Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
— Заткни пельку й не писни! — застеріг Роланд Вірі Біллі Пілігрима, коли вони йшли лісом. Вірі, низенький і гладкий, скидався на дивного іграшкового пузаня, вирядженого на війну.
На ньому було все військове обмундирування, яке йому видали, і все, прислане з дому: каска, ковпак під каску, вовняна домашня шапочка, шарф, рукавички, дві спідні сорочки — бавовняна й вовняна, вовняна верхня сорочка, светр, гімнастерка, куртка, шинеля, двоє підштаників — бавовняні й вовняні, вовняні штани, дві пари шкарпеток — бавовняні й вовняні, військові чоботи, протигаз, казанок і ложка з виделкою, аптечка,
Ще Вірі мйв дерев’яну підставку — окопну подушечку та два міцних презервативи «виключно, щоб запобігти зараженню!», свисток, який він нікому не збирався показувати, поки не стане капралом. І до всього порнографічну листівку, яка зображала жінку, що намагалась злягтися з шотландським поні. Біллі Пілігримові довелось не раз милуватися цією листівкою.
Жінка й поні позували на тлі оксамитової завіси з китицями, обабіч якої красувались доричні колони. Перед однією з колон стояла пальма у вазоні. Листівка Вірі була копією першої порнографічної фотокартки в історії. Слово «фотографія» вперше прозвучало 1839 року, і саме цього року Луї Ж. М. Дагерр доповів Французькій академії, що під дією ртутних випарів можна проявити зображення на посрібленій металевій пластинці, яка покрита тонкою плівкою йодистого срібла.
А двома роками пізніше — 1841 року — Дагеррового помічника Андре Лефевра арештували в саду Тюїльрі за спробу збути якомусь панкові фотографію жінки з поні. До речі, Вірі свою листівку теж придбав у Тюїльрі. Лефевр твердив, що його фотокартка — це витвір мистецтва і що він мав на меті оживити грецьку міфологію. І додав, що колони та пальма підтверджують це.
Коли його спитали, який саме міф він хотів оживити, Лефевр відповів, що є тисячі таких міфів, в яких жінка — смертна, а поні — божество.
Його засудили на шість місяців ув’язнення. У тюрмі він помер від запалення легень. Бува й таке.
Біллі й розвідники були худорляві, Роланд Вірі мав сала предостатньо. Під своїми вовнами й бавовнами він був, немов розжарена грубка. Енергія так його розпирала, що він раз по раз ганяв поміж Біллі й розвідниками, передаючи ідіотські доручення, з якими його ніхто не посилав і яких ніхто не мав охоти вислуховувати. А що з них чотирьох він найбільше метушився, йому почало здаватись, ніби він уже старший між ними.
Він був так закутаний і так розпарився, що втратив відчуття небезпеки. Навколишній світ він бачив лише в межах вузької щілини між краєчком каски й домашнім шарфом, що закривав його дитяче обличчя до перенісся. Йому було затишно під усім цим, і Вірі став уявляти собі, як він уже повернувся з війни додому, цілий і здоровий, і розповідає батькам та сестрі воєнну пригоду,— хоч насправді воєнна пригода усе ще тривала.
У версії Вірі ця пригода мала такий вигляд: німці повели шалену атаку, і Вірі зі своїми хлопцями-артилеристами бились, як леви, поки не полягли всі, крім
А тоді де не взявся на їхню голову недоук, такий слабак, що якого дідька його взяли в армію, і попросився з ними. Без гвинтівки, без ножа. Навіть каски чи шапки й то не було. І ходити не вмів по-людському, а весь час дибуляв угору-вниз, угору-вниз, що сказитись можна, і цим відкривав їх ворогові! Жалюгідне створіння. «Три мушкетери» всю дорогу і штовхали, й несли, й волокли того недоука, поки не добулися до своїх. Оце так виглядала ця історія в уяві Вірі. Вони врятували шкуру тому холерному ідіотові.
А насправді Вірі тим часом вертався власним слідом побачити, чого це застряв Біллі. Розвідникам він сказав, щоб почекали, доки він сходить по того недоука. Коли Вірі проходив під низько навислою гілкою, вона з голосним дзенькотом стукнула його по касці. Він цього не почув. Десь загавкав здоровенний пес. Він не почув і цього. В його голові саме сягала кульмінація військової пригоди. Офіцер поздоровляв «трьох мушкетерів», обіцяючи представити їх до нагороди бронзовою зіркою.
«Чи не можу я ще чимось прислужитись вам, хлопці?» — запитав офіцер.
«Так, сер,— відповів один з розвідників.— Ми б хотіли бути разом до самого кінця війни. Чи не могли б ви, сер, так зробити, щоб ніхто не розлучав «трьох мушкетерів»?»
Біллі Пілігрим зупинився в лісі. Заплющивши очі, він прихилився до дерева. Голова закинута назад, ніздрі роздималися. Він був схожий на поета в Парфеноні.
Це вперше він випав з часу. Свідомість Біллі велично пропливала через усю дугу його життя й до смерті, що світилася фіолетовою барвою. Там нікого і нічого більше не було. Тільки фіолетове світло і гул.
А потім Біллі вернувся назад у життя і далі аж до пори перед власним народженням, коли було червоне світло й плюскітливі звуки. Тоді знов політ у життя і — зупинка. Він був маленьким хлопчиком і стояв під душем поряд зі своїм волохатим батьком в іліумському клубі християнської асоціації молодих людей. З плавального басейну неподалік доносився запах хлору, чути було скрип дощок на вишці.
Малого Біллі пройняло жахом, коли він почув від батька, що той навчатиме його плавати за методом «тони або пливи». Батько збирався кинути його у воду в найглибшому місці, а там уже Біллі хоч-не-хоч муситиме поплисти.
Це нагадувало екзекуцію. Біллі просто закам’янів, коли батько ніс його на руках з душової до басейну. Очі у нього були заплющені. А коли розплющив їх, то лежав на дні басейну, а навкруги бриніла чудова музика. Він втратив свідомість, але музика не припинялась. Біллі невиразно відчув, що хтось його рятує. Це йому зовсім не сподобалось.
Звідти Біллі перенісся в 1965 рік. Він мав сорок один рік і саме відвідував свою старезну матір, яку місяць тому влаштував у будинку для перестарілих «Сосновий пагорб». Вона заслабла на запалення легень, і думали, що їй уже не оклигати. Але вона прожила опісля ще багато років.