Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Біллі простував, заклавши руки за голову, як і інші американці. Він весь час накульгував — угору-вниз, угору-вниз. Раз він знову мимохіть налетів на Роланда Вірі.
— Перепрошую,— сказав Біллі.
Очі того теж сльозилися. Вірі плакав через пекучий біль у ногах. Дерев’яні ступаки робили з його ніг кривавий пудинг.
На кожному перехресті до групи Біллі приєднувалися все нові американці, з руками, закладеними за голову, огорнуту сяйвом. Біллі усміхався їм усім. Вони йшли з гори в долину, як ото тече вода, і зрештою влилися в головне шосе. Долиною пливла ціла Міссісіпі
Біллі та його група влилися в цю ріку приниження. Надвечір з-за хмар виглянуло сонце. Не вся дорога дісталася американцям, бо в протилежному напрямку, на захід, машини везли нею на фронт німецькі резерви. Солдати були люті, обвітрені, зарослі. Зуби їхні скидалися на клавіші фортепіано.
Вони були обвішані автоматними патронташами, палили сигари й жлуктили спиртне. По-вовчому пожадливо наминали ковбасу, а зроговілими долонями поплескували ручні гранати.
Один солдат у чорній уніформі влаштовував собі п’яницький бенкет, зухвало розвалившись на башті танка. Він плював в американців. Попавши плювком на плече Роланду Вірі, він за одним заходом забезпечив його слиною, кров’янкою, тютюновим соком і шнапсом.
Все цієї надвечірньої пори вражало Біллі. Так багато можна було побачити — бетонні надовби, ніби драконові зуби, різні знаряддя для вбивств, мерців з босими посинілими ногами. Бува й таке.
Накульгуючи вгору-вниз, вгору-вниз, Біллі лагідно поглянув на ясно-зелений селянський будинок, поцяткований кулеметними чергами. В перехняблених дверях стояв німецький полковник. З ним була нафарбована хвойда.
Біллі наштовхнувся на плече Вірі, і той, схлипуючи, прокричав:
— Не налазь! Не налазь!
Вони піднімалися пологим схилом. Коли досягли вершини пагорба, Люксембург уже лишився позаду. Вони опинились у Німеччині.
На кордоні стояла кінокамера, щоб увічнити таку нечувану перемогу. Коли проходили Біллі й Вірі, на камеру спиралося двоє цивільних у ведмежих шубах. Плівка у них давно скінчилася.
Один з них на мить навів камеру на Біллі, а тоді одвернув убік; вдалині курилось маленьке пасмо диму. Там ішов бій, помирали люди. Бува й таке.
Потім зайшло сонце, і Біллі докульгав до залізниці. На коліях стояли нескінченні ряди телятників. У них прибули на фронт резерви. А тепер мали одвезти полонених у глиб Німеччини.
Несамовито метляли прожекторні промені.
Німці розподіляли полонених відповідно до звань. Сержантів до сержантів, майорів до майорів і так далі. Цілий гурт полковників зупинився коло Біллі. Один з них мав двостороннє запалення легенів. Його била лихоманка, земля пливла йому перед очима. Залізнична колія то підносилась угору, то опадала перед полковником, і він силкувався встояти на ногах, втупивши погляд у Біллі.
Полковник довго кашляв, а тоді спитав Біллі:
— Ти не з моїх хлопців?
Цей полковник втратив увесь свій полк, майже чотири з половиною тисячі чоловік — більшість із них майже діти. Біллі не відповів на безглузде запитання.
— З якої ти частини? — запитав полковник.
І все кашляв,
Біллі не міг пригадати, з якої він частини.
— Не з чотириста п’ятдесят першого?
— Чотириста п’ятдесят першого чого? — перепитав Біллі.
Запала мовчанка.
— Піхотного полку,— нарешті спромігся на слово полковник.
— А-а,— протяг Біллі Пілігрим.
Знову запала довга мовчанка. Полковник умирав просто на очах, осідаючи там, де й стояв. І раптом він хрипкувато закричав:
— Це я, хлопці! Я, Шалений Боб! — Він усе життя хотів, щоб солдати називали його: «Шалений Боб».
Жоден з тих, хто міг чути ці слова, не був насправді з його полку, окрім Роланда Вірі, але той не слухав полковника. У нього був свій клопіт — пекучий біль у ногах.
А полковникові ввижалося, ніби це він востаннє промовляє до свого улюбленого війська, і він казав солдатам, що їм нічого соромитися, бо онде скільки в полі забитих німців, які молили бога не зводити їх з чотириста п’ятдесят першим. Він пообіцяв, що після війни збере весь свій полк у рідному містечку Коді, штат Вайомінг. І пообіцяв засмажити цілих телят на рожні.
І весь цей час не відводив пильного погляду від Біллі. Від його мови в голові бідолашного Біллі аж гуло.
— Нехай господь вас не покине, хлопці! — сказав він, і ці слова віддалися луною в голові Біллі. А тоді додав: — Якщо вам випаде побувати в Коді, штат Вайомінг, ви тільки спитайте Шаленого Боба!
Я був там. Був там і мій товариш з війни Бернард В. О’Гар.
Біллі Пілігрима заштовхали в товарний вагон разом з багатьма іншими рядовими. Його й Роланда Вірі розлучили. Вірі опинився в іншому вагоні того самого товарняка.
По кутках вагонів під дахом були вузенькі вентиляційні віконця. Біллі став під одним з них, а коли юрба почала налягати, виліз трохи вище на укісний брус, щоб було більше місця. Завдяки цьому його очі опинилися нарівні з віконечком, і він міг бачити сусідній поїзд ярдів за десять збоку.
Німці голубою крейдою писали на вагонах число осіб у кожному, їхнє звання, національність, дату завантаження. Інші німці закріпляли на дверях засуви дротом, цвяхами й усяким залізяччям. Біллі чути було, як писали й на його вагоні, але хто, він не міг бачити.
Більшість солдатів у вагоні Біллі були молоді хлопці, мало не підлітки. Однак у куток поруч забрався колишній волоцюга років сорока.
— Я бував і голодніший, ніж зараз,— мовив волоцюга Біллі.— І бачив куди гірші місця, ніж оце. Тут не так уже й кепсько.
Чоловік з вагона напроти гукнув у віконечко, що в них тільки-но помер один. Бува й таке. Четверо конвоїрів почули його. Новина їх анітрохи не схвилювала.
— Я, я,— сонно закивав один головою.— Я, я.
Конвоїри й не збиралися забирати небіжчика. Натомість вони відчинили сусідній вагон, і Біллі Пілігрима аж зачарувало побачене. То був наче рай. Горіли свічки, на ліжках чисті подушки й укривала. На залізній пічці парував кавник. Стояв там стіл, а на ньому пляшка вина, буханець хліба й ковбаса. І ще були чотири тарілки супу.