Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Я так і зробив. Вона зреагувала, як і слід було сподіватись. Що у них дитина. І так далі.
Коли я повернувся в контору, та сама журналістка спитала мене — вже просто так, з цікавості,— як виглядав хлопчина після того, як його розтовкло.
Я сказав їй.
— А вам було неприємно? — запитала вона, жуючи шоколадну цукерку «Три мушкетери».
— Чого б то, Ненсі? — відповів я.— На війні я й не таке бачив.
Я вже тоді заходжувався коло цієї самої книжки про Дрезден. У той час в Америці цей наліт зовсім не здавався чимось особливим. Мало хто знав, наскільки то було жахливіше, ніж, скажімо,
Якось мені випало розповісти на вечірці одному професорові з Чікагського університету про бомбардування, яке я пережив, і про книжку, що маю написати. Він був членом так званого Комітету громадської думки. І почав розповідати мені про концтабори, про те, як німці робили мило й свічки з жиру забитих євреїв і так далі.
Я міг відповісти лише одне:
— Я знаю. Знаю. Знаю.
Звісно, друга світова війна зробила всіх менш чулими. А я став працювати у відділі реклами компанії «Дженерал електрік» у містечку Скенектеді, штат Нью-Йорк, і добровільно вступив до пожежної команди в селищі Альплос, де я придбав свій перший будинок. Сподіваюсь, що вже більше не спіткаю такої нечулої людини, як мій тодішній начальник. Раніше він був підполковником і служив у відділі реклами в Балтіморі, а за часів мого перебування в Скенектеді прилучився до голландської реформістської церкви, яка теж не відзначається особливою чулістю.
Він завів собі звичку інколи глузливо запитувати, чого мені не дали офіцерського звання, так, ніби я вчинив якийсь злочин.
Ми з дружиною вже скинули молодий жирок. То були наші худі літа. І товаришували ми теж з худими ветеранами та їхніми худими дружинами. Як на мене, найсимпатичніші ветерани в Скенектеді, найдобріші й найвеселіші серед них ті, що справді понюхали пороху. І вони ж ненавиділи війну, як ніхто.
Я звернувся до штабу військово-повітряних сил з проханням повідомити деталі нальоту на Дрезден: з чийого наказу це було здійснено, скільки літаків брало участь у бомбардуванні, яка була в ньому потреба, що воно дало і так далі. Мені відповів урядовець, котрий, як і я, мав своїм обов'язком підтримувати зовнішні зв'язки установи. Він написав, що, на жаль, всі дані з цього питання й досі лишаються засекречені.
Я вголос прочитав його листа своїй дружині й сказав:
— Засекречені? Господи, але ж від кого?!
Тоді ми вважали себе прихильниками Всесвітньої федерації. Не знаю, ким ми зробились тепер. Хіба що телефонними дзвонарями. Бо ми страшенно багато телефонуємо вночі, в усякому разі я.
Через кілька тижнів після телефонної розмови з фронтовим приятелем Бернардом В. О'Гаром я таки з'їздив до нього. Це було приблизно у 1964 році — одне слово, в останній рік Нью-Йоркської всесвітньої виставки.
Eheu, fugaces labuntur anni К (На жаль, минають швидкоплинні роки (лат.).
Зовуть мене Йон Йонсоном. Жив собі хлопець з інструментом у Стамбулі.
З собою я взяв двох дівчаток — дочку Ненні та її найкращу подружку Елісон Мітчел. Обидві ще ніколи не виїжджали з мису Код. Коли ми побачили річку, треба було зупинитись, щоб вони могли постояти й помріяти над водою. Вони ніколи ще не бачили води в такому довгому, вузькому й несолоному вигляді. Річка називалася Гудзон. У ній плавали
Крім того, ми бачили водоспади — потоки, що зривалися з бескеття в долину Делавару. Раз у раз треба було зупинятись і дивитися на якусь дивину. А потім наставав час рушати, знову рушати. Дівчатка були у вечірніх білих сукнях і вечірніх чорних туфлях, щоб кожен відразу бачив, які вони гарні. «Час рушати, дівчатка»,— казав я. І ми їхали далі.
Так зайшло сонце, ми повечеряли в італійському ресторанчику, а тоді я постукав у парадні двері чудового кам’яного будинку Бернарда В. О’Гара. В руці я тримав пляшку ірландського віскі — наче дзвінок, яким скликають на обід.
Я познайомився з його симпатичною дружиною, Мері, якій присвячую книжку. А ще я присвячую її Гергардові Мюллеру, дрезденському таксистові. Мері О’Гар вивчилася на медичну сестру, робота, кращої за яку для жінки й не придумаєш.
Мері захоплено зустріла двох дівчаток, яких я привіз, і разом зі своїми дітьми відіслала їх нагору гратись і дивитися телевізор. Аж коли вона відправила дітвору, я відчув, що їй щось не подобається — чи то я сам, чи щось, пов'язане з цим вечором. Вона була чемна, але холодна.
— Так у вас тут мило й затишно,— сказав я, і цілком щиро.
— Я приготувала місце, де ви зможете поговорити й ніхто вам не буде заважати,— сказала вона.
— Чудово,— відказав я і уявив собі два шкіряних крісла біля каміна в кімнаті з дерев'яними панелями, де двоє старих солдатів можуть випити й погомоніти. Але вона відвела нас на кухню. Два стільці з прямою спинкою вона присадила до кухонного столу з білою порцеляновою стільницею, і відбите від неї світло двохсотваттової лампи над головою різало очі. Мері підготувала нам операційну. На стіл вона поставила тільки одну склянку — для мене. І пояснила, що О'Гар ще з війни не терпить спиртного.
Отож ми посідали за стіл. О'Гар почував себе ніяково, але не хотів пояснити, в чому річ. Я ж не міг второпати, чим так розсердив Мері. Я людина сімейна, одружувався тільки раз, не впивався. І на війні нічого поганого її чоловікові не заподіяв.
Вона налила собі кока-коли, страшенно гучно висипавши лід з морозильника в умивальник з нержавіючої сталі. Потім вийшла з кухні, але й там не могла заспокоїтись. Снувала по всьому будинку, хряпала дверима, навіть пересовувала меблі, щоб дати вихід своєму гніву.
Я спитав О'Гара, може, я щось не так сказав чи зробив, і вона сердиться.
— Ет, пусте,—відповів він.— Не зважай. То не через тебе.
Я був удячний йому за ці слова. Тільки він збрехав. Бо це було таки через мене, та ще й як.
І все ж ми спробували не звертати уваги на Мері й вирішили згадати щось із війни. Я хильнув трошки тієї рідини, що приніс із собою. Час від часу ми то пирхали, то всміхалися, немов пригадували якісь кумедні випадки з часів війни, хоч насправді нічого путнього не йшло в голову. О’Гар згадав одного хлопця, який забрався у винний склад у Дрездені ще до бомбардування, і його потім нам довелося везти додому на тачці. Занадто банальна історія, щоб тулити її в книжку. Мені запам'ятались двоє російських солдатів. Вони везли повну підводу годинників, були веселі й задоволені. І смалили здоровенні самокрутки з газет.