Блакитна лінія
Шрифт:
— І тільки?
— Звісно. Людина походить з тваринного світу.
— Мабуть, неодружені?
— Як і наш улюблений фюрер!
— Авжеж, у фюрера — Єва Браун не дружина, але статевій гігієні сприяє… А у вас?
— Нічого стабільного — життя кидає на всі боки. Проте ви, пане Майєр, маєте цілковиту рацію: любий фюрер гідний наслідування в усьому, навіть у стабільності статевих стосунків.
— Вам загрожує неабияка небезпека, пане Гейліген.
— Не розумію. Поясніть.
— Ви
— Це ж яку?
— «Фюрер думає за всіх нас…» А ви дозволяєте собі неабиякі розумові зусилля!
Все не було сказано з іронічного, поблажливою посмішкою, і на кінець обидва дружно зареготали.
— Весела ви людина, пане гауптштурмфюрер, — визнав Гейліген. — З вами завжди приємно спілкуватися. Мозок теж потребує тренувань — інтелектуальних.
— Невже я для вас лише тренувальне знаряддя, як жінка — для гігієни?
— Буду щирим: якоюсь мірою цс відповідає дійсності. Ви знаєте, я почав до вас звикати. Між нами явно виникають флюїди емоційно-психологічної сумісності.
«Гм, він почав звикати…»
Справді, бо отакі ранкові зустрічі відбуваються не вперше. Якщо точно, то з наступного дня по тому, як Віллі Майєр дізнався, що Хорст Гейліген захоплюється тренуваннями на свіжому повітрі. Щодня. Пунктуально. В ранкові й вечірні години. Ранком — у точно визначений час, увечері — за волею службових обставин. Але бігає. Обов’язково. Зрідка — навіть опівночі.
Хорст Гейліген тренувався на спортивному шкільному майдані неіснуючої школи: в неї влучила важка англійська бомба — англійці та американці акуратно й послідовно бомбардували квартали міста з цивільним населенням. Нині територія школи була занедбана, поросла бур’яном, в якому гестапівець витупцював бігову доріжку.
Майєр почав їздити на службу цим шляхом, вибираючись з дому на годину раніше, ніж звичайно. Він «примірявся» до виконання наказу Крістіни Бергер.
Гейліген з першого разу упізнав його — характерна зовнішність Майєра кожному впадала в око, надто — професійне.
Перша розмова між ними відбулася в розважальному стилі:
— Від кого тікаєте, пане?..
— Гейліген моє прізвище. Хіба забули?
— Тепер згадав.
— А тікаю я від старості і хвороб!
— Таж у вас вигляд античного атлета! Ви ставні, мов юнак з цієї зруйнованої школи. Яка ж старість? Які хвороби? Де вони?
— Позаду! Десь плентаються… Я далеко від них утік. Мені, пане гауптштурмфюрер, за п’ять десятків…
— Ого! Ніколи б не дав вам цих літ.
— Отож!
Іншим разом розмова покотилася грунтовніше.
Майєр запитав:
— Чому бігаєте на відлюдді? У товаристві — веселіше.
Гейліген відповів із цинічним вискалом:
— Це в мене професійне — я уподобав обезлюджені простори.
— Брали участь в «особливих акціях»?
— Неоднораз!
— Чому ж ви — спеціаліст по обезлюдженню — опинилися в Берліні?
— У мене — нюх. Шеф гестапо цінує людей з природженим нюхом. Цьому мистецтву не навчитися в жодній спецшколі. Знаєте, з талантом слід народитися.
— І що ж винюхуєте ви для Мюллера?
— Не що, а кого…
— То кого ж, коли не секрет?
— Справа проста. В концтаборах збирається різний люд. Усіх необхідно з користю для рейху просіяти. Виявити комісарів, євреїв, командний склад, а також піддатливих, придатних для агентурно-диверсійного вишколу. На всіх них мій нюх безпомилковий.
Одна ранкова бесіда запам’яталась особливо.
— Пригадуєте Астаф’єва? — запитав Гейліген.
— Російського шпигуна? — уточнив Майєр, ніби й справді ледь пригадуючи.
— Його.
— Що з ним?
— Зараз уже нічого, якщо не вважати труп чимось істотним.
— Невже розстріляли? У нас — не так швидко…
— Та ні, перебрали міру на допитах. Він не показував, що конає. Увів в оману і вмер. Не людина була — кремінь! З нього не вибили жодних зізнань.
— Шкода, — засмутився Майєр.
— Ще б пак! — охоче погодився гестапівець. — В усьому винний ваш Хейніш.
— А при чому тут мій шеф? — Цього разу Майєр неудавано здивувався.
— Він передав затриманого в зондеркоманду Патціга. Так?
— Передав. Під розписку.
— В цій команді — жодного фахівця, який би до пуття вмів допитувати. Застосовують застарілі, ледь не середньовічні методи дізнання. Допит необхідно поєднувати з найретельнішим медичним наглядом. На істотному сучасному рівні! У нас, в гестапо, па допитах обов’язково присутні кваліфіковані лікарі. З мішка кісток вам знову зроблять анатомічний кістяк, ось як! Тому ми вміємо розбалакувати будь-кого. Наші в’язні мріють про смерть, як про манну небесну. Для них смерть — це спасіння, щаслива втеча з наших лабетів. І ми не обманюємо — ми твердо обіцяємо в’язневі смертний вирок. Але тільки після істотного зізнання. У нас нема безмозких костоломів.
Він раптом запитав:
— А ви не дуже вболіваєте за своїм шефом?
— Як на мій погляд, — обережно відповів Майєр, — пан Хейніш не з гірших. А що?
— Він зробив одну дурницю. Істотну!
— Що ви кажете! Яку?
— Накатав донос на мене, а фактично — на Мюллера.
— Не може цього бути! — Майєр справді цього не уявляв.
— Але було.
— Хіба можливо вас у чомусь звинуватити?
— На кожного можна кинути тінь. Була б мета і бажання.