саме відчував і Лец-Отаманів. З паном Тодосем він зустрівся вперше, але його образами, його лірикою, його журбою жив уже з перших шкільних років. Ніна Георгіївна, як пані, могла чекати, що з нею пан Тодось сам заговорить, як мужчина, але Лец-Отаманові на це нічого було сподіватись. Він сам мусить не тільки повести, а й запам'ятати розмову, щоб її потім передавали із роду в рід і його нащадки. А може, пощастить ще й довідатися, що зараз творить поет, і бути першим вісником для інших. Лец-Отаманів думав, з чого почати, аж доки кооператор Загнибіда не просунув свою голову в куток і щось шепнув до пана Тодося.
— Тільки, будь ласка, не дихай на мене, я й так п'яний, — проговорив із кутка Тодось, соваючи ногами. — Перепрошаю, панове!
За цим із темної смуги на світло висунулося заспане, волохате, з розкуйовдженою бородою й зачіскою кругле обличчя. Старенький його піджак на зім'ятій сорочці, як і штани, був одного кольору й вигляду з його нечесаною головою і зім'ятим обличчям. Лупаючи заспаними червоними очима, Тодось обвів купе, зупинився на мить на обличчі пані, брови заворушились, потім черкнув поглядом по сотнику й втупився у вікно:
— Дме?
— Так, завірюха страшенна, — раптом втративши голос, ледве відповів Лец-Отаманів, але вигляд Тодося збентежив його. Він навіть подумав, що їх дурять з нудьги.
— А чого ви стоїте? — все ще лупаючи сонними очима у вікно, буркнув Тодось.
— Вибачте, може, ми заважаємо? — запитав уже більш вільно Лец-Отаманів.
— Поїзд чого стоїть?
— Пробачте, паровоз зіпсувався.
Тодось скривився, але, мабуть, не з причини зупинки.
— Там зосталося що-небудь? — спитав уже в кооператора.
У цей момент вагон здригнувся, всі нагло клюнули носами і колеса пронизливо завищали під підлогою. Лец-Отаманів і Ніна Георгіївна зірвалися з місця і разом вибігли до коридора.
— Вибачте, ми до свого вагона.
— Чекайте-но, ви ж не встигнете, а пані й зовсім загубиться в снігу, — проговорив професор.
Ніна Георгіївна збентежилася:
— Там речі мої, я навіть не встигла замкнути чемодан. Побіжимо, прошу вас.
Але поїзд смикнувся, зарипів і покотився прискореним ходом.
— Ну куди вам по такому снігу, — сказав Лец-Отаманів, — а за речі не турбуйтеся. До купе ніхто не зайде.
Вибачте, — проговорив він уже до дипломатів, — до першої станції будемо у вас.
— А, будь ласка, хоч і до Одеси.
5
Ніна Георгіївна все ще не могла заспокоїтися, нервово м'яла хусточку в руках і слухала вже неуважно. Загнибіда тупо дивився в темне вікно й чухав потилицю:
— Одеса, ой, Одеса. Біда нам буде, пане Тодосю, з вашим темпераментом. Ви хоч завтра перепочиньте від чарки, а то французи — хай вони зашморгнуться — дуже вже тендітні.
— Начхать мені на французів, — відповів Тодось. — Україна двох ваших Францій варта.
— А поки що вони на нас чхають, ой чхають, та ще й вимагають, щоб їм на здоров'ячко казали.
Лец-Отаманів устиг уже оволодіти собою і, запаливши цигарку, запитав ніби між іншим:
— А з цих переговорів вийде щось?
— Бог його святий знає, — відказав Загнибіда, чухаючи вже волохаті груди, — бог його знає. Полковник їхній, Фрейденберг, такого заспівав, що й гай-гай. Ви, каже, більшовики. Еге. Більшовики, каже, та ще й другого сорту, по-нашому — гатунку. Володимир Кирилович десь там ляпнув для годиться два слова про землю для селян, і вже вчепилися. Тепер в одну душу: пан Винниченко — більшовик. Геть його з Директорії!
— Володимир Кирилович навіть зареготав, як почув про це, — сказав скрипучим голосом професор. — Доручив передати французам, якщо вони цього бояться, нехай приїдуть і подивляться на наш режим, тоді, каже, напевне заспокояться.
— Вигадали теж, що ми розстрілювали добровольців [8] . За умову, що склали з німцями, присікались. Але найбільш обидно за нашого батька Петлюру.
— А хіба що? — насторожено спитав Лец-Отаманів.
— За бандита вважають нашого батька отамана в Європі, — зітхнув Загнибіда.
— Самі вони бандити!
— Їх нікому судити, голубчику. А доки Петлюра буде в Директорії, не хочуть підписувати умови. Ну не харцизи? А третього так просто щоб коліном з Директорії. Надто, кажуть, Бахусові уклоняється. Що й казати, пан Андрієвський таки козацького роду: п'є горілочку, як воду.
8
Так називали солдатів Добрармії генерала Денікіна.