Блакитна лінія
Шрифт:
— Ви звідки родом? — запитав, щоб перевірити свої спостереження і міркування.
Водій мовчав, явно не бажаючи встрявати в розмову. Все ж німецькому офіцерові необхідно відповідати. Це закон. Інакше негайно може бути підкликаний перший-ліпший патруль.
Старий за кермом мовив ухильно:
— Моя національність нині у німців не в пошані.
— Ви мене ще більше зацікавили. Відповідайте!
Відповів, неохоче цідячи слова крізь сталеві вставні зуби:
— Росіянин.
— Росіянин? — щиро здивувався лейтенант. — У Берліні,
Водій з ледь прихованим презирством заспокоїв:
— Не бійтеся — не червоний. Від червоних я тікав ще аж у вісімнадцятому році. — Він скоса глянув на пасажира і додав: — З деякими проміжними зупинками драпав від Царицина аж до Берліна. Цей безупинний біг тривав лише рік…
— Від Царицина? Не чув про таке місто.
— Так раніше звався Сталінград.
— О!
— Нас там добряче по-молотили і вже гамселили до кінця.
— Кого це — вас?
— Білу гвардію…
І знову лейтенантові пригадався фрагмент із численних оповідок про Берлін Костянтина Васильовича:
«Серед таксистів міста до війни було дуже багато росіян. їх і зараз чимало, далеко не всі емігранти зрадили свою колишню батьківщину й поволоклися в «похід на Схід». Навіть Денікін закликав не підтримувати німців, за його словами, одвічних ворогів росіян. Він мотивував це тим, що коли Червона Армія розтрощила добірну білу гвардію, то німців поб’є й поготів… Росіяни, мовляв, німаків завжди били! Зараз таксисти з росіян навіть починають переважати: кількість машин зменшується, німців женуть на фронт, «унтерменші» слугують «панам». Врахуйте: всі вони пройшли крізь сито таємної поліції.
Зрозуміло, не кожен зголосився стати таємним агентом, але з усіх взято письмове зобов’язання негайно доповідати про підозрілих пасажирів і нелояльні розмови».
Цей ніби не схожий на агента. Бач, як спритно «закрутив» про драп від Сталінграда до Берліна. Навіть час на цю процедуру вділив — рік. Більше не обіцяє, і не причепишся до нього: розповідав про власну долю, його запитали — він відповів. І все! Проте обережність ніколи не завадить. Сказав повчально:
— Вермахт звершить те, чого не спромоглась біла гвардія росіян!
Тим часом виїхали на фешенебельну вулицю Унтер ден Лінден. Дзеркальні вітрини сяяли. А за ними — чого тільки не було! Розкішні торти, білі паляниці, качки й кури в блискучому целофані, кілька товстенних ковбас, кавалки свіжого рожевого м’яса…
— Майн гот! — у захопленні вигукнув лейтенант, дивлячись на цей воістину фантастичний достаток. — Навіщо я волік із собою свою скромну фронтову пайку? Ет, наслухався маловірів…
— Ви давно не були в Берліні? — тепер запитав водій. Після своєї згадки про Царицин він, всупереч похмурому змісту своїх спогадів, помітно повеселішав.
— З вересня сорок першого. А що?
— Усі ці розкоші виготовлені з пап’є-маше, — зловтішно повідомив водій і тут же почав заповзято вихваляти: — Робота унікальна, можна сказати — ювелірна. Досягнуто нечуваних зорових ефектів! Усе — як справжнє! А який чудовий лак. Які фарби. Німецькі хіміки досягли видатного успіху — лак і фарби не тьмяніють.
— Чудово! — оцінив його високолояльну хвалу пасажир.
Водій знову спохмурнів і замовк: навіщо даремно плескати язиком, коли його езопівські кпини не до тями цьому німецькому недоумку?
Поблизу парку Тіргартен, новоприбулий розрахувався з таксистом, відрахувавши точно до пфеніга, скільки той запросив. Німець додає до платі лише за якусь особливу послугу. А тут? Навіть адресу «веселих жінок» не запропонував. Альбому ж із фото своєї спокусливої клієнтури і поготів. Одне слово — нахаба!
Від Тіргартена можна було дістатися в будь-який район міста. Звідси фронтовик мусив рухатись за маршрутом, складеним у Москві. Він скористався двома автобусами, поки проминув Шарлоттенбургшосе, Берлінерштрассе і Бісмаркдам. Нарешті, вже пішки, вийшов на вузьку нелюдну вулицю і зупинився перед входом до садиби, що ховалася за могутньою, мов фортечною, високою стіною.
Натиснув кнопку електродзвінка.
Ледь помітну хвіріку в мурі, куту мідними бляхами й помережану вздовж та впоперек залізними смугами, відчинила дебела, дуже показна молода жінка.
— Ви до кого?
Її — стегнисту й пишногруду — робили ще дебелішою простора блуза з негнучкого «хольцштофу» — «дерев’яної тканини» — і немов жерстяний фартух, либонь, теж із якогось новоявленого ерзацу. Оголені руки по лікті були червоно розпарені. Певно, щойно відірвалася од прання. Вмить упізнав її з орієнтовних прикмет — служниця Барбара обслуговує родину Шеєрів у ранкові години, до полудня.
Розділ тринадцятий
«МЕНЕ УПОВНОВАЖЕНО ПОВІДОМИТИ…»
— Я вас ніколи не бачила, — нерішуче мовила Барбара.
— А що вас бентежить?
— Не знаю, що повідомити фрау.
— А, то фрау Шеєр удома? Я до неї. Можете сказати: прибув Отто Шульц, фронтовий друг Адольфа.
— Зачекайте, я зараз…
Отто Шульц докірливо мовив:
— Отут на вулиці? Така чарівна фрейлейн і така нечемна до фронтового офіцера… Як вас звати, щоб я хоч знав, хто це виявив до героїчного вермахту таку нечувану неповагу?
Служниця зашарілася, сховала руки під фартух — на неї подіяли і комплімент, і ляк.
— Вибачте, пане офіцер. Ви просто мене недослухали. Я прошу вас зачекати внизу, у вітальні. Чому ви подумали, що на вулиці?.. А звуть мене Барбарою.
— Дякую, фрейлейн Барбаро! І вибачаюсь за свої поспішні висновки. А все — фронт! Ми там грубішаємо, цивільне життя з його нормами для нас — мов примара.
Він підхопив чемодан з валізкою і переступив кордон «приватної фортеці». Барбара зачинила браму на величезний ключ та ще й на залізний засув. Тепер до садиби можна було увійти лише з допомогою облогового тарана.