Блакитна лінія
Шрифт:
Почуття радісного тріумфу, яке охопило Хейніша по завершенню операції, змінилося нудотним страхом. Його рожева пика поволеньки втрачала молодецькі фарби. Квітучі рожі на щоках спочатку зробилися плямистими, а потім зовсім зникли. Обличчя не блідло, а жовтіло.
Обергрупенфюрер шпетив його далі, змальовуючи втрати, спричинені втручанням Хейніша (він уже здогадався про це) в чуже розслідування.
— Якщо російський шпигун мовчатиме, кого і де ми тепер шукатимемо? «Мелодії» «піаністки» — це єдине, що виказувало всю зграю. Завдання полягало в тому, щоб вислідити і взяти всіх! А тепер? «Скаже на допитах», — перекривив він знову благальний зойк Хейніша. — Навіть
Хейніш зовсім похнюпився.
— Для мене цей інцидент був абсолютно випадковим, — промимрив він.
— Дивіться, щоб я не дійшов висновку, що ви у нас — людина зовсім випадкова.
Обергрупенфюрер, знаючи злу й невщухаючу ворожнечу секретних відомств, розлютився не на жарт. Що завадить тому ж Мюллерові скористатися незграбними діями Хейніша і цим скомпрометувати в очах рейхсфюрера його самого, Кальтенбруннера?
Тому мав надто вагомі підстави нещадно шпетити свого підлеглого. Міг навіть своєю владою розстріляти як такого, що порушив його прямий наказ. І ніхто б не довів, що він ліквідував штандартенфюрера даремно. Ось зараз варто натиснути кнопку, і злива куль з його спецстолу зрешетить цього вгодованого недоумка. Можливо, він би так і зробив хоча б з експериментальною метою. Підстава була грунтовна і вмотивована. Але свою цікавість щодо специфічних властивостей письмового умеблювання Кальтенбруннер устиг задовольнити дещо раніше. На превелике щастя штандартенфюрера, котрий про цю загрозу навіть не підозрював…
Історія, в яку випадково вплутався Хейніш, виникла давно: тільки-но почалася східна кампанія, як по всій території Німеччини, що за малим винятком поглинула майже всю Західну Європу, зацвірінькали морзянкою в ефір ворожі, добре законспіровані радіопередавачі. Їх охрестили спочатку «хатніми цвіркунами» — «хаусгрілле». Потім назва змінилася. Оскільки потаємних радистів називали на гестапівському жаргоні «піаністами», передачі — «мелодіями», а самі рації — «музичними шкатулками», рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер охрестив усю сукупність невідомим радіоточок «Червоною капелою». Ясна річ, «мудра й влучна» назва рейхсфюрера вмить зробилася офіційною.
Усі відомості про несподівано широку діяльність радянських розвідників нацистська верхівка рейху тримала в найсуворішій таємниці. Не розголошувалося абсолютно нічого, оскільки побоювались деморалізуючого впливу на задурених німців. Окрім того, ці факти засвідчили б існування антифашистського підпілля.
Розшуком «хатніх цвіркунів» цікавився сам фюрер. Ще перед літнім наступом 1942 року на оперативній нараді генерального штабу він зволив висловитися з цього приводу:
— Більшовики переважають нас в одному — в розвідці. Це останнє, що в них залишилося. Вжити заходів! Я не дозволю, щоб мені заважали переможно завершити війну з більшовиками. Про дії ворога в нашому тилу наказую доповідати так само, як і про виконання фронтових операцій.
Потім фюрер часто повертався до цієї теми. Він твердив — і фактичне становище переконливо доводило це! — мовляв, російська секретна служба більш ефективна і дійова, ніж англійська чи будь-яка інша. Видав окремий наказ — кинути кращі розвідувальні сили і найдосконалішу техніку на боротьбу з радянською розвідкою.
Одразу стосунки між розвідувальними службами рейху стали вкрай напруженими. Кожен намагався тягар невдач, які частенько траплялися, перекласти на плечі іншого. Якщо ж випадав успіх, кожен рвав його собі, щоб відзначитися перед фюрером. Виникла гризня, що не вщухала роками.
Для загального керівництва Гітлер вирішив створити особливий штаб, надавши йому необмежені повноваження. До його складу ввійшли начальник абверу — військової розвідки — адмірал Канаріс, шеф його контррозвідки генерал фон Бентівеньї, керівник відділу дешифровки генерал Тіле, шеф гестапо групенфюрер Мюллер і ще проноза бригаденфюрер Вальтер фон Шелленберг, який очолював закордонну розвідку в головному управлінні імперської безпеки. Окрім того, нічого не мали проти, щоб перехопити лаври перемог, розвідки Герінга, фон Ріббентропа, Бормана і його — Кальтенбруннера, імперського шефа СД. Контроль і нагляд за виконанням наказу Гітлер поклав на рейхсфюрера СС, відданого йому «кривавого Генріха».
Для безпосередньої оперативної роботи створили особливу групу — зондеркоманду, яка прибрана собі назву всієї операції, задуманої рейхсфюрером. Оцю зондеркоманду з дивною для нацистів назвою «Червона капела» очолив старий, досвідчений лис, фахівець ще з часів кайзерівського «другого рейху», старший кримінальний радник у званні штурмбанфюрера СС пан Йон Патціг. Під його рукою «копали» такі специ кримінального розшуку та розвідки, як Панцігер, фон Паннвіц, Копкоф. Особовий склад зондеркоманди, не рахуючи технічних служб, ніколи не перевищував трьох десятків працівників, проте всі вони ходили в асах таємної війни.
А стрекітлива морзянка «хатніх цвіркунів» не вщухала!
Тоді фюрер видав ще один наказ: усі відомості, навіть у випадках, коли йдеться про успішні арешти, підлягають цілковитій і найсуворішій таємниці. Ані слівця у пресі або по радіо! За розголошення подій на цьому секретному фронті рейху міра покарання одна — страта. Вироки оскарженню не підлягають.
Весь апарат гестапо, імперське управління безпеки, військову контррозвідку абверу, управління закордонної розвідки — всіх підняли на ноги, всіх здибили, всіх мобілізували на цю війну.
А ефір щодоби все мережила морзянка з непіддатнимн для дешифровки вістями.
Невдовзі Гітлер здублював свій наказ, щоб добряче підстебнути всі служби: у розшуках зберігати абсолютну таємницю, базік карати на горло безжально, розстрілювати будь-кого, хто хоч звуком прохопиться про арешти, матеріали слідства, імена і псевдоніми схоплених. «Кривавий Генріх» поквапився довести до відома як складу особливого штабу, так і асів зондеркоманди «Червона капела», що наказ «нашого улюбленого фюрера» поширюється на всі подальші дії аж до переможного кінця війни. Розшуки слід провадити так, щоб ніхто — абсолютно ніхто! — нічого не запідозрив. Наказ, як і належить, був щедро оздоблений відповідним лексиконом—«смертний вирок», «страта», «розстріл».
Шеф гестапо Мюллер намагався випнутися наперед. На ім’я рейхсфюрера він написав:
«Арештовані розвідники являють для нас безсумнівний інтерес. Перші допити свідчать, що весь попередній досвід, надбаний нами на Заході, стає тепер майже непридатним. Безумовно, росіяни здійснили колосальну роботу, створюючи свою шпигунську мережу, використали специфічні настанови своїх експертів-фахівців. У подальшому нам вкрай необхідно докладно і достеменно встановити засади, якими керується радянська розвідка в побудові своєї роботи..»