Блакитна лінія
Шрифт:
Затриманий кричав на повен голос:
— Це що — арешт? Гестапівське свавілля! Чого ви мене хапаєте? Я буду скаржитись!
«Когось хоче попередити!» — збагнув Хейніш.
— Шарфюрер Гельмут, — наказав він, — оточити будинок! Арештувати всіх, хто в ньому перебуває! Всіх! Виконуйте!
Есесівці з автоматами кинулись до будинку. І тут з вікна ляснули по них перші постріли. У відповідь заторохтіли автомати. Хтось упав, ось ще один недоладно заточився… Інші завагалися…
—
Стрілянина посилилася і враз вщухла, ніби одрізало. Хейніш витер хусткою спітніле чоло й попростував до занімілої будівлі, його вояки вже висадили вхідні двері. Хтось дерся в розтрощене вікно. Порядок! Ніякої небезпеки… Штандартенфюрер навмисне недбалим порухом вклав пістолет до кобури. Наказав:
— Затриманого — в будинок! Знайдіть придатну для першого допиту кімнату.
Агент Мюллера кинув на нього неприязний погляд і спохмурнів.
Хейніш попрямував прямо до кімнати, де товклися рядові. Там горілиць лежала на підлозі молода дівчина. На її сніжно-білій блузі розпливлися червоні плями. Автоматна черга прошила її вздовж грудей. У руці вона й мертва стискала пістолет. У розбиті вікна ввірвався вітер і підняв завірюху з попелу від спаленого паперу.
«Радистка! — зрозумів Хейніш. — Встигла спалити шифри й повідомлення…»
— Де передавач?
— Ось він, — вказав шарфюрер Гельмут. — На жаль, у нього влучили з автомата.
— Чийого виробництва?
— Англійського!
— Кімнату для допиту підшукали?
— Так точно!
— Де вона?
— Прошу за мною, пане штандартенфюрер.
…«Як же нас викрили?» — губився в здогадах Меркурій і не знаходив обгрунтованої відповіді.
Одне було ясно: «хвоста» за собою він не приволік. У цьому був певен. Тоді — чому ж? Очевидно, стався той прикрий випадок, якого ніхто не годен передбачити й від якого жоден розвідник не застрахований. Яка ж ситуація склалася тепер?
Пенелопа загинула. Як герой, у нерівному бою з ворогом. Документи, які могли б їх викрити остаточно, вона встигла спалити — він це зрозумів з розмов, що вели поміж собою збуджені сутичкою есесівці. Рацію потрощено кулями. А вона — англійського виробництва. Це щось дає? Побачимо… Головне зараз — з’ясувати, що відомо гестапо.
Тепер настала черга провести свій останній нерівний бій йому, Меркурію. Усвідомлював, що це буде набагато важче для нього, ніж зі зброєю в руках Пенелопі. Таку відсіч, як вона, він уже дати не зможе. Його катуватимуть, цього не уникнути, і єдина його зброя тут — мовчання.
От якби вдалося навести німців на думку, буцім він — англійський розвідник. Тоді мав би якісь мізерні шанси, принаймні це дозволило б «потягти» час, поки дізналися б про його
Грубий поштовх у спину — і Меркурій влетів до світлиці, де за столом вже розташувався червонопикий штандартенфюрер. Перед ним лежали відібрані під час обшуку документи. Праворуч чорнів потрощений кулями передавач.
— Сідайте, — гостинно запросив есесівець, не приховуючи свого переможного усміху. Пташка виявилася неабиякою!
Меркурій сів у крісло проти столу. Руки його звільнили. Але що з того? За спиною, біля дверей, стовбичило двоє автоматників.
— Ваше ім’я? — запитав червонопикий.
— Еріх Венцель, — відповів Меркурій. — Мої документи перед вами, на столі.
— Якщо йдеться про «липові» посвідчення, то вони справді переді мною, — лагідно мовив штандартенфюрер. — А я питаю вас про ваше справжнє ім’я.
— Еріх Венцель, — сухо повторив Меркурій.
— Отже, вас слід розуміти так: назвати себе не хочете. Тоді запитаю про інше: на кого працювали?
— Не розумію, про що ви? — відповів Меркурій.
— Не вийде! — Штандартенфюрер ляснув долонею по столу. — Покличте пана Гейлігена!
«Хто це? — насторожився Меркурій. — Гейліген? Щось ніби знайоме… Проте що тут дивного: є таке миршаве провінційне містечко — Гейліген… Мабуть, асоціація…»
Він не встиг додумати до кінця. Двері розчинилися, і ввійшов чоловік у непромокальному плащі і в низько насунутому на лоба капелюсі. Тільки тепер комір плаща лежав, як належить, навколо шиї, а не стирчав угору, затуляючи обличчя.
«Випадковий перехожий! — вмить упізнав його Меркурій. — Але хто він? Звідки дізнався? Від кого?»
— Ви знаєте цю людину? — запитав есесівець, вказуючи на затриманого.
— Істотно! — запевнив агент.
Це слівце збудило в Меркурія якийсь ще неясний спогад.
Характерне слівце, й, розвідник відчував це, пов’язане з якоюсь давньою подією. Дуже давньою! Необхідно згадати…
— А вам ця людина знайома? — тепер Хейніш звернувся до розвідника, вказуючи на агента.
— Ніколи не бачив! — твердо відповів Меркурій.
Агент глузливо скривив вузького, мов щілина, рота.
— Даремно заперечуєте наше знайомство, пане… Як вас? — Додав, ніби розщедрився: — Даю вам можливість самому назвати своє прізвище.
— Досить провокацій! — рішуче відрізав Меркурій. — Ця людина бреше! Нахабно і з невідомою мені метою. Я стверджую, що цього покидька бачу вперше! Чому ви, пане штандартенфюрер, вірите голослівним заявам цього явного наклепника, а не слову й документам офіцера вермахту?