Блакитна лінія

Ячейкин Юрий Дмитриевич

З цього з-поміж рядків виразно й прозоро читалося: «Доручіть усі допити мені. Я упораюся, як ніхто інший! Дізнаюся про все!»

Хтось буде виловлювати «хаусгрілле», а Мюллер — без зайвих клопотів пожинати всі лаври… Не дурний цей Мюллер, тямить!

І ось у це складне відомче плетиво, з його пастками, інтригами й підступами, звалився Хейніш, вдерся, мов неповороткий слон до благенької крамнички. Не підлягало жодному сумніву, що «колеги» з конкуруючих відомств — Мюллер, Канаріс, фон Шелленберг —

роздмухають цю ідіотську історію до гіпертрофованнх розмірів, а це загрожує значними неприємностями і йому, шефові СД. Висновок: щоб урятувати себе, конче необхідно якось витягти з халепи цього йолопа Хейніша.

— Наробили галасу на весь Берлін! — гримнув Кальтенбруннер.

Хейніш зіщулився в широкому шкіряному кріслі, немов бажав у ньому сховатися від зневажливих, спопеляючих очей обергрупенфюрера.

— Чого вас, власне, понесло на Кетеллерштрассе? — запитав шеф похмуро.

— Транспортував агентів на тренувальний аеродром для відпрацювання техніки нічних стрибків з парашутом, — вичерпно виклав Хейніш. — У маршруті руху була Кетеллерштрассе. Якби ми проїхали на кілька хвилин раніше, нас би ніхто не зупинив.

— Отже, зробимо перший висновок: про радянського шпигуна ви нічого не знали.

— І це повністю відповідає істині, пане обергрупенфюрер! — палко запевнив Хейніш.

— Як дізналися?

— На Кетеллерштрассе прямо під радіатор мого бронетранспортера стрибнув чоловік у цивільному. Ми його заледве не розчавили…

— Було б краще!

— Наступного разу, пане…

Шеф з такою люттю глипнув на нього, що події, які мусили відбутися «наступного разу», так і лишилися нез’ясованими.

— Що далі?

— Моєму обуренню не було меж! Але людиною, що, ризикуючи власним життям, заступила нам шлях, виявився агент Мюллера.

— Особисто Мюллера чи агент гестапо взагалі?

— Мюллера! Я до цього навіть не знав, що шеф гестапо має особистих агентів!

— Ви певні цього? — заклопотано перепитав ще раз Кальтенбруннер.

— Так точно! Його номер — двадцять п’ять.

— Ім’я? Прізвище?

— Хорст Гейліген.

— Цікаво! Це змальовує справу дещо в іншому світлі, аніж мені повідомив Мюллер. Доповідайте далі. Докладно.

— Агент вказав нам будинок, де, за його словами, в даний момент перебуває російський шпигун.

— Як про це дізнався агент?

— Впізнав на вулиці перед тим, як той увійшов до будинку.

— Звідки він знав росіянина? Ви розпитали агента?

— Так. Цей Хорст Гейліген походить із німців Поволжя. Навесні сорок першого року брав участь у диверсії — підпал нафтосховища. Серед чекістів, які провадили слідство, був і той, кого він упізнав тут.

— Чому Гейлігена не засудили і він лишився на волі?

— За браком доказів. Окрім того, росіяни вживали всіх заходів, щоб нічим не загострювати своїх стосунків із рейхом. Тоді й відбувалася масова репатріація фольксдойче з Росії на фатерланд. Прямих доказів не було, міг спалахнути політичний скандал.

— І що ж?

— Гейліген був у списках репатріантів і прибув до Великонімеччини у травні сорок першого.

— Ясно. Що відбулося далі на Кетеллерштрассе?

— Агент Мюллсра наполягав, щоб я зі своєю командою допоміг йому затримати росіянина — Хейніш вирішив трохи прибрехати, ледь-ледь, щоб усі «заслуги» збути з своїх рук.

— Йому? — підняв брову Кальтенбруннер.

— Так. Але я завагався. Чого це справді мене змушують під час виконання службового завдання займатися непевною справою, до якої я зовсім не причетний?

Хейніш замовк і уважно глянув на шефа.

Обергрупенфюрер схвально хитнув головою.

Хейніш упевнився, що обрав правильну, рятівну лінію. Це надало йому натхнення:

— Спершу я категорично відмовився!

— Чудово, — зронив шеф.

— Але він настирно наполягав. Оскільки мене не полишали певні сумніви, він почав мені погрожувати.

— Навіть? Це обурливо.

— Саме так!

— Чим же він погрожував?

— Тим, що, на випадок моєї відмови, він зупинить будь-яку іншу машину з військовими. Водночас обов’язково доповість шефові гестапо про мою нібито злочинну байдужість до знешкодження ворогів рейху.

— Більше нічого?

Хейніш збагнув, що необхідно підсилити «примусовий» характер своїх дій.

— Цей Гейліген прямо сказав: якщо російський шпигун втече внаслідок мого недбальства, мені не зносити голови.

— А ви на це що?

Хейніш похнюпився:

— Визнаю: на вимогу агента Мюллера я почав діяти, як він того жадав.

— Гейліген знав про «піаністку»?

— Ні, — відповів Хейніш твердо. Він уже заспокоївся.

— Виходить, і вам нічого не було відомо про неї?

— Так точно!

— Як дізналися?

— Я звернув увагу на те, що затриманий занадто гучно кричить. Не питає, чому його затримали, як це в подібних випадках трапляється, а криком кричить. Щосили. Причому зміст його слів носить явно інформативний характер.

— Тобто? Що він кричав?

— Приблизно таке: «Це що — арешт? Гестапівське свавілля! Чого ви мене хапаєте?» І таке інше, поки йому не затулили пельку.

— Попереджав…

— Так точно, мій обергрупенфюрер.

— І ви здогадалися…

— Що в будинку ще хтось ховається…

— Відтак, якби ви зволікали, від «піаністки» і слід би прохолов.

— Саме так!

— За логікою подій випливає: в тому, що сталося, винні не ви, а цей, гестапівський бовдур…